Побачив скрині, а на поличках — вина у високих пляшках. Видно, хазяїн полюбляє спиртне.

Спробував уявити, на якій вулиці стоїть будинок, у погребі якого він опинився, та це було важко визначити… В кутку примітив драбину і почав підніматися вгору.

Ліз обережно, хоч навколо не було ні душі. Вдарився головою в ляду. Спробував підняти, але вона не піддалася, видно, була замкнута з другого боку. Щоб відкрити її, потрібна сокира. Та коли взятися розбивати залізо, стукіт можуть почути.

Дуже розчарований, Павло вибрався з льоху і поспішив назад уже знайомою дорогою.

В наступні дні Павло тільки й думав про галерею. “Хто той невідомий? Кому були послані шифровані донесення? Друг він чи ворог?”

Марно намагався щось розгадати. А коли голова вже не витримувала, виймав блокнотик, брався розшифровувати перехоплену передачу. Відповідь на два останні питання, а може й на перше, таїлася в отих буквах, які наче були написані довільно, але коли він почав розгадувати шифр, лягали в окремі слова.

Вивчаючи цю сторінку з літерами, помітив, що подвійна буква ZZ є і в повідомленні невідомого, і у відповіді, яку він одержав. Потім зауважив, що в тексті повторюється не тільки ZZ, а ціла група букв, які, напевне, означають одне слово.

І воно, мабуть, важливе, це ключ шифру, бо звичайний сполучник не може вживатися так часто.

“А чи не повторюються букви ZZ в якомусь одному слові?”

Павло почав пригадувати румунські слова з цими подвоєними літерами. Просидів цілий вечір, але так нічого й не підібрав.

Йоргу, звичайно, знайшов би когось, хто зміг би прочитати шифровку. Та через арешт Фаніки вони перестали зустрічатися. А про все помічене і почуте в підземній галереї треба негайно сповістити кудись далі. Якби Павло знав адресу свого товариша по підпіллю, то не вагаючись порушив би заборону і через Джіка домовився б про зустріч. Мунтяну був певен, що за ним не стежать. Але юнак не знав, де знайти Йоргу, і через те доводилось чекати якогось повідомлення.

На другий день після арешту Фаніки Йоргу сказав:

— Коли все буде добре, я обізвуся.

Про самого Фаніку Павло теж нічого не знав. У майстерні настали тривожні дні, Фраціла вже поводився зухвало. Приходив на роботу п’яним і нічого не робив, полишаючи свою норму на інших, а бідолаха Олару не смів і писнути.

Заклопотаний новими турботами, Павло якось забув про заплутані обставини смерті свого брата.

А от у неділю, повернувшись думкою до тих, що були причетні до загибелі Грігоре, одразу пригадав запрошення Султани. Вона ж кликала його в корчму.

Хлопець сильно здивувався, заставши в “Добруджі” Горе. З цим балакучим юнаком він познайомився в перукарні, куди заходив стригтися. Потім вони випадково зустрілися кілька разів на вулиці, а згодом почали бачитися частіше. Горе хоч і неохоче, але розповів про нещасний випадок, після якого він став кульгавим, і це здружило їх. Павло зрозумів, що веселість перукаря вдавана. Горе швидко схоплював те, що Мунтяну розповідав йому про людей і життя. Як зовсім недавно він повідомив Йоргу, Горе погодився переховувати в своїй кімнаті книги та примірники газети “Роминія лібера”. Це було перше випробування для того, хто мав згодом стати борцем проти фашизму.

Як і минулого разу, Павло переступив поріг корчми Чунту зразу ж після обіду, сподіваючись, що там у цю пору нікого не буде. Але за столиком уже сиділи ті два дідугани, яких Чунту недавно випроводив з корчми. Здавалось, ніщо не змінилось там за цей час. З стелі звисали ті самі липкі смужки паперу, на відвідувачів чекали вільні столи і триногі стільці, та сама картина висіла на стіні, в мутному дзеркалі, як і раніше, відбивалися портрет Антонеску та листівка з суворим попередженням, що за недозволені розмови можна потрапити на п’ять років до тюрми. Час, здавалося, зупинився.

