Резидента не розчарували результати обшуку, бо він і не покладав на нього особливих надій. Зробив цю облаву, щоб задовольнити Кремера. Джурка сів у машину, і вони рушили.

— Як повідомляє інженер Шмідт, — заговорив інспектор, — на судні “Кармен” треба було вичистити котел. При цій операції користуються спеціальним розчином. Його ллють у котел, збільшують тиск до трьох-чотирьох атмосфер і тоді миють.

Клонару ствердно кивав головою, не маючи ніякого уявлення про ці технічні подробиці. Він був задоволений, що Джурка добре в усьому розуміється. “Оформлю-таки його на премію…” — вирішив уже твердо.

— Мив цей котел, — вів далі інспектор, — робітник, якого ми оце затримали. Інженер виявив, що котел після чистки почав текти. “Може, мені вилили і другу порцію розчину”, — намагався викрутитись котельник. Але туди ніхто, крім нього, не підходив. Інженер і майстер розслідували цей випадок, я перевірив і підтвердив їхні свідчення. Біля котла працював тільки цей Сабеу Штефан, якого ще звуть Фанікою. Ні, в наших списках його немає, — сказав Джурка, помітивши в погляді резидента запитання. — Отже, розчину більше не лили. Але в майстерні стояла бочка з каустичною содою. Один наш інформатор каже, що за день до чистки котла вона була повна. А тепер уже порожня.

— Зізнається? — спитав резидент, маючи на увазі арештованого.

— Напевне, ні, — відповів Джурка. — Але я візьму його в шори. Допитаю сам…

Клонару мовчав і все гладив Рекса.

— Щось мені не хочеться їсти, — сказав Павло і відсунув од себе миску з наваром кропиви.

Кімнатка здавалась йому тісною, він аж задихався.

— Не хочеться їсти?.. — здивовано перепитав Джіка, не вірячи своїм вухам, бо всі ж вони давно живуть надголодь.

— Що з тобою, Павле? — сумно похитала головою мати. Вона бачила, що син дуже змінився, відколи знайшов на горищі братові речі. “Краще б він нічого не знав. Стільки часу мовчала, і от не стрималась, розповіла…”

Жінка важко зітхнула.

— Та нічого, — відповів Павло. — Я не хочу їсти…

Костел у правій руці тримав ложку, а лівою качав по столу кульку смоли. Тепер він перестав гратися і теж здивовано глянув на брата.

Павло поспішив на вулицю. З думки ніяк не йшов Фаніка. “Через мене ж попався… Я просив його подумати про “Кармен”, і він вилив у котел каустичну соду…” Павло не міг зрозуміти, чому Фаніка знову не наповнив бочку. Хоча б налив водою. Тоді ніхто й не здогадався б. Мабуть, не встиг… Не вистачило кількох хвилин. І ось тепер його засудять, а можливо, що й стратять.

Хотілося закричати на всю вулицю. Тільки місяць, як Фаніка одружився, а Павло наче силоміць одірвав його від Марії. До неї не можна тепер і зайти: за будиночком стежить поліція.

Арешт Фаніки приголомшив усіх. Треба було на якийсь час припинити діяльність. Фаніка не скаже нічого, хай навіть його ріжуть. Але ризикувати не варто.

— Працюючи разом, — говорив похмурий Йоргу, — ми звіряємось один на одного. Та бувають моменти, коли стає можливим провал… А може, за нами стежать?.. Хай мине деякий час, тоді побачимо.

Він не висловив того, що краяло їхні душі. Та що тут говорити? йшли поруч, думаючи про одне й те ж. Акації шелестіли, як і вчора, і позавчора, як завжди.

— Ви зробили все, щоб караван не вийшов у море, — мовив Йоргу. — Отже, своє завдання виконали.

“А Фаніка?” — занило Павлове серце. І враз він подумав, що завдяки цій десятиденній затримці там, на фронті, сотні, а може й тисячі людей зосталися живими. Однак голос, який квилив у його серці, не вгавав. Ті солдати йому не знайомі. А Фаніку він добре знає. “Я несправедливий…” І все-таки його душа краялася на шматки.

Ішли повільно, вслухаючись у шелест акацій. Притишивши голос, Павло розповів про підземну галерею, сказав, як він помітив там незнайомого і як той зник, наче тінь.

— Галерея? — перепитав Йоргу. — Вона може нам пригодитися! Коли хтось зумів туди увійти, то треба пробратись і тобі. Шукай входу. Все одно тепер… — І замовк. Та Павло зрозумів, що він хотів сказати: “Все одно тепер тобі нічого робити!”

