Стефсон встав, його гості теж підвелися, попрощались і пішли. Старому професорові треба було відпочити.

* * *

Технічний керівник Мехіко-Занда І. Ф. Стефсон вийшов з своєї лабораторії У дверях він кинув побіжний погляд на контрольний щит і світлові сигнали, що показували, в яких кімнатах величезного будинку ще працюють. Професор уже попрямував до виходу, але раптом зупинився.

Хто ж працює в експериментальній кімнаті В-24? Адже Хріс Браун хворий.

Стефсон швидко піднявся на другий поверх. Хто може бути в кімнаті В-24? Це одна з найнебезпечніших кімнат. Там Браун проводив серію експериментів за розробленою Стефсоном схемою. Він випробовував засоби для абсорбції — вбирання радіоактивних променів.

Професор зайшов у передпокій. Світловий сигнал на дверях знову підтвердив, що в лабораторії працюють. Невже хтось пробрався туди, щоб ознайомитися з його дослідами? Може, Кальман? Стефсон поквапливо надів у коридорчику робочий костюм, що висів на гачку. Тримаючи в руках променевимірювач, він відчинив двері в лабораторію. За столом сидів чоловік. Невже Браун? Професор хотів підійти ближче, але спершу вийняв невеличку трубку, підняв її вище до верхнього освітлення і глянув на показання стрілки.

Це неможливо! Тоненька стрілочка легенько тремтіла за контрольною червоною рискою. Стефсон оглянув кімнату. Індикатори на стінах між нішами показували небезпечне коливання червонуватого світла. Це означало, що людини за оббитим свинцем експериментальним столом працює в умовах дуже небезпечної радіації. А ось на столі біля дверей лежить дозиметр Брауна. Яка безвідповідальність!

Браун, а це був він, хоч йому слід було лежати в санаторії, сидів, нахилившись над автоматами. Раптом світло на індикаторах взялося червоним кольором. Браун відсахнувся.

Поступово яскраве червоне світло зблідло. Науковець доторкнувся до одного з автоматів. І одразу ж знову виникло червоне світло.

Стефсон не міг більше стримуватися.

— Послухайте, Браун! Що з вами? — Голос професора звучав дивно у цій кімнаті без вікон, осяяній рівним світлом, що не давало жодної тіні.

Хіміко-фізик обернувся, опустивши препарат високої радіоактивності в свинцеву шафу. На індикаторі одразу ж заблимали світліші сигнали.

Хріс Браун трохи ніяково всміхнувся. Обличчя в нього було страшенно худе, самі кості, обтягнуті шкірою. Здавалося, усмішка завдає Брауну болю.

Стефсон відчув щось подібне до провини. Чому він усе ще залишає Брауна на роботі в лабораторії В-24?

— Це легковажно, — сказав професор, — дуже легковажно. За це треба карати. Ви повинні лежати в санаторії і лікуватися, а не сидіти тут і спокійнісінько займатися експериментами, наче нічого й не було.

Хріс Браун підвівся з стільця. Він дихав коротко і важко.

— Прошу вас, містер Стефсон, — сказав він, показуючи рукою на двері. — Там не так небезпечно. — Браун пильно оглянув сигнальні лампи, шарячи у нагрудній кишені робочого костюма. Де дозиметр? Він добре пам'ятає, що, зайшовши в лабораторію, поклав інструмент, як і завжди, на невеличкий столик біля дверей. Але там його не було.

— Чому ви працюєте в умовах, небезпечних для життя? — запитав Стефсон. — Цього від вас ніхто не вимагає. Чого ви взагалі прийшли сюди?

— Досліди, містер Стефсон…

— Насамперед ваше здоров'я, Браун.

Нічого не відповівши, молодий учений посміхнувся гіркою посмішкою хворої людини, впевненої, що вона де з чим обізнана краще за інших.

Стефсон закинув голову назад і, показуючи на стелю, спитав:

— Коли востаннє працювала дощувальна установка?

— Здається, сім чи вісім днів тому… — відповів Браун, усе ще обмацуючи кишені свого костюма.

— Установку слід пускати не рідше як раз на добу. Адже дозиметр показує велику інтенсивність променів. Чи, може, у вас немає дозиметра?

