За дорученням професора Стефсона молодий Кальман відвіз до корпусу 17 матеріали дослідів. Тедд О'Брайєн, що сидів за кермом, звернув увагу науковця на невисоку довгу будівлю.

— Корпус 11. Тут дресирують смерть. Це «бар привидів доктора Снобіна». Якщо там бабахне, то на місці, де стоїть Мехіко-Занд, лишиться, мабуть, тільки велика яма.

— Ви намалювали таке страхіття. Нічого боятися, Тедд, — розсміявся Барн. — Адже в них там є запобіжні автомати.

— Це правда, але біля автоматів сидять люди. А всі працівники корпусу 11 трохи хворі на голову. В них надто збуджені нерви.

— Я ще не був у «барі привидів». — Барн замислився, його вабило подивитися на цю експериментальну лабораторію. До того ж там працював Єф Гарріман, з яким йому радив познайомитися Браун.

— Краще тримайтеся подалі од цього пекла. Та вам навряд чи й пощастить потрапити туди. Люди Шпрінгера уважно пильнують цей корпус. А хто попаде до рук «горили», не радий буде життю.

— А це ж хто такий, той «горила»?

— Можливо, я не повинен вам говорити, містер Кальман. — Шофер трохи помовчав — Так звуть у нас професора Метіуса. Ви ще узнаєте його. Краще не потрапляти йому на очі.

Коли Барн виходив з корпусу 17, Тедд О'Брайєн розмовляв з якимсь будівельником. Побачивши молодого вченого, робітник одразу ж пішов.

— Хто це? Чого він утік? Я ж не кусаюсь!

— Звідки він знає, містер Кальман. Френка Говена вже так часто кусали, що він воліє не наражатися на небезпеку. Бідний хлопець. Він працював у Чікаго десятником на будівництві і якось не втримав язика загубами, сказав слівце на користь профспілок, його звільнили з роботи. Правда, формально Говена прогнали не за політичні погляди, йому пред'явили боргову розписку. Говен каже, що він нікому не давав розписки, що там навіть не його підпис. Я вірю Френку, він порядний хлопчина. Тепер Говен відробляє той борг тут, працює щодня в дві зміни. Це в нас не дозволяється, але бос з головної охорони наче й не бачить. Говен працює вдень як будівельник, а вночі сидить чотири години у контрольній будці.

— Сподіватимемося, що він витримає, — сказав Барн. — Їдьмо в корпус 11, Тедд.

Шофер повільно повернув голову і сказав:

— Я бачу, містер Кальман, що ви теж з тих людей, які скрізь сунуть свого носа. Про мене робіть як знаєте. Подивіться на цю лабораторію, а потім поговоріть з своїм батьком і містером Стефсоном.

— З батьком? Адже начальник над «баром привидів» професор Метіус.

— Звичайно. Я чув, що Метіус уже хотів здихатися цього пекельного храму. Він нібито хоче досягти свого з. допомогою реактора; Але голова вченої ради проти цього. Чому? Невідомо. А голова ради ваш батько.

Барн нічого не відповів. На кожному кроці він бачив і чув, що його батька в Мехіко-Занді не люблять. Тедд О'Брайєн зупинив машину і знову промовив:

— Містер Кальман, якщо дозволите, я щось вам скажу.

— Будь ласка, Тедд. Я буду тільки радий, коли ви допоможете мені краще ознайомитися з атомним містом.

— Радіти нема чого, — засміявся шофер. — Тут треба бути насторожі, коли доводиться з кимось говорити. Кожному в душу не заглянеш. Тому люди Рівертауна тримають язик за зубами. — Водій ввімкнув мотор, і машина знову рушила під тихий спів електромоторів. — Ми зробимо невеликий об'їзд, добре?

— Мені ви можете довіряти, Тедд.

— Так багато хто каже, але ніхто не дружить з містером Брауном. Ви його друг, тому ми вам довіряємо.

— Ми? — перепитав Барн.

О'Брайєн не звернув уваги на запитання Кальмана. Кивнувши головою на корпус 11, він сказав:

— Люди, які там працюють, повинні бути дуже пильними. Мені це якось пояснювали. В лабораторії стоять наповнені ураном чи плутонієм дві півкулі, які повільно зближаються на спеціальних санчатах.

Барн Кальман посміхнувся в думці. Процес роботи він знав ще з інституту, але йому було цікаво послухати О'Брайєна.

