Лице Чунту аж видовжилось, а плесковатий ніс наче ще більше сплющився.

— Що? Що він каже? — спитав Горе.

Але шинкар тільки люто вилаявся і торохнув кулаком по столу:

— Самі неприємності через нього, грім би його побив!

Коли Аргір пішов, шинкар повідомив Горе про втечу Павла. Перукар, кусаючи губи, глянув поверх голів відвідувачів, і очі його зустрілися з очима Султани, неспокійними і допитливими. Посміхнувшись їй, нахилив до корчмаря вродливе лице і промовив:

— Однаково від нас не втече! Я знаю приману, на яку він клюне… — І пошепки взявся викладати Чунту свій план.

Корчмар скособочив голову на ліве плече і слухав його, більш ніж будь-коли схожий на старого, похмурого і сердитого папугу. Павло не з’являвся, і Султана, розгублено обслуговуючи клієнтів, дуже турбувалась. Коли б не обіцяв прийти, не почувала б цієї тривоги в серці. Ледве стримувалась, щоб не заплакати з горя. Бували й раніше вечори, що Павло не приходив, але тоді дівчина знала, що його не буде, і жила надією на майбутню зустріч. Сьогодні ж він обіцяв завітати. І от нема. А батько й Горе все шепчуться, наче замишляють щось погане. Почувала себе самотньою в цій корчмі, сповненій диму і п’яних голосів. Крім Павла, у неї нема нікого в усьому світі.

“Ну, що ж, — намагалася заспокоїти себе Султана. — Видно, щось йому перешкодило. Прийде завтра, і все буде гаразд. А вони можуть шептатися, скільки їм захочеться…”

Чоловіки допивали свої чарки і один за одним покидали корчму — наближалась година, після якої було заборонено ходити по місту. Тільки Горе говорив без упину, а Чунту все слухав, похитуючи головою.

Коли вийшов останній клієнт, Чунту взявся закривати віконниці. Підвівся і розчервонілий Горе.

— Скажи хоч слово на прощання… — звернувся він до Султани.

— Що з Павлом? — спитала дівчина. — Ви ж приятелі… Де він?

Горе на якусь мить спохмурнів. Та враз очі його заблищали.

— Може, знайшов собі іншу. Хіба я знаю? Він мені всього не розповідає…

Але слова його завмерли на вустах, — з таким докором і зневагою глянула на нього Султана.

— Ну, час уже й вам спати, — мовив Чунту, ступивши до них. — Тільки дозволь, простоїте й до ранку. Знаю я вже…

— На добраніч, Султаніко, — шепнув Горе. — Не гнівайся, я пожартував…

Та дівчина відвернулась од нього. Горе вийшов. І відразу ж позад нього загуркотіло — це Чунту з силою потяг до землі жалюзі. Кульгаючи, хлопець попрямував додому. Вулиці були пустинні, лише коли-не-коли показувався якийсь запізнілий перехожий, що скрадався у темряві, боячись натрапити на патрулів. Стояла німа тиша. Наче якесь стихійне нещастя пройшло по місту і винищило все живе. У пітьмі тільки бурхало море. Величезні хвилі здіймалися, ревли без упину і з люттю налітали на берег, наче бажаючи змити його з лиця землі. Немов якісь морські собаки, протяжно вили під ударами хвиль буї.

На вулиці Вітру було ще гірше. Холодний вітер ніс з моря великі краплі солоної води. Горе подумав, що до ранку на березі розмиє не один будиночок. Біля входу на якусь мить спинився. З жахливому гоготанні хвиль вчувалося брязкання ланцюгів. Море тисячами голосів ревло, стогнало, кликало.

“На ранок буде не один небіжчик”, — подумав Горе. І, зіщулившись од страху, увійшов у двір, переслідуваний гуркотом води.

— Добрий вечір, — почув відразу позад себе. — Страшна буря.

По голосу впізнав професора Заню.

— Ви ще не спите? — здивувався перукар. Чомусь здалося, що пенсіонер саме й чекав на нього. “Чого йому треба в таку пізню пору?”

— Не можу заснути, — мовив професор, наче вгадавши його думку. — Через оцю бурю…

— Авжеж, — погодився Горе. — Кепська сьогодні погода…

Хотів пройти далі, та Заня схопив його за руку.

— Ти вже думаєш спати? — спитав. — Прошу до мене на чашку кофе.

— Зараз? — здивувався перукар.

Хлопець знав, що професор трошки дурнуватий. І подумав, що той знову має намір похвалитися своєю колекцією. Та з голови все не йшла думка, що старий навмисне чекав на нього. Хтозна, скільки часу простояв він у цій темряві.