Тільки присутність Горе була несподіванкою. Хлопець, сидячи під стіною, тринькав на мандоліні, наспівував пісеньку і не спускав очей з Султани. А вона стояла біля нього і слухала, похиливши голову на ліве плече, так само як це робив Чунту, визираючи з-за прилавка.

Горе час від часу обривав спів, щоб сьорбнути капи, а потім вів далі:

Саме в цей час увійшов Павло. Перукар сидів спиною до дверей і не спускав очей з Султани. Побачивши, як вона зарум’янилась, заспівав ще ніжніше:

Але дівчина дивилася кудись поверх його голови, і співак здивовано обернувся.

— Розімкни проміння вій, — мовив Павло. — Добрий день!

— Подобається тобі ця пісня? — спитала Султана.

— Щось не дуже…

— Значить, ви знайомі?.. — підозріливо і дуже розчаровано сказав Горе.

А Чунту, побачивши цього відвідувача, нахмурився і вийшов з-за прилавка. Відтоді, як побував у кімнаті Горе, він запрошував перукаря до себе, одпускав Султану з ним у місто, а потім розпитував дочку про їхні розмови. Павла ж навіть не згадував. Хіба інколи міг лайнути хлопця в думці за те, що той принизив його перед дочкою. Та й зараз мав намір вигнати юнака, але збагнувши, що Горе і Павло знайомі, вдавано посміхнувся і подав руку.

— Радий, дуже радий, що ти прийшов, — на диво весело заговорив він. — Сідай, бо життя, як співає Горе, — сама омана. Так, так… Жартуйте, розважайтесь. Тільки не піди, не поговоривши зі мною… Пам’ятаєш ту історію…

І попростував до прилавка. Вмостився на стілець, надувся, як папуга, не зводив з хлопців очей.

Павло сів біля Горе.

— Заспівай нам ще, — попросив він перукаря.

— Щось не хочеться, досить уже… — відповів той, кладучи мандоліну на стілець. — Ну, то підемо сьогодні в кіно? — спитав Султану.

Дівчина завагалася.

— Та… ще не знаю… — І запитливо глянула на Павла.

Горе зиркав чорними, неспокійними очима то на неї, то на нього.

— Бач, як воно буває! — мовив ображено. — Про Павла ти ніколи й не згадувала.

— А що вона могла згадувати? — засміявся Павло. — Ми бачились усього два рази… От і не було нічого цікавого.

Павло почував себе у шинку добре. На якийсь час забув про підземну галерею, шифровану передачу, про скриню, забиту грішми… Чунту хоче з ним говорити. Але й Султана дивиться на нього з ласкою і теплотою.

Тільки Горе дуже непокоїться.

— Ну, що будемо робити? — запитав нетерпляче. Глянув на годинник і спохмурнів. Він завітав сюди на півгодинки, щоб домовитися з Султаною про вечір. А зараз мусить іти НІ з чим. Павло став між ними. Почував себе зайвим. Але не хотів залишати їх разом. Розумів, що й Султана теж схвильована.

— Та що ж нам робити? — відповів Павло. — Посидьмо ще трохи…

— Я мушу йти. Може і ти зі мною?

Павло глянув на нього з подивом:

— Мені ще не хочеться.

— Зоставайся, — просила Султана. Пильно дивлячись на нього, м’яла і розгладжувала край скатерті,

— А… ввечері?

— Може, на другу неділю, — мовила дівчина.

Струни аж зойкнули, так стиснув Горе свою мандоліну. Чорні очі його зволожилися і заблищали, наче дві маслини. Дідугани біля столу загомоніли голосніше.

— Будь здоров, — потиснув йому руку Павло.

Перукар вийшов.

— Трошки засмутився він, — з жалем сказав юнак.

— Горе не з тих, що засмучуються через дрібницю…

Чунту, сидячи за прилавком, стежив, за ними, наче хижа птиця.