Повертаючись від шефа гестапо Кремера, Клонару завернув у колишню боярську садибу, в якій уже не зосталося жодного дерева. Ніхто й не подумав би, що в цьому будинку міститься Секретна інформаційна служба.

Двері самі розчинилися перед Клонару, йому навіть не довелося дзвонити. Це свідчило про те, що хтось там вартував. Резидент опинився в холі, звідки на всі сторони розходились кабінети. Будинок зовсім не був схожий на якусь офіціальну установу. Килим на натертому до блиску жовтому паркеті, величезна фаянсова груба, стіл, флорентійські крісла, венеціанське дзеркало… Такий вигляд мав цей хол і тоді, коли весь будинок належав поміщикові, якому довелось продати його, щоб сплатити гроші, програні за одну ніч у казино. Ніщо не змінилося в домі з того часу, як тут розмістилася Секретна служба. Тільки вартовий, що тихо відчинив двері Клонару, ніяк не пасував до затишного холу цього будинку, де колись влаштовувались гучні бали й без кінця грали в покер.

Назустріч вискочив черговий агент Аргір, товстий рудий чолов’яга з чималою лисиною. Віддаючи честь, він не помітив нічого ні на жовтявому обличчі начальника, ні в його каламутних очах, в яких миготіли іржаві вогники. Тільки Рекс загарчав на нього.

— Вже прийшов? — спитав через хвилину якийсь комісар, прочинивши двері з свого кабінету.

— Гарчить, — шепнув агент, витираючи лоб картатою хусточкою.

В цю мить задзеленчав дзвінок.

— Матінко моя рідна! — затремтів од страху Аргір. Відчинив двері кабінету і, ледве переступивши поріг, виструнчився. Рекс знову загарчав.

— Поклич Джурку! — звелів Клонару.

Начальник говорив тихо, лагідно. Ніхто в світі не зміг би визначити по голосу, який у нього настрій.

Агент, усе ще не вірячи, що йому не дали в лику, хутко вислизнув. Коли зайшов до інспектора Джурки, лице його світилося радістю.

— Ну, як? — спитав той.

— Не знаю що й казати, пане Джурка… Рекс гарчить, але мені не влетіло, — відповів Аргір, дурнувато посміхаючись.

Інспектор нахмурився.

Низький і худий, косоокий Джурка був наче збитий з дощок та кілків. Підборіддя й ніс загострені, зуби дрібні й гострі, пальці довгі й тонкі, лікті та коліна теж гострі, і навіть туфлі він носив з гострими носками, хоч у моді вже були тупоносі.

— Здрастуйте! — вигукнув інспектор, дивлячись на Клонару і не бачачи його, бо очі у нього косилися вліво.

— Підійди ближче! — наказав резидент.

Джурка прилип животом до столу. Клонару поволі встав, підняв руку і, не поспішаючи, вліпив інспекторові два ляпаси. Той навіть не поворухнувся, не зблід і не почервонів.

— Два кроки назад, — мовив резидент і повільно сів. Джурка виконав наказ і виструнчився.

Якби хтось увійшов тепер до кабінету Клонару, то ніколи б не здогадався, що тут оце відбулося. Резидент спокійно собі сидів у кріслі з високою спинкою, а виструнчений Джурка чекав його наказу.

— Через півгодини в порт, — розпорядився Клонару. — Треба послати батальйон жандармів, батальйон з дев’ятого піхотного і всіх наявних агентів. Оточити майстерні. Ти поїдеш зі мною. Виконуй!

— Дев’ять годин і тридцять вісім хвилин, — сказав Джурка, дивлячись на годинник, який крутився на його кістлявій руці, наче браслет.

Клонару глянув на свій годинник і стінний.

— Точно. — І додав, дивлячись йому в очі: — А ти оце недавно прогавив!

Джурка скосив очі ліворуч, і резидент не зміг упіймати його погляду. Зате почув голос, впевнений, твердий:

— Винен!

— Іди.

Інспектор вийшов.

“Так само почував себе і я у Кремера”, — подумав Клонару, хоч обер-штурмфюрер з гестапо не надавав йому ляпасів, як оце він Джурці. Та на словах допік добряче. Есесівець з Сігішоари не встигав перекладати, а Кремер все кричав і гримав кулаком по столу. Клонару не відривав очей од рудуватого лиця обер-штурм-фюрера, характеризуючи його в думці: “Апоплексичний! Брутальний! Самодур!”

