Берд Магон попрощався з Кальманом і професором Стефсоном.

— Може, зайдете до мене, Магон? Випили б по чарці, га? — спитав професор.

Магон заперечливо хитнув головою:

— Ні, ні, пробачте, професоре, але мене чекає Мері.

— Магон півроку як одружився, а в нього все ще медовий місяць, хоч з Мері він знайомий уже вісім років, — засміявся Барн.

Барн допоміг професорові надіти пальто, після чого всі втрьох — Стефсон, Барн і Стіпс — вийшли.

На вулиці біля будинку все ще юрмилися люди, які чекали професора. Натовп перепинив рух автомашин і автобусів. Коли професор показався в дверях, залунали вигуки:

— Стефсон! Стефсон! Стефсон!

Якийсь автомобіліст натиснув на клаксон, до нього одразу ж приєднались десять, двадцять інших сигналів. Вулиця сповнилася привітальними вигуками і звуками автомобільних сирен. Люди махали руками, капелюхами і кричали:

— Ура Стефсону! Ура Стефсону!

На сходах будинку поруч з Бердом Магоном стояв маленький професор, з вигляду зовсім не герой, не кінозірка, не генерал і не спортсмен, яких звичайно вшановують у Нью-Йорку. Ні, то стояла літня людина з виразом ніяковості на рум'яному обличчі. Професор був зворушений, зняв капелюха і почав ним розмахувати, наче веслував обома руками, закликаючи до тиші.

Він, мабуть, хотів щось сказати, та це йому не вдавалося.

— Ми не хо-че-мо бомб! Не хо-че-мо бомб! — хором кричав натовп білих, чорних і жовтих людей, молодих і старих, чоловіків і жінок.

— Ми не хо-че-мо бомб! Ура Стефсону! Стефсон, Стефсон!

Ці вигуки танули в шумі автомобільних клаксонів. А на гранітних сходах стояв невисокий чоловік з черевцем, збентежений, майже безпорадний і погладжував правою рукою сиве волосся. Нарешті йому пощастило сказати кілька слів:

— Що залежить від мене…

Барн Кальман схопив Стіпса за руку і запитав:

— Здорово, га?

Але Стіпс відмахнувся од нього. Він щось нотував, фотографував і знову нотував.

То була чудова демонстрація на честь людини, яка багато років свого життя віддала справі миру, боротьбі проти ядерної зброї, збереженню здоров'я людей. На Стокгольмській конференції він разом з представниками всіх країн світу від імені американського народу виступив з підтримкою радянської пропозиції про припинення ядерних випробувань.

У старого професора з'явилися сльози на очах. Опираючись на руку Магона, він зійшов на тротуар.

— Цього не треба було дозволяти, Магон! Ми ж ще не перемогли.

— А навіщо ждати, професоре, перемоги? — спитав Барн Кальман. — Сотні, тисячі таких демонстрацій треба проводити і день у день звертатися до совісті уряду. Це ж… — показав він на юрму.

— Це ще нічого не значить, друже, — Стефсон хитнув головою. — Добрий організатор може так усе влаштувати, що ці люди через дві години кричатимуть біля сусіднього будинку.

— Ні, Стефсон, ці люди не кричатимуть біля сусіднього будинку, — озвався Магон. — Заради кого ж ви тоді боретесь, коли не вірите людям? Заради кого, скажіть?

Вигуки вщухли, люди потроху розходилися, вулицею вже знову сунули автомашини. З ревінням промчав поліцейський автомобіль.

— Заради кого? — перепитав Стефсон. — Заради людей, звичайно, щоб люди могли жити спокійно. Може, сьогодні вони ще не вірять страшній правді, може, я для них просто нова сенсація. Не забувайте, що ми живемо в Америці, Магон.

Берд Магон похитав головою і сказав:

— З такими людьми ми могли б примусити Вашінгтон підписати угоду про заборону атомної зброї та припинення ядерних випробувань і спонукати атомну комісію працювати лише над проблемою мирного використання атомної енергії.

Біля будинку все ще юрмилися люди. Під'їхали машини професора і його друзів. Магон попрощався з своїми гістьми і сказав:

— Пробачте, але мені справді треба йти до Мері. Джон Стіпс попрямував до свого автомобіля. Стефсон гукнув йому вслід:

— Ми вас чекатимемо, Стіпс!

