Хлопець причинив за собою кам’яні дверцята, зоставивши тільки невеличкий отвір, щоб можна було просунути руку. А тоді освітив похмурі стіни і пересвідчився, ще це монолітна скеля. Напевне, тут був якийсь коридор, а той невідомий чи хтось інший відгородив його стіною з блоків. Дверцята свідчили про неабияке вміння будівельника, бо люди, які в глибоку давнину видовбували підземелля, звичайно, не змогли б їх зробити.

Отже, Павло опинився в кімнатці, скоріше в коридорі, шириною з метр і в довжину понад чотири метри. Перш ніж оглянути кімнатку, вирішив роздивитися, як відчиняються дверцята зсередини. Пошукав і тут чорного гудзика на стіні. Натиснув пальцем, і дверцята розчинилися. Отже, їх можна відчиняти і звідси. Уважно придивившись, помітив ще одну кнопку. Натиснув на неї, і дверцята зачинилися.

А тоді спокійно скочив з скрині, на якій досі стояв. Хотів підняти віко, але скриня була замкнута. Розбивати замок не хотів. Що лежить у скрині — невідомо, а так, просто з цікавості, не варто показувати незнайомцеві, що його схованку викрито.

Павло вийняв з кишені балабушок смоли, який він прихопив у майстерні для Костела, трохи пом’яв його і зняв муляж ключа. А тоді ступив до столу.

Це був звичайний дощаний стіл. Угорі в стіну забита якась скоба. Навіщо вона — так і не збагнув. Та що найбільше його зацікавило — це чорний ящик. Павло сподівався, що саме він допоможе дізнатися, чому навідується до підземної галереї незнайомець і нащо йому цей тайник. Чим займається людина, що ховається в підземеллі од людського ока? Хто вона?

Юнак підняв кришку чорного ящика, зазирнув усередину і мало не випустив з рук ліхтарика.

Ворожнеча між обер-штурмфюрером Кремером та Валеріу Клонару почалася ще рік тому, тієї ночі, коли прожектори німецької зенітної артилерії під час нальоту радянських бомбардувальників зосталися сліпими. Такого ще не траплялося за всю історію Констанци. Зенітні частини, розміщені на весь час війни, не мали своїх похідних електростанцій, і прожектори живилися струмом од міської сітки. В ту ніч прожектори не діяли, радянські літаки лишилися неосвітленими, і зенітки гаркали в небо, наче зграя голодних вовків, марнуючи снаряди. А бомбардувальники тим часом скидали свої бомби і неушкодженими поверталися на бази.

Той випадок наробив шуму, і чутка про нього дійшла аж до командування гестапо в Бухаресті. Кремер мало не поплатився своєю службою, його вже збиралися послати в одне з радянських міст на окуповану німцями територію. Тільки колишні заслуги врятували тоді обер-штурмфюрера, на совісті якого було чимало крові — у Франції він особисто розстріляв багато полонених. Таку людину не запідозриш у зраді.

Роки, проведені Отто Кремером у Франції, були золотим його віком. Французькі вина захопили гестапівця в такій мірі, що він уже почав сумніватися, чи справді французи дегенеруються. Порівнюючи різних Люлю, з якими він знався там, з Гретами, віддавав перевагу першим. А потім почав збирати колекцію табакерок, і вино, любов та французьке мистецтво повністю його заполонили. На жаль, вино і кохання зрадливі, а чари табакерок аж ніяк не сприяли перемозі третього рейху. Тому Кремер одержав наказ виїхати на іншу роботу.

На новому посту, в Констанці, почався срібний вік його життя. Певна річ, Кремер одержував і тут французькі вина, без яких уже не міг обійтись, але пляшку шампанського йому треба вже було випрошувати в когось із товаришів. Він знайшов в Констанці гарненьких дівчат, проте, як знавець і прихильник мистецтва, швидко збагнув, що між оригіналом та копією така ж велика відстань, як між Парижем і Констанцою. А щодо табакерок, то що важили ті кілька грубих срібних коробочок, які він роздобув у старих турків, порівняно з коштовностями емальованого золота, від яких навіть в його червоних руках віяло ароматом чапахчених маркізів Людовика XV. В їх блиску, здавалося, навіть рудувате лице Кремера сповнювалось неперевершеною грацією тих, що прогулювалися перед дзеркалами Тріанона і Версаля, щоб на старості літ схилити свої горді голови під ножем гільйотини.

Серце Отто Кремера, чутливе серце пивовара з Гамбурга, в Констанці билося дуже меланхолійно..

І все-таки воно стискалося од жаху, коли Кремер думав, що його можуть перекинути з срібного віку у мідний, — звелять жити в одному з міст, завойованих німецькими військами на Сході. Коли й існувало слово, від якого рудий Кремер став би білим, як в’язень з концентраційних таборів Гіммлера, то це було слово “партизан”. Звісно, він любив вино, жінок і табакерки, однак його життя, яким він найбільше дорожив, в отих містах Росії опинилося б під загрозою. Так, обер-штурмфюрер СС Отто Кремер твердо вирішив ніколи не потрапляти туди. Хоч війська фюрера і виявляють там героїзм, але йому, Отто Кремеру, краще не їхати в ті краї. І ось тут несподівано звалилась на голову ця справа з прожекторами!

— Рука якогось злочинця перерізала провід, — кричав Кремер, коли на його виклик з’явився Клонару, спокійний і, як завжди, флегматичний служака. — Я сам, чуєш, сам займуся цією справою. Візьму заложників! Сто чоловік!.. Куди дивиться Секретна служба, сигуранца, поліція? Що робите ви у цьому місті, де повно саботажників? Комуністи тут виробляють, що хочуть! Ви ні на що не здатні… Я не довіряю вам!.. Свинство!

Клонару не важко було зрозуміти, що це від страху гримає рудуватий шеф гестапо. Він мовчки вислухав Кремера, потім серйозним тоном відзначив, що Румунія — союзниця великого рейху і що в Констанці методи, які практикувалися у Франції, зовсім не доречні.

— Ця справа стосується мене особисто. І я сам шукатиму злочинців, — буркнув він на закінчення.

— Мова йде про німецькі зенітки, німецькі прожектори, німецький провід! — верещав Кремер, грюкаючи в такт кожному слову кулаком по столу.

— Але все це знаходиться в Румунії, — процідив крізь зуби Клонару.

Кінець кінцем, то справа честі його мундира. І якого біса цей проклятий німець суне сюди свого носа!

Вони тоді посварились. І все-таки резидентові довелось погодитися, що Секретна служба і гестапо мусять працювати разом, щоб викрити злочинців. Саме так німці й роблять повсюди.

Клонару пішов, задоволений поступкою гестапівця. Але й Кремер був не дурним. Він добре розумів, що йому самому ця справа не під силу. Але потішав себе надією, що зуміє перехопити у румуна злочинця і в рапорті відзначить свою основну роль у його викритті.

Та, на біду, винуватця не пощастило знайти. Три дні морочилися німецькі зв’язківці, відкопуючи кабель, і, зрештою, виявили, що він був перерізаний між німецькою та румунською комендатурами На цьому розслідування й припинили. Проте глуха боротьба між витонченим резидентом Секретної служби та неотесаним обер-штурмфюрером точилася й далі, живлячись як великою відміною в їх інтелектах, так і неоднаковими службовими інтересами.

Про шефа сигуранци Васілеску жителі краю говорили багато. Але про Панаїта, керівника Секретної служби, люди тільки шепталися. В розповідях він поставав як таємничий персонаж з детективного роману, що працює потай, однак не боїться взяти безпосередню участь у подіях величезної політичної ваги. Неабиякий майстер переодягатися, Панаїт переходив кордон і виконував небезпечні завдання або несподівано з’являвся то в одному, то в іншому місці краю і організовував провокації та інсценування, яким позаздрив би й режисер з світовим ім’ям. Бувши давно завербований Інтеліжанс сервісом, він подбав, щоб і більшість його підлеглих стали службовцями англійської розвідки. Серед них числився й Валеріу Клонару. Отже, неважко зрозуміти, що про повне співробітництво між резидентом та Кремером не могло бути й мови, бо Клонару доводилось виконувати ще й накази своїх хазяїв з Лондона.

…І ось тепер Джурка має в руках нитку, яка може допомогти викрити групу саботажників у Констанці.

— Допит робитиму я, — сказав резидент.