— Є, — відповів Браун безпорадно, — але я… Він, певно, десь лежить…

— Еге ж, десь лежить. Ось тут він лежав на столику, — сказав Стефсон, суворо наморщивши лоба, і вийняв інструмент з кишені. — Між іншим, що з вашим дозиметром? Він показує тільки десяту частину променів, які ви прогнали крізь своє тіло. Від них не захищає жоден костюм.

Професор зробив Брауну знак, щоб той вийшов. Коли обидва милися під душем і переодягалися, Стефсон ще раз відзначив, що Браун страшенно схуд. Та це й не дивно, якщо людина так настійно проганяє крізь своє тіло смерть.

— Ви ж знаєте правила безпеки, Браун, але не додержуєте їх. Це самогубство. Ви вже двічі наражалися на смертельну небезпеку і вчора попали в зону дії променів. Може, опромінювання було й не таке сильне, але вам треба полежати в санаторії. Ви ж не можете самі… — Професор не закінчив.

Переодягнувшись, обидва вийшли в передпокій. Браун сів, він більше не мав сил стояти.

— Пробачте, містер Стефсон, — промовив він. — Ви ж знаєте, що мене вже не можна вилікувати. Спершу аварія в лабораторії, потім той випадок, коли я хотів урятувати пошкоджений реактор… Яке значення мають тепер для мене запобіжні заходи? Мої кістки такі пористі, мов нейлонове сито. Я хочу віддати свої останні сили роботі, хочу допомогти вам, професоре.

Голос Брауна звучав рівно. Здавалося, вчений ставиться до загрози смерті від променевої хвороби цілком спокійно.

Тим часом Стефсон вийняв з кишені блокнот і щось написав. Вигляд у нього був сердитий.

— Негайно повертайтеся в санаторій, — сказав професор, подаючи Брауну аркуш з блокнота. — Десять сеансів переливання крові — кожного тижня сеанс. І добре харчування. Я подбаю про те, щоб ви звідти більше не втекли.

Хріс Браун узяв записку технічного керівника, знизав плечима і промовив:

— Дякую. Може, це щось дасть. Принаймні трохи продовжить моє життя. Мені не хочеться припиняти роботу. Треба ж, нарешті, знайти засоби для цілковитого знешкодження небезпечних променів. — На сірому обличчі молодого вченого з'явилися світлі плями. — Якщо нам пощастить це зробити — ми знайдемо порятунок для всього людства!

— Порятунок для людства! — пробурмотів Стефсон. — Такого завдання я в наших інструкціях не знаходив. Врятуйте спершу своє життя, містер Браун. Ви маєте цілковите право на життя. Можливо, більше, ніж будь-хто інший.

— Місяць тому я заходив до лікаря Бердслея приватно. Вчора доктор оглянув мене у службовому порядку, — сказав Браун. Учений підвівся, закотив рукав піджака і показав руку Стефсону. — Мій кістяк став цілком радіоактивним. Якби ви доторкнулися вістрям лічильника Гейгера…

Хріс трохи нахилив голову вперед, і Стефсон побачив, як пульсує тоненька жилка на його шиї.

В атомне місто Хріс Браун приїхав шість років тому. Він пішов на роботу в найбільш небезпечне відділення Мехіко-Занда — в лабораторію В-24.

Уже через півроку з ним стався перший нещасний випадок: розбилась ампула з радіоактивним соляним розчином, і рідина, що перебувала під тиском, розбризкалася по кімнаті. Браун одразу ж переодягнувся і попрямував у душову. Лабораторію тим часом змили водою, витерли, і променеві індикатори знову почали показувати яскраво-жовте світло.

Брауна поклали в санаторій. Численні ванни, що тривали годинами, і натирання мазями, здавалося, допомогли хворому. Лікарі вже, було, полегшено зітхнули. Але раптом усе тіло Брауна вкрилося пухирями, а окремі місця ятрилися протягом довгих місяців. Лікарі знизували плечима і, кінець кінцем, зробили висновок, що хворий безнадійний. Проте він одужав.

Після дев'ятимісячної перерви молодий учений знову сів за стіл своєї лабораторії, не скорившись невблаганній хворобі. Здавалося, тепер він здобув імунітет проти небезпечних променів.

Минуло два роки. Браун свідомо і цілком добровільно залишився на кілька хвилин у зоні дії радіоактивних газів реактора і ліквідував аварію, яка могла знищити всю споруду. Він знову опинився в санаторії. Лікарі вважали, що це кінець. Але Браун і цього разу оклигав. Можливо, його організм був стійкіший, ніж організми інших людей!


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: