Марія приходила на побачення. Товариші її не забували, а якісь дівчата щодня приносили те, се, і Фаніка тішився, що його друзі піклуються про неї.

Згодом радянські бійці стали довірливішими до нього. По суті, те, що вони парашутисти і дали бій жандармам в комишах під Тулчею, вже не було секретом, бо саме за це і збирались їх розстріляти. Якось Яша спитав Фаніку, чи не зможе він дістати їм олівця і паперу.

— Розумієш? — сказав йому солдат. — Вмерти можна завжди. Але ми не боїмося смерті. Хочемо тільки повідомити наших товаришів, що свій обов’язок виконали. От коли б написане нами донесення хтось міг зберегти до того часу, коли Радянська Армія увійде в Констанцу. Тоді Батьківщина дізналася б, що ми загинули, як герої.

Фаніка попросив у Таке олівця й паперу. А через два дні, коли Марія прийшла в тюрму на побачення, наглядач вручив їй невеликий пакет з написом: “Комендантові радянських військ у Констанці”.

— Що це? — спитала Марія.

— Дуже цінна річ. Бережи, як власні очі. А після війни віддаси тому, кому адресовано, — відповів наглядач. — Так звелів переказати твій чоловік.

І, навіть не знаючи, що було в тому пакеті, Марія загорнула його в клейонку, поклала в бляшанку і вночі закопала під акацією.

Сидячи у вагоні третього класу пасажирського поїзда, Павло уважно прислухався до розмови сусідів по купе. Якийсь сержант сумовито розповідав про смерть товариша на фронті. А піп, зітхаючи, час від часу перебивав його:

— За тяжкі гріхи карає нас господь…

— Так, — підтакував йому сержант. І говорив далі: — Помер він на моїх очах. Ступив ще два кроки і впав долілиць. “Маріне!” — крикнув я і кинувся до нього. Та він уже не підвівся. Поховав я його під тополею і тепер їду розказати матері…

— За тяжкі гріхи наші… Змовкли всі.

— Мій пише, що приріжуть нам землі, — наче між іншим мовила якась молодиця.

— Невже?

— Далі так не можна жити, — проказав сержант. — Дадуть…

— Хай тебе почує Всевишній! — зітхнула жінка.

— За тяжкі гріхи наші…

— Після першої війни теж прирізали, — похмуро буркнув дідок. — Ну й що?

Павло вийшов у коридор. Коли б залишився у вагоні, то не втерпів би і втрутився в розмову. А йому треба поводитись обережніше. Згадував свою зустріч з Йоргу і весь час питав себе, чи не забув він ще чогось. Та пам’ятав усе до найменших подробиць.

— Караван не доплив-таки до Одеси! — радісно повідомив товариш. — Іфрім прийняв твоє повідомлення!

Обмінялися ще кількома словами. І враз Йоргу сказав:

— Тобі треба їхати до Бухареста! Павло якусь мить помовчав, тоді спитав:

— Коли?.

— Цієї ночі, оце зараз… Ще встигнеш до поїзда. “Значить, уже не забіжу додому, не побачу й Султану”.

— Матері ми спробуємо сповістити, — сказав Йоргу, зрозумівши його вагання.

— Добре, — відповів Павло. І, вислухавши ще кілька пояснень про явки та паролі, одразу поспішив на станцію. Не знав, чого його посилають до Бухареста, але розумів, що йдеться про щось важливе. Душа сповнилась гордістю, що йому, простому електрикові з порту, довіряє партія, довіряють товариші. І знову, як і тоді, коли Йоргу розкрив йому очі на те, що робив у галереї Януліс, юнак відчув, що його життя належить не тільки йому, що воно поєднане з життям і діями інших людей, яких він не знав, не бачив, а може, ніколи й не побачить, і в цьому єднанні набуло нового змісту. Він боєць, як і багато інших… Для цього варто жити!

У проході біля нього зустрілися два моряки.

— Куди йдеш? Патруль не пропустить, — мовив той, що йшов з кінця поїзда. — Перевіряє документи…

Павло почекав, поки вони розійшлися, а тоді й собі почав пробиратися в голову поїзда. Добре, що він сів у середніх вагонах — можна було заздалегідь відчути небезпеку. Надумав на першій же станції пересісти туди, де перевірка вже кінчилася.

У проході напівтемрява, підсліпуваті лампочки ледве блимали. Хлопець протискувався між людьми, переступаючи через клунки та чемодани. Минуло чимало часу, поки він пробрався до першого вагона. І полегшено зітхнув. Чекав, коли поїзд зупиниться.