— Сердечно прошу, — промовив Заня. — Однаково я не зможу заснути вже до ранку, я себе вже знаю…

— Іншим разом зайду з великою охотою, — промимрив Горе. І ступив до сходів, що вели на балкон.

Та, на диво, професорова рука сильно стиснула йому лікоть, і хлопець почув змінений, владний голос:

— Ходімо. Чуєш?

“Мабуть, він зовсім з’їхав з глузду!” — подумав Горе, вже трохи заспокоївшись. Знав, що божевільних не можна сердити, і послухався. А втім, йому й не хотілося спати. Розумів, що довго буде думати про розмову з Чунту і теж не засне.

— Гаразд, — погодився він. — Ходімо…

Професор не відпускав руки Горе. Жив він на нижньому поверсі в кімнаті з вікнами до фонтана. Двері його були не замкнені. Коли Заня засвітив світло, Горе оглянув житло, в якому ще ні разу не був, хоч старий професор часто запрошував його до себе, бажаючи показати колекції. Нарешті, він побачить знаменитих метеликів.

На стінах — безліч скляних коробочок, а в них нашпилені на голки нетлі, од малюсіньких, з ніготь, аж до великих, завбільшки з долоню. Темні або дуже блискучі, метелики так і застигли, розпростерши крильця, наче востаннє намагалися помилувати око людини барвами всіх квітів світу. Коробочки були всюди: на столі, на старій скрині і навіть на шафі. В кутку на тумбочці, біля високого ліжка, стояв радіоприймач — єдина пристойна річ в занедбаній кімнаті старого професора. Біля цього радіоприймача Заня сідав щовечора і слухав Лондон. Кілька годин тому він почув звідти повідомлення, що німців розгромлено під Курськом та на інших ділянках східного фронту. Після цих вістей почав вслухатися в “особисті послання”. І перше з них примусило його здригнутися.

— Дельфін не повинен більше плавати, — говорив диктор. — Повторюємо: дельфін не повинен більше плавати.

Старий професор без особливої уваги вислухав інші досить дивні фрази: “Троянда вже не має колючок”, “Лелека знову повертається до свого гнізда”, “Гадюка міняє шкіру у вівторок”.

Вимкнув приймач і замислився, безтямно дивлячись на чудовий екземпляр Данаїс Еріппус, за яким ганявся цілий день. Потім встав, вийшов у двір і, піднявшись дерев’яними сходами, постукав до Горе. Не заставши перукаря вдома, спустився вниз і принишк біля входу, чекаючи на нього.

І от вони вже в кімнаті професора.

Не встиг ще Горе оглянути коробочки з метеликами, як Заня вимовив сухо:

— Сідай, У-45!

Перукар шарпнувся, наче наступив на гадюку. Здавалось, уся кров відхлинула од його обличчя, таким воно стало блідим.

— Як? — перепитав він хрипло, з жахом дивлячись на старого пенсіонера.

— Сідай, У-45, завербований У-32 18 березня 1933 року, — відкарбував Заня, наче декламуючи вірш. — Чи потрібні ще якісь коментарії?

Горе зволожив язиком сухі губи, ледве тримаючись на ногах. Він увесь тремтів і ніяк не міг повірити, що цей дідусь, який щодня ганявся з сачком за метеликами і завжди спішив першим привітатися з ним, набагато молодшим, пенсіонер у старомодному костюмі, дурнуватий професор, з якого глузували навіть діти, вимовив ці жахливі слова.

— Ну? — вже не терпілося Зані. Він показав хлопцеві на крісло.

Перукар впав у нього, збивши з вишневої обшивки хмарку пилу.

Не міг зібрати думок і мовчав, з жахом дивлячись на дідуся з лицем дитини і кучмою сивого волосся на голові.

— Чомусь ти сьогодні не дуже балакучий, — посміхнувся Заня.

— Що… що вам потрібно? — промимрив Горе, ледве видавлюючи з себе слова. — Я…

— Пропоную тобі вислухати мене. Чи треба ще нагадувати, що про нашу розмову ніхто не мусить знати?

— Добре, — сказав Горе.

Його наче вдарили у тім’я. Дуже боліла голова. Хлопець почував себе змученим, знесиленим, а старий тим часом усе бадьорішав.

— Значить, — мовив Заня, — ось що тобі треба зробити… — Він говорив спокійно і владно.

“Це сон? — думав Горе. — Чи, може, я збожеволів?..” Проте непорушно сидів у кріслі і слухав професора Заню, старого пенсіонера, закоханого в нетлів, яких він ловив і настромлював в коробочках на голки. Хоч вікна були зачинені, однак жахливе гоготання моря чулося тут, серед стін, обліплених барвистими метеликами.