Дійшовши до площі Верга, Павло звернув на шосе Міхая Хороброго. Було вже близько десятої години. Тут йому треба піти тротуаром зліва до другої вулички, що повертала праворуч. Взяв газету під пахву, як йому звелів Йоргу, засунув руку в кишеню і почав уважно вдивлятися в перехожих, щоб не проминути людину з книжкою в руках і з значком червоного хреста на грудях.

Повз нього пробігли два хлопчики, потім показався дідусь з відром. Вулицею, всипаною рінню, прогуркотів віз. Опісля Павло помітив на тротуарі струнку дівчину з коротко підстриженим волоссям. Вона тримала книжку в руці, але значка ще не було видно.

— Чи не знаєте ви часом, де тут вулиця Довга? — спитала, підходячи, дівчина. На її блакитній сукні був червоний значок.

— Он там, — показав він. — Тільки то не вулиця, а тупик…

— Я шукаю дім номер 3-біс…

— Єй номер 3-біс, — посміхнувся Павло.

І дівчина подала, йому руку, радісно промовивши:

— З приїздом, Тодере!

Це було його конспіративне ім’я.

— А ти звідки знаєш, що мене звати Тодер?

— Та коли я Санда, то чому ж не знати… Добре, що ти приїхав. Маєш де зупинитися?

— На крайній випадок, маю.

— Гаразд. Тоді переночуєш там. А завтра ми зустрінемось тут же, в цей самий час. Я поведу тебе на одну квартиру. Зараз мушу повідомити, що ти приїхав.

— Добре, Санда…

— До побачення.

Дівчина повернулась і пішла геть. Павло якусь мить дивився їй услід. Чи зустрінеться він з нею завтра або пізніше? Може, ніколи й не побачить. І все було дивним. Іншого разу він засоромився б і не знав би, що їй сказати, не вміючи розмовляти з дівчатами. Але з Сандою було інакше, вона товаришка. Такого ж віку, як і Султана… Раптом йому стало жаль, що Султана зосталася поза організацією людей, які в усій країні зв’язані невидимими нитками, в радості й горі, наче брати, ще рідніші, ніж брати. “Нічого, я вмовлю її, і вона зрозуміє”, — подумав хлопець і пішов у напрямку Нового Бухареста.

— Ну й услужив ти мені! — заскреготів зубами Чунту, виходячи разом з Горе від Джурки.

Його, спритного інформатора, обдурив якийсь шмаркач, молокосос! Шинкар аж кипів од злості, думаючи про втрачену премію, про змарнований час та мрії, які не здійснилися тільки через те, що тієї проклятої неділі чорт надніс в “Добруджу” оцього кульгавого. Якби тоді не заявився Горе, він був би певен, що ніхто інший, крім Павла, не міг загубити коробочки з сірниками. Та, раз помилившись, пішов не по тому сліду.

— Я? Услужив? — здивувався Горе. — Це ж Павло. І, коли хочеш знати, він ще себе покаже.

— Не сунь носа до чужого проса! — перебив його Чунту. Однак відчував, що Горе має рацію. Не довідавшись, хто такий Павло, — чорти б його вхопили! — дозволяв дочці зустрічатися з ним. Тепер його арештують, і в домі не буде спокою через оту навіжену Султану, яка, наче дві краплі води, схожа на свою матір і, крім того, дуже вперта. Катіге, звикши коритися старшому в сім’ї, хай то буде батько, чоловік, брат чи син, терпіла мовчки. Роками не виходила з дому, дивлячись на нього заплаканими очима, наче рабиня. Згасла повільно, як згасає теплий літній день… Султана не така. З нею доведеться наморочитись. Звикла прогулюватись з Павлом, відчула кохання.

— Дядьку Чунту, — промовив Горе, — не гнівайтесь, бо ми обидва служимо одному хазяїнові!

— Що? — визвірився на нього шинкар. — Ти був слугою, чорти б тебе забрали, і залишився ним, бо навіть в отій нещасній перукарні над тобою є хазяїн!.. А я пан, чуєш? У “Добруджі” розпоряджаюсь так, як мені хочеться…

Цього він прагнув усе своє життя, ще тоді, коли працював офіціантом у Януліса. А цей молокосос рівняється до нього, власника шинку, поважаної людини!

Вражений у своєму самолюбстві, Чунту наддав ходи. Та Горе не здавався. Те, що сталося останнім часом, було йому на руку. Тепер Павло вже не заважатиме.

— Помучиться день, два, — мовив примирливо перукар, — потім стане розумнішою. Я крутитимусь біля неї… Очі, які довго не бачаться, забуваються… Поки не знала Павла, все було добре, і тепер так буде, повір мені!

— Базікаєш чортзна-що, — мовив корчмар. І вже лагідніше додав: — Голодній кумі хліб на умі…

— Що? Ти хочеш мати спокій у домі? — вигукнув Горе, вирішивши остаточно перетягти Чунту на свій бік. — Я поверну його тобі… Шкода премії? Будь ласка, гроші, які мені дасть Джурка, поділимо… Чесно, по-братськи. Ну?

— Все вихваляєшся, — промимрив шинкар. — А проте, коли пополам, це буде справедливо…

Гнів його розсіявся. Чунту почав насвистувати.

— Ну, по руках? — спитав Горе.

Корчмар кашлянув, ще вдаючи з себе розгніваного, щоб допекти Горе, проте бачив, що той має рацію. Султану все одно треба одружувати. Хто ж може стати його зятем? Якийсь незнайомець? Ні. А Горе спритний, він зумів обдурити бідолаху Павла. Крім того, він також таємний агент… Тепер, коли вже не було потреби остерігатися, вони розуміли один одного з погляду.

“Рік, два потримати його біля себе, поки навчиться, хоч Горе і в Януліса багато чому навчився. Потім…” Чунту раптом уявив, що він сам уже нічого не робить і тільки проходжається, заклавши руки за спину. То пограє в кості, то поговорить із знайомими, і день промине. В “Добруджі” почуватиме себе як дома і водночас буде як гість. Гроші, так надійно заховані, після його смерті зостануться їм. Та він не збирається скоро вмирати…

— Давай вип’ємо трохи, чорти б тебе вхопили, — мовив шинкар розчулено і ляснув перукаря по плечу. — З тебе могорич!

Коли вони разом увійшли в шинок, у Султани стиснулося серце. В душу закралась тривога. Чунту раніше кепкував з Горе, кидав всілякі репліки на адресу Павла. А тепер він був дуже веселий.

— Пляшку вина, — замовив Горе.

— Тільки того міцного, Султано… — попередив Чунту.

Дівчина підняла руку і стиснула сережку. “Боже, — подумала вона, — хоча б скоріше вже стемніло!” Полюбила вечори, ті години, коли день змінюється ніччю і все здається якимсь таємничим. Павло заходив до них увечері.

— Ну, швидше там! — квапив її Чунту.

Дівчина принесла вино і налила в чарки. Серцем відчувала: тут готують щось лихе проти неї і Павла. Батько й перукар по-змовницьки перезирались і підморгували один одному.

“Наче могорич п’ють”, — промайнуло у неї в голові. Султана аж здригнулася, коли Горе підняв чарку.

— Налий і собі, — мовив Чунту. — Сьогодні знаменний день. Ми…

— Який день? — занепокоєно перепитала дівчина.

— Скоро дізнаєшся, — засміявся шинкар. — Правда, Горе?

Перукар підвівся і взяв з сусіднього столика чарку. Наливши її, подав дівчині.

— За твоє здоров’я, Султаніко, — цокнувся він і випив одним духом.

— Чому ти не п’єш? — нахмурився Чунту. — Бери. Чуєш?

— Не хочеться, тату…

— Що-о-о?

Чунту сміявся. Ніколи ще дочка не бачила його таким веселим. А проте вже не було в ньому тієї лагідності, що її відчувала Султана з того часу, як поріг їхнього шинку переступив Павло. Не знала, звідки у неї це переконання, однак розуміла, що батько затаїв якесь зло.

Чунту і Горе вже спорожнили й другу пляшку. Корчму поступово заповнювали відвідувачі, а ці двоє все ще сиділи за столиком, розмовляли і сміялися, обидва дуже веселі. Султана обслуговувала клієнтів сама. Раз у раз позирала на двері, та Павло не приходив. Уже довелося засвітити велику лампу. Настав вечір, а Павла не було. В шинку стояв густий цигарковий дим.

Згодом увійшов якийсь дебелий чоловік, підступив до прилавка і трохи постояв.

— Де хазяїн? — спитав трохи згодом, бачачи, що Чунту не показується.

— Он там, біля столу…

— Ей, Аргір! — гукнув шинкар, коли агент ступив до них. — Бери стілець і сідай… Ти знав ось про нього, а мені не говорив!

Та Аргір не скористався з цього запрошення. Він нахилився і зашепотів на вухо:

— Пташка вилетіла з гнізда. Пан Джурка вергає громи… Наказує вам вислідити Мунтяну, бо ми його не знаємо.