“Два слова, — міркував Павло, — а скільки сили і муки в них…”

Проте Фаніка тримався.

Йдучи темними коридорами галереї, Павло намагався не думати, що робиться там, у підвалах поліції. Але темрява і пустка між кам’яними стінами дуже нагадували катівню, в якій мордували Фаніку.

Чи згадує він оце про нього, Павла Мунтяну? Які думки можуть бути у в’язня, що чекає страти? Хіба може він думати про того, через кого йде на смерть? Коли Фаніка погодився включитись у боротьбу, він, як і Павло, добре розумів, що його може спіткати. Всі знали про небезпеку, та жоден не завагався. І все-таки Фаніка, а не Павло потрапив до катівні.

Юнак відчував, як пашіло у нього лице. На якусь мить спинився. Дійшов до другої купи каміння і почав повзти вузьким проходом, який стискав його з усіх боків. Небезпека підбадьорила, і він до певної міри примирився з своїм становищем. Адже і йому загрожує смерть. Ось навіть в що мить.

Ступив до кам’яної стіни, натис на кнопку, сховану між гладенькими блоками. Через отвір пробрався у тайник. Зачинив за собою двері. Присвітив ліхтариком.

Тут нічого не змінилося. Все на місці, як і раніше. Скриня, стіл, чорний ящик вгорі, незрозуміло для чого забита в мур скоба.

Не гаючи часу, хлопець ще раз придивився до всього, хотів пересвідчитися, що невідомий сюди не приходив. І справді — ніяких ознак його хазяйнування. Навіть трохи смоли зосталося на замку після того, як він знімав муляж. Зішкрябав її нігтем і встромив ключ. Замок зразу не піддавався, та врешті клацнув. Сповнений Нетерпіння, юнак підняв віко.

Якщо Павло не стримався і скрикнув від подиву, коли відкрив чорний ящик на столі, то тепер, зазирнувши в скриню, він сторопів, дивився і нічого не міг зрозуміти. Піднімаючи віко, сподівався побачити хтозна-що. Думав, що в скрині заховані коштовні речі, які розкриють йому очі на всю таємницю підземелля. Але не міг навіть припустити, що знайде цілий скарб, стоси банкнот.

Скриня була набита грішми. Одні нові, інші вже вживані, але всі старанно складені в пачки. І що найбільше дивувало, це те, що купюри не румунські. Простяг руку, взяв одну асигнацію і мало не завмер. Спершу подумав, що це сон. Упізнав зображення людини з високим чолом, уважним поглядом, з короткою і гострою борідкою. Не міг прочитати букв на асигнації, зате портрет був йому добре знайомий. В одній тільки державі існують такі гроші.

Думки Павла сплуталися, він уже нічого не розумів. Невідомий, чия присутність тут видалася йому німою погрозою, збирав у скрині, яку до того ж ще й замикав, хоч вона була двічі схована — перший раз під землею, другий — у таємному приміщенні, — цей невідомий збирав банкноти з зображенням Леніна. Чи означає це, що він друг? А на підставі чого я визнав його ворогом? То було звичайне передчуття чи безпідставна підозра?

Невідомий добре знав галерею, а Павло ні. Але чи винен у чомусь цей незнайомий? Коли зберігав оте багатство в карбованцях там, куди, на його думку, ніхто не зміг би пробратися, то що це може бути, як не хитрість? Тільки-но помітивши невідомого в темряві, Павло вже почав вважати його за ворога. А чому? Тому що сам пробрався в його тайник?

Усі попередні припущення виявились оманою. Павло не розумів нічого. Тримав у руках асигнацію, шматок цупкого паперу, що був в обігу в країні за Прутом…

Машинально сховав асигнацію в кишеню і замкнув скриню. Думки полинули десь далеко, за кам’яні стіни… Погляд упав на чорний ящик. І знову його взяв сумнів. Скриня… ящик… Як це пов’язати?

Стояв збентежений. І в ту ж мить наче якийсь дзвінок сповістив про небезпеку. Серце почало битися сильно-сильно. Незчувся, як погасив ліхтарика. Відразу ж щось шурхнуло, і Павло миттю бухнувся на холодний камінь, втиснувшись між стіною та скринею.

Не встиг нічого подумати. Яскравий промінь світла сяйнув у дверцята, невідомий уже ліз до свого сховища.

Ось він ступив на скриню. Єдине бажання, яке охопило Павла, — побачити його лице. Всім своїм єством юнак прагнув цього.