— Звичайно, це робиться дуже повільно. Санчата стоять на пристрої з черв'ячними шестернями і за кожним рухом посуваються на півміліметра. Іноді трохи швидше, іноді повільніше, залежно від того, про що хочуть дізнатися. Ну, ви це, мабуть, знаєте краще за мене, — обірвав себе водій.

— Розповідайте, Тедд, мені цікаво послухати.

— Дехто з учених і уявлення про це не має. Ну ось, коли півкулі достатньо наблизяться одна до одної, тоді бабахне. Тобто саме цього науковці не повинні допустити, за цим вони стежать. Тільки-но півкулі дійдуть до критичної межі, автомати знову роз'єднують їх. Як це відбувається, не знаю, але раніше, коли автоматика ще не була такою досконалою, як тепер, доктор Снобін не витримав. Він завжди був трохи божевільний. В усякому разі, йому здалося, що він бачить привиди. Доктор Снобін кинувся до автоматів, щоб зупинити їх. На щастя, це помітив інший науковець і схопив його за руки. Відтоді заходи безпеки набагато поліпшили. А Снобін і досі сидить у лікарні для божевільних і верзе всяку всячину. От воно як було.

— А в останні роки привиди бачили ще два колеги, — додав Барн.

— Отже, ви про це знаєте. Навіщо ж я розповідав? — невдоволено кинув О'Брайєн. — Може, це неправда, га?

— Правда, чистісінька правда, О'Брайєн. Незважаючи на всі заходи безпеки, ми сидимо на пороховій бочці.

— Люди бояться цього місця, і кожен намагається об'їхати «бар привидів» як можна далі: кому охота злетіти в повітря? Якщо там нічого не зміниться, то… — О'Брайєн сам не знав, що буде тоді. — Найкраще було б посадити в «бар» на дві-три доби Атомного слона. — Шофер навіть розсміявся, уявивши, який страх напав би на Брекдорпа.

Барн зайшов у низький корпус. На душі в нього було неспокійно, хоч молодий учений намагався підбадьорити себе думкою, що досі тут нічого не траплялося. Автомати працювали бездоганно. За звичкою атомника Барн зупинився на кілька секунд перед повітряною завісою. Шум вентиляторів приглушував усі інші звуки. Барн зайшов у зал. На стінах висіли червоні написи: «Увага, небезпечно для життя!» Не дуже люб'язна зустріч. Потім Кальман побачив індикатори — вони сяяли жовтим світлом з червонуватими цятками. Отже, не так страшно, як здається.

Барн оглянувся довкола. Вдалині він побачив невисоку стіну — захисний бар'єр проти променів. Біля стіни за великим розподільчим щитом сиділи три чоловіки. Зігнуті спини і безформні захисні костюми робили їх схожими на хижих звірів, що приготувалися стрибнути на жертву. Їхня увага була прикута до процесів, що відбувалися за захисною стіною. Ці процеси науковці могли спостерігати до дрібниць крізь спеціальну систему приладів.

Учені провадили тут тисячі й десятки тисяч серій дослідів і спостерігали, як проходить ланцюгова реакція при розщепленні урану 235 і плутонію. Тут-таки реєстрували продукти розщеплення, вимірювали інтенсивність різних променів. Останнім часом особлива увага була звернена на нейтрони. Це ті фатальні складові частини ядра, які під час кожного вибуху атома звільняються у величезній кількості. У вигляді променів вони проникають в атомні ядра інших елементів і перетворюють цілком невинні матеріали в шкідливі або ж у корисні ізотопи.

Два оточені змінними рефлекторами корпуси у формі півкуль стояли на металевих полозках і зближалися за допомогою черв'ячних шестерень. Відповідно до серії досліджень це зближення відбувалося швидше чи повільніше, але щоразу з крайньою концентрацією. Секунди, коли відбувалося зближення, повторювалися кілька десятків разів на день, псуючи нерви науковцям. Як тільки півкулі з ураном 235 або плутонієм достатньо зближувалися, починалася сильна раптова радіація. Наближені одна до одної площини віддавали велику масу тепла, спалахувало яскраве біле світло, і в ту ж мить автомат вимикав черв'ячну передачу — інакше відбулася б ядерна реакція велетенських масштабів. Розжарення поверхонь півкуль, спалах світла, вимкнення черв'ячної передачі і відрив однієї півкулі від другої — все разом тривало якусь частку секунди.