— Добре, тоді я йду, — мовив Павло, ховаючи папірець з текстом радіограми в кишеню. — Котра година?

— Двадцять хвилин на десяту. До дванадцятої ти маєш час…

Від дванадцятої ночі до шостої ранку з’являтися на вулицях заборонялося, та Павлові не раз доводилось ходити по місту саме в цей час, він умів ховатись од патрулів. Швидко простуючи через пустинні квартали, почав уявляти, якими вони стануть після війни. Майже забув вигляд освітленої площі з блискучими вітринами, вулиці, на якій після трудового дня безтурботно прогулюються люди. Місто завмерло, наче убивчий подих війни, прогнавши все живе, торкнувся мостової, ліхтарів і стін. Увесь світ горів. Дивно було уявити газету без повідомлень з фронту, пекарню, магазин чи м’ясні крамниці без карткових талонів, сад без окопів. От коли б зайти в кіоск і спокійно попросити у продавця газету “Роминія лібера”, як оце зараз ми купуємо “Універсул”. Інші часи, майбутня Румунія…

Хлопець підходив до моря. Чуючи, як воно похмуро реве, уявив вибухи мін, що топлять караван, і здивувався од безмежної радості, яка охопила його. Дихав швидко, стискаючи зуби, його навчили ненавидіти — німці-фашисти, Антонеску, пани в котелках і фраках, фотографії яких він бачив у газетах, геть усі.

Було холоднувато. З моря дув пронизливий вітер, і вода набігала на пляж, бурхаючи біля скель. Павло ввійшов у галерею і попростував швидко, аж поки не добрався до кам’яної стіни. Натиснув на кнопку, дверцята відчинилися, і він знову опинився в сховищі шпигуна. Але тепер юнак уже знав, що робив невідомий, і його охопило неприємне почуття. Однак підійшов до столу, повісив ліхтарик на забиту в стіну скобу і, насунувши на голову навушники, почав передавати:

— Увага! Увага!

Зробив паузу, потім знову послав в ефір позивні. Уявив собі, як здивується на міноносці Іфрім, коли прийме радіограму.

— Увага! Увага!

Передавав текст кілька разів через короткі проміжки часу. Чув у навушниках свої сигнали, як чув їх і Іфрім, а можливо, й німецький радист. “Як сталося, що німці досі не виявили цієї рації? Тільки тому, що вона схована в підземеллі? А може, її залишили навмисне. Та це їхня справа, — подумав Павло. — Напевне можна сказати одне — моя радіограма їм не сподобається!”

Зняв навушники, замкнув передавач і озирнувся навколо, шукаючи очима антену. Освітивши ліхтариком стелю, побачив там отвір. А куди він іде далі?

Погасив ліхтарик, відчинив дверцята. І в ту ж мить далеко в галереї помітив світле коло. Наче кіт, прокрався аж до розвилки, болісно думаючи, як йому угледіти лице невідомого. Освітити його? Але цього чоловіка треба роздивитися так, щоб він і не підозрівав, бо рація може ще пригодитися.

Згадав свій сон, в якому голова незнайомця обернулася в чорну, гладеньку кулю, без ніяких людських рис. Тепер чулися його кроки. Бувши певен, що ніхто не знає його таємниці, шпигун не остерігався. А чого йому боятися? Скільки років минуло, і нічого не трапилось. Не думав він, що завдяки бомбуванню його схованку викрито.

“Знову побачу тільки тінь”.

Його аж душила злість. Переступав з ноги на ногу і кусав собі губи, розуміючи, що не зможе нічого вдіяти. Раптом помітив, що незнайомець час від часу підіймає вгору ліхтарик, освітлюючи стелю. Збагнув, що той перевіряє антену. І сторопів, подумавши, що ліхтарик може сяйнути на розвилці, біля нього. А в думці спонукав його:

“Ну, ну. Засвіти тут, тут…”

І ось те, чого він палко бажав, сталося. Дійшовши до перехрестя, незнайомець знову підняв ліхтарик, і промінь вихопив з темряви його обличчя. Чоловік постояв якусь мить, освітлений промінням, потім рушив далі. І Павло дуже зрадів. Він побачив ворога в лице.

Камера в тюрмі, куди Фаніку однієї ночі привезли машиною після того, як Клонару пересвідчився, що нічого не доб’ється од в’язня, була схожа на камеру в підземеллі елегантного приміщення Секретної служби. Хоч в’язень і сидів тут кілька днів, а проте майже не розумів, що з ним діється. Він був далеко від людей, в якомусь світі, де лише згадки калейдоскопічно змінювалися, наче кадри в німому кінофільмі. Знову переживав давно забуті події і бачив людей, про яких уже не думав. Линув, наче хмарина чи величезна тінь, над батьківським двором, над містом. Колись давно він читав книгу, в якій одного чоловіка родичі і приятелі вважали мертвим, хоч той усе бачив і чув.