“А проте він схожий на Аргіра!..” — зненацька промайнуло в голові резидента. Тільки тепер збагнув, чому обличчя Кремера здавалося йому знайомим.

Натиснув на кнопку, і черговий агент завмер на порозі. На його лобі виступили краплі поту.

— Крикни що-небудь, — наказав резидент тихим, як завжди, голосом.

— Слухаю!

Товстун тремтів. Іншим разом Клонару не звернув би на це уваги, а тепер, бачачи, що Аргір клацає зубами, наче собака на дощі, зрадів.

— Кричи, — повторив він. — Що хочеш… Гукни: “Хайль Гітлер!”

— Хайль Гітлер! — гаркнув агент, пристукнувши каблуками.

Обличчя його тремтіло. Булькаті очі, здавалося, от-от вискочать з орбіт, великі вуха стали червоні-червоні.

— Йди, — мовив Клонару.

Тепер він упевнився: Кремер дуже схожий на Аргіра. І перед отим Аргіром з Гамбурга він, Клонару, мусить стояти струнко, як оце нещодавно Джурка стояв перед ним!

Коли б Клонару мав хоч краплю совісті, він почервонів би. А проте резидент радів, що його агенти пройшли іншу школу, ніж ковбасники Кремера. Опустив руку і погладив Рекса. Собака гавкнув і заплюшив очі, замахавши обрубком хвоста.

У точно визначений час з’явився інспектор. Клонару піднявся, не мовлячи й слова, ступив у хол, пройшов повз Аргіра і разом з Джуркою сів у машину.

— В порт, — наказав інспектор водієві.

На перехресті довелося трохи почекати, бо дорогу переходили німецькі солдати. Гітлерівці були молоді, білясті, з дурнуватими обличчями. Босі, в самих трусах та майках, вони горлали марш. Який саме, Клонару не міг розібрати, бо всі їхні марші здавалися схожими між собою, як гудзики на уніформі. Розчув лише початок приспіву: “Osten, nach Osten…”[9].

“Загартовують їх, — подумав резидент, — привчають ходити босоніж, а наших вояків треба вчити ходити взутими…”

Клонару не любив ні німців, ні своїх. Крадькома глянув спідлоба на інспектора, однак той сидів непорушно і, здавалось, нічого не бачив і не чув. Він був найкращим співробітником резидента.

“Може, оформити його на премію?..” — подумав Клонару, намагаючись уявити, на що витратить одержані гроші цей Джурка.

Так нічого й не вирішив, бо автомобіль уже в’їздив у порт. Біля майстерень стояли солдати і жандарми. Агенти вешталися туди й сюди, перекидаючись словами, і чекали нових розпоряджень. Джурка звелів шоферові зупинитися трохи далі від поліцейської машини з загратованими віконцями і запитально глянув на Клонару.

— Поголовний обшук, — мовив резидент. — Перевірка документів. Жду результатів.

Інспектор вискочив з автомобіля, віддав наказ агентам, перемовився з офіцерами та головним інженером. Через кілька хвилин підійшла групка інформаторів з майстерень, де вже стояли вартові. Джурка записав у блокнот повідомлення кожного з них і відпустив, потім поговорив з їхнім шефом Фрацілою.

Обшук та перевірка документів тривали далеко за полудень.

Стояла німа тиша. Лише коли-не-коли зривався чийсь вереск. Та не можна було сказати, кричить то агент чи якийсь побитий слюсар. Зголоднілі робітники похмуро дивилися на своїх мучителів.

Потім агенти зігнали людей у глибину майстерень, а самі обшукали верстати, перерили ящики з інструментами, купи стружок, повитрушували з кульочків харчі, взялися нишпорити в шафах, на складах.

Їм пощастило знайти кілька номерів газети “Роминія лібера”[10], а при перевірці документів виявили, що сім чоловік не мають перепусток. Тих робітників, поблизу чиїх верстатів знайшли газети, одразу арештували. А інші відбулися штурханами. Клонару, сидячи в автомобілі, бачив, що кілька агентів вивели з котельної невисокого чоловіка і ввіпхнули в загратовану машину. Одразу ж з’явився Джурка і досить несміливо доповів про те, що знайдено кілька номерів “Роминія лібера” і затримано винуватців (хоч він і сам не був певен, що то справжні винуватці), а головне — про арешт важливого злочинця, який працював у котельні.

— Гаразд, — мовив Клонару. — Розкажеш дорогою. Сідай.