Попрощалися мовчки.

“Нічого робити, бачиш таке!” — скрушно думав Павло. Він спустився до моря, як і минулого разу, роззувся і проліз у темний отвір, що зяяв у скелі. Пішов під землею. А думки не покидали його. В чорній темряві йому ввижався весельчак Фаніка. Може, саме в цю мить його катують…

Тепер, знаючи дорогу, Павло прямував швидко, наче хотів утекти од важких роздумів. Проліз через вузький отвір і одразу опинився біля скелета.

“Отак десь валяються може й кості Грігоре; а завтра закопають Фаніку… Наші трупи наповнюють землю. Через те вона така й тверда. Минуть роки, хтось знайде наші кістки і теж міркуватиме, як ми жили..”

Павло пішов уперед, намагаючись позбутися тривожних почуттів. Знав, що Фаніці не допоможеш, а проте думки не давали спокою, роїлися в голові, мов настирливі гедзі.

Не почуваючи ніякого страху, Павло переліз через купу щебеню, дійшов туди, де минулого разу невідомий повернув до іншої галереї, погасив ліхтарик і вдивився в темряву. Не побачив нічого підозрілого. І раптом з’явилась якась певність, що той чоловік зараз не прийде. Це було дивне почуття, але на душі стало зовсім спокійно. Юнак засвітив ліхтарик і попрямував до кам’яної стіни, перед якою невідомий розтанув, наче якийсь дух; оглянув мури підземелля, вистукуючи ліхтариком.

Галерея була прорита в скелі, за нею, напевне, лежав шар каменю, на якому збудовано місто. Павло обернувся до стіни, де тоді востаннє майнула тінь незнайомця, і тільки тепер збагнув, що, на відміну од інших, — гладеньких, вирубаних у кам’яному масиві, — ця стіна складалася з блоків. Отже, викладена недавно.

Однаковісінькі брили так щільно прилягали одна до одної, що між ними не можна було просунути й голки. Пильно озираючи їх, юнак пригадав, що в ту останню мить він помітив саме руку невідомого..

Намагався визначити, на якій висоті вона тоді показалась, але не міг, бо рука відразу щезла. Раптом він подумав, що не обстукав ще цієї стіни. Якщо в ній є прохід, то, звичайно, звук це покаже.

Взявся стукати по каменю ліхтариком, та, на превеликий подив, не почув якоїсь порожнечі.

“А може, вихід замасковано в долівці?” — вхопився Павло за останню рятівну думку.

Нахилившись, він обстукав, камінь за каменем, однак і тут не було ніякого отвору.

“От чортовиння!” — вилаявся стиха.

Ще раз пильно оглянув кам’яну стіну, але вона була така гладенька, що навіть малесенька щілинка на ній не, лишилася б непоміченою.

“Що я шукаю? — міркував Павло. — Вихід Ну гаразд… Щоб потрапити за цю стіну, потрібні двері, а двері мають відчинятися…”

Присвічуючи ліхтариком, юнак заходився пильно оглядати місця, де були з’єднані блоки. Через деякий час над третім знизу рядом блоків помітив чорну цяточку, не більшу за головку сірника. Павло помацав пальцем і збагнув, що це кнопка.

“Невже тут прохід?” — подумав, натискуючи пальцем.

Кров застигла в жилах, коли він відчув, що каміння рухнулось. Мимоволі відступив назад. У кам’яній стіні з’явився отвір, такий, як дверцята в сейфі. Серце в Павла забилося швидко-швидко.

Вхід складався з двох плит, поставлених одна поверх одної, в другому і третьому рядах.

Подумавши, Павло зрозумів, що коли б до них прилучилася й плита з першого ряду блоків, то на долівці зостався б слід і отвір легко було б помітити А вкладені таким способом дверцята зачинялися щільно, і нічого не було видно. Добре змащені завіси — їх Павло побачив пізніше — і ті три скоби, які з’єднали між собою обидва блоки, були по другий бік стіни.

З відчиненого отвору несло затхлістю. Стояла німа тиша. Хлопцеві здавалося, що світ зовсім зник, і він зостався під землею сам-самісінький.

Павло присвітив ліхтариком, і під стіною, в якій відкрилися дверцята, побачив скриню. Перелізши через нижній блок, юнак опинився в невеличкій комірці. Тут був стілець, стіл, а на ньому — якийсь чорний ящик.