Фаніка лежав випроставшись, не міг ні рухатися, ні говорити, але, як і раніше, розумів. І нічого його вже не цікавило… Заклякле серце теж наче завмерло, як і в того чоловіка в книжці. На очі спершу з’являлися ті, кого вже не було в живих, і він їх проводжав поглядом, аж поки вони не зникали в тумані, а на зміну їм надходили вже живі люди. Коли перед ним поставала Марія, Фаніка не міг стримати сліз, які зрошували опухле, знівечене лице та бороду. Але не спиняв їх. Не міг…

Потім до нього прийшло відчуття власного тіла. Боліли кості, спина, кожен суглоб. Пробував відірватись од дощаного ліжка, щоб полинути у височінь, як оце раніше, та не міг. Тепер він поважчав, щось страшне тягло його донизу, давило тіло, скроні болісно стискалися, наче по них без упину стукали молотками. Коли раніше був німий, то тепер стогнав, на зло наглядачеві, який грюкав у двері і наказував мовчати.

В коридорі позмінно чергували два наглядачі, і тоді, коли біль вщухав, Фаніка наче відчував на чолі чиюсь холодну руку. Кілька разів здавалося, ніби хтось кладе йому в рот пілюлю, і він її ковтає, думаючи часом, чи не мають на меті його отруїти. А одного дня розплющив очі і побачив похмурі стіни камери, дощане ліжко під собою, двері з загратованим віконцем. Спробував піднятися. В голові гуло, в грудях боліло. Трохи потужившись, сперся на руки і сів. Спустив ноги, підвівся, але камера враз закрутилась, наче колесо у возі, і Фаніка впав долілиць, вдарившись лобом в цементовану долівку.

А коли прийшов до пам’яті, то побачив, що лежить уже на ліжку. Через грати хтось дивився, приклавши пальця до уст. Трохи згодом відчинилися двері і увійшов з мискою в руках наглядач. В ніс ударив кислий запах борщу. Фаніка розплющив очі, але раптом відчув, що йому поклали в руку якийсь папірець. Вхопив записку і, поки наглядач, повернувшись до нього спиною, ставив на стіл миску, перебіг очима текст:

“Тримайся! Ми гордимось тобою. Будемо підтримувати зв’язок через наглядача”.

— Прочитав? — пошепки спитав тюремник.

Фаніка мовчки дивився йому в очі. А той узяв записку, витер сірника, запалив її.

— Це ти мене підняв з цементу? — запитав в’язень

— Поговоримо пізніше, а зараз спи, — мовив наглядач і поклав на ліжко коробку сірників та пачку цигарок.

Фаніка запалив. Затягнувшись димом, сп’янів, наче од міцного вина, і побачив поруч себе Марію, Павла та всіх друзів. Знову почував себе в рядах борців. Погасивши недокурок, сховав його і заснув.

Наглядачеві Таке Ніколає було майже п’ятдесят років. Змарнілий, з пожовклими од тютюну вусами і сумними очима, він нагадував стрілочника, рибалку або чорнороба, одного з тієї армії трударів, яких обтяжують нестача грошей і багато голодних ротів. До цієї служби він працював могильником, а потім веслярем на одному з човнів, які чекали біля казино на панів, що бажали погойдатися на хвилях, перш ніж спробувати щастя у грі в рулетку.

— Нехай буде одна хороша душа і в тюрмі, — мовив він дружині, надівши уніформу.

Платню мав невелику, зате державна служба забезпечувала на старість пенсію. Обстановка в тюрмі була жахлива, але Таке Ніколає тішився, що потай може допомагати в’язням. Увечері, перед сном, він молився біля ікони святого Миколи і спав тоді спокійно, ніколи не бачив тих жахливих снів, які мучили інших наглядачів.

Дружина Тінка народила йому десятеро дітей. Та святий чудотворець, знаючи, як важко живеться на землі, напевне, упросив ангела смерті змилосердитися і забрати п’ятеро малят в рай. Цю просьбу ангел задовольнив. І тих дітлахів, що зосталися живі. Таке дуже любив і всіляко оберігав од ангела смерті. Коли найменша дитина, Ріца, захворіла, батько без будь-якого вагання постукав до лікаря-педіатра Гольденберга.