— Вийшла кудись з Павлом, — говорив тоді Чунту з-за прилавка. — Він же встиг сьогодні раніше…

Шинкар завжди кидав дошкульне слівце, яке штрикало в серце гострим ножем. Павлові теж нашіптував, що Горе дуже зачастив до них. Прийде, мовляв, і грає на мандоліні, все розважає людей.

— Тільки й радості в бідолашної дівчини, — зітхнув Чунту. — Побачив би ти, як вона слухає його пісні, стоїть, наче зачарована…

Павло змінював розмову і просив розповісти про той випадок, що трапився в “Якорі” з його братом. Тоді Чунту починав верзти нісенітниці. Говорив про запеклі бійки, про те, як Сава Барбосу кусав непокірливого вантажника зубами або плів щось про щедрість моряків, які пропивали в корчмі всю свою платню і одяг. Іншим разом починав згадувати приємні дні, коли вони перевозили контрабандою шовк, килими та “білий товар”, опіум, і не забував відзначити, нібито й брат Павла був причетний до того. Чунту згадував Грігоре і в зв’язку з шаленими бійками, такими ж кривавими, за його висловом, “які бувають у фільмах”. Брат фігурував завжди і в розповідях про контрабандистів, про сварку вантажників, про пиятику моряків, тож Павло вже нічого не розумів з цього базікання і, кінець кінцем, припиняв розмову. Він виходив з Султаною і прямував до скель на пляж Татайя, туди, де вони були першого разу.

Коли дівчина поверталась додому, Чунту, як турботливий батько, що хоче знати, з ким кохається його дочка, починав її розпитувати.

Так прогулювалися вони й цього разу, Павло проспівав пісню “На галявині біля виноградинка”. І раптом Султана помітила, що хлопець спохмурнів і замислився. Трохи згодом сказав, що йому час уже додому, — до нього немовбито має приїхати з Бухареста дядько, якого він не бачив багато років.

— А тобі поспіває й Горе. Мабуть, уже чекає там з мандоліною… — проказав юнак.

Султана злякано глянула на нього.

— Я поклялась морю, — мовила, простягаючи руку до золотої сережки, що висіла у неї на шиї, на ланцюжку, який вона знайшла в материних речах.

На розі й попрощалися. Павло трохи покрутився по місту, поки не пересвідчився, що за ним ніхто не стежить. А тоді попрямував в Анадолкіой і зустрівся з Йоргу.

— Подивись сюди, — сказав йому друг, подаючи аркуш паперу з якимись літерами.

— Що це? — спитав Мунтяну, нічого не розуміючи.

— Шифр, — відповів Йоргу. — Наш спеціаліст каже, що він дуже простий. Запевнив мене, що навіть найскладніший шифр можна розшифрувати. Отже, наш незнайомець до певної міри має рацію, користуючись саме ним. Тим паче, що передача ведеться чужою мовою.

— Ну, й відомо, що він передав?

— Поглянь сюди. Розшифровувати починаєш з першої літери, яку треба замінити іншою, щоб прочитати весь текст. Під А стоїть, приміром, Н. Це значить, що на місце А ставиться Н і навпаки, замість Н — А.

— А текст? Який текст передав незнайомець? — нетерпляче спитав Павло, бажаючи швидше довідатися, що за птиця той таємничий чоловік, якого він уже двічі бачив у підземеллі.

— Англійський, — відповів Йоргу. — І це до деякої міри є шифром для нас, бо ні ти, ні я не знаємо англійської мови… Щастя, що наш спеціаліст розумніший. Коли хочеш почитати, що передав твій незнайомець, то будь ласка…

Павло ледве прочитав:

— Ну, добре… — мовив він здивовано, зрозумівши лише три слова з цього повідомлення.

— І ось що йому відповіли.

На папірці, що його показав Йоргу, було написано:

— Тобто? — спитав Павло, помітивши, що слово “комуніст” фігурує як у повідомленні, так і у відповіді.

— А ось що. Невідомий передає: “Відправку каравану одкладено на десять днів через саботаж комуністів”. А той відповідає: “Викрийте комуністичну організацію”. Зрозуміло?

— Стривай, — тільки й прошепотів Павло.