“Напевне, він одмикатиме скриню! — блискавкою промайнуло в голові. — І тоді неодмінно побачить мене”.

Проте його мучив уже не страх, а сором.

“Якщо це справді друг, то як я дивитимусь йому в очі, коли він помітить мене?”

Та незнайомець проминув скриню і ступив до столу. Збагнувши, що той має намір відкрити чорний ящик, Павло зціпив зуби і стиснув кулаки, щоб заспокоїтися. Зараз розвіються останні сумніви і все з’ясується.

З своєї схованки юнак намагався розгледіти невідомого. Але той сів біля столу, спиною до нього. Почепив ліхтарик на скобу, щоб світло падало на чорний ящик.

“Як же мені побачити його лице?” Якби воно хоч на мить показалося, сумніви одразу зникли б. Усе стало б відомим. Однак йому було видно лише спину, шию та потилицю. Чоловік сидів проти світла, постать його бовваніла темною плямою, трохи виразніше, ніж у темряві галереї.

Юнак розумів, що має робити невідомий, бо в чорному ящику була рація.

Незнайомець надів навушники, і через хвилину почулося цокання апарата. Павло як електрик служив у частинах зв’язку і ще не забув азбуки Морзе. Він вийняв олівець і уважно прислухався, збираючись записати на скрині літери, що їх передаватиме цей чоловік.

— У-32… У-32… У-32… — почув він зразу.

Збагнувши, що це позивні невідомого, юнак напружено чекав. Звісно, без навушників пощастить записати лише половину знаків.

“Тепер знову буде передавати”, — подумав юнак і прислухався.

Незнайомець вистукував, а Павло записував літеру за літерою, намагаючись збагнути зміст передачі. Та скоро він зрозумів, що це шифрований текст, і вдовольнявся тільки тим, що старанно записував літери, не розуміючи, що вони означають.

В мертвій тиші монотонне цокання лунало досить виразно. Невідомий вистукав лише кілька фраз. Павло шкодував, що не може записати відповідь на них, яка, напевне, була ще коротшою. Розмова тривала одну-дві хвилини. Незнайомець зняв навушники і замкнув рацію.

“Нарешті я побачу його в лице”, — подумав юнак і висунувся з-за скрині. Але невідомий підвівся, стоячи до нього спиною, і зняв ліхтарик. А коли обернувся, променем засліпив очі, і хлопцеві довелось знову сховатися. Незнайомий ступив на скриню і в ту ж мить зник у дверцятах.

Усе скінчилося. Розчарований, що й на цей раз не зміг розгледіти його в лице, Павло підхопився з холодної долівки. Він бачив тільки силует. На зріст невідомий, напевне, нижчий од нього, а з важкуватих рухів, коли він підіймався з стільця, було видно, що це вже літня людина. Та зрештою і його чорного волосся вже злегка торкнулася сивина.

Але найважливіше — це його передача. Павло присвітив на скриню. Невідомий — У-32 — передав 55 букв:

Юнак вийняв блокнотик і переписав ці літери, а потім обережно зішкрябав їх ножиком з дошки. Тоді вирішив ще глянути на стіл. Незнайомець мусив записувати відповідь, не міг же він її розшифрувати усно.

Проте ніякого папірця не було, — напевне, той чоловік забрав його з собою. Павло вже хотів іти, коли це, мигцем глянувши на картон, що ним був застелений стіл, помітив на ньому якісь невиразні візерунки. Придивившись уважніше, розгледів літери. Невідомий, записуючи шифровку, натискав олівцем, і на картоні зосталися відтиски.

Дуже зрадівши, Павло переписав і відповідь:

Усе змішалося в голові, як на папері,— літери донесення. Зараз він знав менше, ніж тоді, коли прийшов сюди. Таємниця зосталася невідомою, скриня і передавач йому не допомогли. І навіть більше того — все заплутали.

Павло попрямував галереєю. На перехресті спинився, трохи подумав. І замість того, щоб звернути в коридор, який вів на берег, поспішив у той бік, звідки показався незнайомець. Може, пощастить розвідати те, чого не зміг узнати в сховищі.

Ця галерея була така ж німа, як і та, що тяглася до моря. Можливо, тут і розкриється вся таємниця. Якийсь час хлопець простував далі і зовсім не здивувався, коли дорогу перегородила кам’яна стіна. Тепер Мунтяну уже вмів пробиратися крізь мури. Відшукавши кнопку, на-тис, і перед ним відкрився отвір. Переліз, присвітив ліхтариком і зрозумів, що він у погребі.