Варну Кальману професор запропонував сісти в своє авто. Уже в машині він сказав:

— Протягом багатьох років я борюся проти атомної зброї. Ейнштейн і його однодумці в роки війни хотіли перешкодити створенню бомби, та це їм не пощастило. Можливо, сьогодні ми зробили крок уперед, але треба пам'ятати, що викликати в людей ентузіазм легше, ніж переконати в істині.

— В чому ж полягає ця істина? — запитав Барн Кальман, повернувшись до професора.

— В тому, друже, що мало хто знає, наскільки ми всі заражені, скільки стронцію 90 вже є в наших тілах. Але ви фізик-атомник.

Барн Кальман дивився просто перед собою і нічого не відповів.

Через півгодини вони сиділи втрьох у квартирі Джеймса Стефсона. Економка старого професора подала їм закуску. Барн Кальман наповнив келихи вином.

Стефсон неспокійно походжав по просторій кімнаті. Показавши на книги й журнали, що лежали скрізь, він промовив:

— Ми знаємо багато, дуже багато. Ми нагромадили жахливі знання і вже є чимало людей, які своїми стражданнями підтвердили наші висновки.

— Жертви Хіросіми та їх нащадки — це наше вічне прокляття, — кинув Джон Стіпс. — Я їх бачив, професоре.

— Я теж, — промовив Стефсон. — Американський народ також заражений променевою хворобою. Скільки вже сьогодні народжується у нас неповноцінних дітей. Ми повинні домогтися, щоб атомна зброя була заборонена і, отже, ядерні випробування більше не проводилися.

— У Вашінгтоні є люди, які вважають, що Стокгольмські рішення — це нова перемога Москви, — зауважив Стіпс.

— Не знаю, — сказав Стефсон. — Ті, що стояли сьогодні біля будинку Магона, з Москвою не мають нічого спільного. Вони хочуть лише одного: щоб люди більше не гинули від атомних і водневих бомб. — На обличчі професора лягла тінь глибокої туги. Запросивши гостей до столу, професор розвивав свою думку далі: — Люди живуть, а що буде з майбутніми поколіннями? Ми знаємо, що з ними може статися: захворювання на рак, розм'якшення тканин кісткового мозку. — Раптом старий учений випростався і вигукнув: — Зараз більшість променевих часток висить у стратосфері, критичної межі ще не досягнуто. Поки радіоактивне проміння повністю проникне в нашу атмосферу, мине кілька десятків років! Тоді людям загрожуватиме зараження від опадів, через їжу…

Сивий сімдесятирічний Джеймс Стефсон, доктор і професор медицини, доктор філософії, доктор природознавчих наук, почесний доктор численних університетів багатьох країн світу, керівник інституту променевих захворювань простяг руки, і цей жест свідчив про безпорадність.

Барн Кальман і Джон Стіпс мовчали. Журналіста явно мучила якась думка. Нарешті, він звернувся до професора:

— Якщо я вас правильно зрозумів, професоре, ви вважаєте, що і в нас, у Сполучених Штатах, зростає небезпека променевих захворювань? Які підстави для такого висновку?

Стефсон сів у крісло біля письмового стола.

— Милий друже, в пустелі Невади стільки експериментують, що відповідь на ваше запитання довго шукати не треба. Правда, великі випробування провадяться на островах Тихого океану. Проте трапляються й такі речі, як учорашній вибух у Мехіко-Занді, який марно намагаються приховати.

— Але ж Мехіко-Занд — це місце суто теоретичних дослідів, професоре, — зауважив Барн Кальман. — Там працює мій батько.

— Так, місце дослідів, дорогий Кальман. Там виробляють, головним чином, плутоній і тритій. Досліджують і продають. У Мехіко-Занді виробляють не бомби, а сировину для них. Різниця не така вже й велика.

— Це правда, — сказав своєму приятелеві Стіпс. — Руки в них все одно нечисті, Барн. У вашого батька, мабуть, теж.

Джеймс Стефсон посміхнувся.

— Коли вже викликали небезпеку радіації, треба вести дальші досліди, щоб цю небезпеку подолати. А термоядерна реакція поки що неодмінно даватиме радіоактивність. Якщо насиченість радіоактивністю не збільшиться в багато разів від ядерних випробувань, атмосферу ще можна тримати в чистоті.