Уже проїхали Чулніцу. Колеса монотонно вистукували в темряві, перемелюючи відстань і час. З відкритої платформи долинав шум голосів.

“Коли ж він загальмує?” — тривожно подумав юнак.

Патруль, що перевіряв документи, вже десь близько. І він шукав-таки його. Джурка передав на всі залізничні станції наказ, що треба знайти і привезти під конвоєм громадянина Мунтяну Павла, електрика за професією, високого, чорнявого, двадцятип’ятирічного юнака, без якихось особливих прикмет. Хоч перепустки на проїзд нещодавно скасували, але такі перевірки в поїздах час від часу проводили. “Хтозна, що може подумати патруль, — міркував хлопець, не знаючи, ще це його й шукають. — Якщо затримають хоч на кілька хвилин, можна відстати од поїзда і спізнитись на зустріч з товаришем у Бухаресті. Краще не ризикувати”.

Але поїзд не ставав. Тоді Павло піднявся по залізній драбині на дах вагона, ліг горілиць. Побачив нічне небо, яскраві зірки, і серце його забилося в такт колесам. Йому здалося, що він летить безмежними світовими просторами наодинці з своїми думами і своїм серцем.

Та до дійсності його повернули якісь сердиті голоси. Патруль, напевне, був уже в вагоні. Павло хотів встати і перейти в хвіст поїзда, але внизу могли почути його тупіт. Роззувся і нечутно пішов. Вітер дув йому в спину і оповивав клубами пари з запахом вугілля. Дах під ногами деренчав. Раптом поїзд зробив поворот, і Павло мало не зірвався на землю.

“Чого ж це я йду аж у кінець? — подумав юнак. — Адже патруль уже пройшов…”

І він спустився в вагон.

— Де це ти так вивалявся? — запитав його якийсь сивий селянин, що сидів на клумаку.

— Коптить, чорти б його забрали, — мовив Павло, кивнувши головою в бік передніх вагонів, до паровоза.

Зайшов у вбиральню, глянув у дзеркало і побачив, що він увесь чорний, як сажотрус, одяг брудний. На щастя, знайшов кусочок мила і почав вмиватися, спробував витерти масні плями на одязі. А коли вийшов, селянин спав на клумаку, як і всі пасажири, що сиділи в проході. Випадково потрапив у той самий вагон. Всівся на своєму місці, якраз напроти попа, що голосно хропів, потрясаючи бородою, і заспокоївся.

В Бухарест приїхав на світанку. Лишалося ще кілька годин до зустрічі з товаришем, про якого говорив Йоргу, і він подумав спершу завітати до дядька Янку, батькового брата, що мешкав у Новому Бухаресті. Це йому писав Грігоре листа, якого так і не докінчив перед смертю. У нього Павло й хотів зупинитися, бо більше нікого не знав у столиці. А може, той товариш поведе його на якусь квартиру? Ні, краще не зв’язуватися з дядьком Янком. Старий почне розпитувати і, безперечно, захоче дізнатися, яким це вітром занесло його в столицю… До того ж, хоч Павло був лише раз у Бухаресті, ще перед війною, він знав, що від станції Обор до Нового Бухареста чимала відстань. Тільки дістанеться туди і одразу ж доведеться повертатися в місто, на площу Верга, де була призначена зустріч. До дядька Янку, коли це буде потрібно, можна зайти й пізніше.

Павло повільно простував тротуаром, озираючи вітрини. Купці ще тільки відчиняли крамниці. Продавці підмітали приміщення, поливали тротуари. По базару ходили наймички, господині, ординарці офіцерів, зупинялися біля прилавків і довго торгувалися з селянами. Вози стояли осторонь. Жінки просто на землю поскладали горшки та миски, глечики, копилки і цілу купу коників, баранчиків, котів та собачок, які свистіли, коли в них подути. Згорблені обідрані старці простягали руки і щось мимрили беззубими ротами.

Павло купив газету і читав її, проходячи шосе Ште-фана Великого. Там на всі лади вихвалявся військовий геній фюрера. Репортажі з фронту повідомляли про блискучі перемоги асів-льотчиків та відважні подвиги сержанта-героя, якому сам Антонеску вручив нагороду.

Іка[11] заявляв, що Радянська Армія вже розгромлена під Сталінградом і що росіяни вичерпали останні сибірські резерви. Інші повідомлення говорили про запеклі бої та “планомірний” відступ німців на кращі позиції.