Чого завгодно міг він чекати, тільки не цього. Те, що відбувалося в підземній галереї, оця гра в хованку означали щось більше, ніж він уявляв собі, коли знайшов рацію і скриню з грішми. Підступна діяльність невідомого стосується не тільки їхньої організації, вона спрямована проти всіх країн — учасниць антигітлерівської війни і, в першу чергу, проти Радянського Союзу,

— Як бачиш, я мав рацію, — вів далі Йоргу, і в голосі його Павло відчув сум. — Ніхто вже не сумніватиметься, що невідомий — англійський чи американський шпигун…

— Який допомагає німцям? — шепнув Павло, хоч це ніяк не вкладалося в його голові. — Розбійник напав на дім, мешканці збираються захищатись, і раптом хтось з-поміж них повідомляє грабіжнику наміри сусідів?

— Караван, певно, везе до Одеси якийсь цінний вантаж, — заговорив Йоргу. — На жаль, ми не знаємо, що саме, може, якусь нову зброю… Гітлерівці сподіваються одержати її і зупинити радянський наступ, а тому зроблять усе можливе, щоб кораблі відпливли якнайшвидше.

— Гаразд, а союзники? Вони ж з росіянами?

— Ех, союзники, — скрушно похитав головою Йоргу. — Бач, союзники бояться радянського наступу, і це найважливіша деталь, про яку ми довідуємося з шифровок! Радянська Армія, Павле, це армія революції… І Черчіллю так само неприємно бачити її в Берліні, як і Гітлеру. Мабуть, росіяни добре знають “щирість” союзників, а ці шифровки виразно свідчать, що під маскою дружби у них схована отрута… Саме тому мені й доручили передати тобі подяку партії. Те, що ти виявив, без сумніву, дійде куди слід, і можливо, ця твоя звістка допоможе відвернути велику біду…

Павло од хвилювання не міг вимовити й слова. Не вірив своїм вухам, що Йоргу, якого він знав як розсудливу і помірковану людину, сказав таке про нього.

Хто він? Один з тих багатьох, що борються за завтрашній день, що хочуть побудувати справедливий лад у новій, справді вільній Румунії вперше за всю її бурхливу історію… Сотні, тисячі борців, як і він, піднімаються, і нікому з них не спаде на думку, що вони роблять щось особливе, бо совість спонукає до цього їх, справжніх і вільних людей. Вперше уявив собі, що кожен з цих борців облишив спокійне життя і включився у велику битву. Він теж не звичайний електрик з портових майстерень, а людина свого часу, яка бере участь у героїчній боротьбі, що про неї діти колись дізнаватимуться з книжок.

— А тепер повернемось до наших справ, Павле, — сказав Йоргу. — Ще про одне нам треба подумати. Шпигун, як бачиш, дістав розпорядження викрити комуністичну організацію, бо тільки вона здатна затримати караван в порту… Може, це він просто похвалився перед своїми хазяями, сподіваючись одержати добру винагороду, а можливо й справді щось таки довідався про нас. Будь дуже обережним, придивляйся до кожної нашої людини! А зараз… ти зумієш зв’язатися з Іфрімом?

— Ще й питаєш! — нетерпляче вигукнув Павло. — Тепер, коли я знаю, якого значення надають німці цьому каравану?.. Тільки б він почув мене!

Десь у відкритому морі вхід у порт закривав мінний пояс, залишалися тільки невеличкі ворота для військових суден, що припливали до берега. Ці ворота перед виходом каравану мали розширити. І, на щастя, це завдання мав виконати міноносець “Михайло Хоробрий”. Радіотелеграфістом на ньому служив комуніст Іфрім. Стерновий теж комуніст. Діставши повідомлення про відправку каравану, Іфрім скаже стерновому, і той зійде з напряму, збочить на один градус, щоб залишити міну саме на воротах мінного загородження, на шляху проходження каравану, який держатиме курс на Одесу. Павло мав рацію, вважаючи, що Іфрім може не зафіксувати їхнє повідомлення, бо не чекав його. Він не знає ні довжини хвилі, ні години, коли відбудеться ця передача.

— Почує, не турбуйся, — заспокоїв його Йоргу. — Він неодмінно мусить стежити за всіма повідомленнями, що даються по радіо…

— А німці? — спитав Павло.

— Це правда, німці теж можуть перехопити радіограму, бо вона ж буде не зашифрованою. Та яке ж це має значення, коли відправку каравану вже намітили на сьогодні? Нам важливо, щоб саме Іфрім дізнався про неї. Текст, який ти передаси, простий і ясний: “Увага! Цієї ночі німці відправляють караван до Одеси”. А Іфрім знає, що йому робити далі…