Довго не розумів, що воно таке, і враз тихо засміявся, — це ж туман, пелена туману, безкрая і непорушна. Сміх його невеселий. Він усе підготував і прислухався, намагаючись почути шурхіт кроків. І мимоволі затремтів. Самотність вперше здалася йому неприємною в цій руїні на березі. Десь обізвався собака, і його гавкіт громом пролунав у вухах Горе. Потім стало тихо. Все щезло за завісою туману, море мовчало. Ніде ані шелесне. Природа наче завмерла в якомусь чеканні.

Раптом почулися кроки, і Горе зачаївся. Він уже не той хлопчик, що дивився на пана Арістіде як на свого благодійника. З роками вдячність до людини, яка дозволила йому спати і їсти в “Якорі”, минула. І замість неї чимраз дужче розгорялася ненависть до того, через чию примху він зостався калікою. Був певен, що саме через свою знівечену ногу не подобався Султані. Януліс зробив його нещасним на все життя. До лютої ненависті прилучався ще й страх, який лишився в ньому з дитинства, коли одне слово пана Арістіде могло пустити його по світу…

В душі змішалися жах і ненависть до того, кого він чекав. Горе наче заткнули ніс і рот. Він захрипів і безтямно схопився за балку. Місяць заходив у хмари.

— Гей! — шепнув Януліс і виліз з діри.

— Я тут, — хрипло промимрив Горе.

Януліс ступав поволі, хоч і знав тут кожну цеглину, кожну залізяку. Він приходив до цієї руїни у певні дні й години. Але зараз, на відміну од попередніх зустрічей, йому нічого було повідомити Горе. Відтоді, як він не зумів зв’язатися з Анкарою, Ральф уже не радирував йому, і Януліс дуже непокоївся. Спершу думав, що рація зіпсувалась. Та, чуючи в навушниках інші сигнали, що їх передавали незнайомі станції, збагнув: Ральф його слухає, але не відповідає.

Януліс знав, що це не можна пояснити жартом чи необачністю хазяїв. Занепокоєний, ламав собі голову, думаючи, чим же він не догодив, але не зумів знайти якоїсь провини. За що ж його хазяї порвали зв’язок з агентом, який успішно виконував усі доручення? Справді, проклятий караван не доплив де Одеси… Але хіба ж він винен в тому? Яким дорогоцінним не був би той вантаж і як би не надіялись на нього союзники, вони все одно не могли вимагати, щоб Януліс забезпечив щасливе проходження каравану. Тут щось інше. Так, інше…

Та даремно він хвилювався і щоночі вимагав пояснень. Ральф не відповідав. Януліса охопив страх. Але він злякався б ще більше і, звичайно, зрозумів би, чому мовчить Ральф, якби дізнався про Павлову радіограму. Повідомлення було передане не в час, встановлений для Януліса, і агент з Анкари, знаючи, що рація надійно схована і нею ніхто сторонній не може скористатися, звинуватив свого підлеглого в зв’язках з комуністами. І потоплення каравану — пряме свідчення перехопленої агентом радіограми.

— Де ти там? — спитав Арістіде. — Лізу тут навпомацки, наче в мішку…

— Хочу вам щось показати…

— Чорта лисого побачиш у цій пітьмі, — промимрив Януліс. І все-таки підійшов до обриву.

— Ось дивіться, — процідив Горе. І в ту ж мить ударив свого шефа каменюкою в потилицю, а тоді штовхнув ногою в спину.

Януліс застогнав і хитнувся. Розвів руками, щоб за щось вчепитися, і схопив хлопця за ногу. Падаючи, він потяг за собою й перукаря.

Горе вп’явся нігтями в каміння і марно намагався вивільнити ногу. Януліс стискав її, наче кліщами. Пальці Горе сповзали з каміння.

— Ні, — задихався він, — ось зараз…

На його перекошеному од жаху обличчі сльози змішувалися з потом. Усе тривало кілька секунд. Обидва з криком покотилися на берег і розбились об скелі. Місяць, виглянувши з-за хмар, на мить освітив їхні закривавлені трупи. А тоді знову все поглинув морок.

Майже в той час, коли “дельфін перестав плавати”, Павло глянув на Луку, учня Фаніки, і посміхнувся.

— Ти радієш, правда?

— Аякже! — Лука скривився, наче збираючись грати в квача.

— Заспокойся, — серйозно мовив Балабан.

— Не заспокоюсь, бо мені жаль дядька Фаніку… — зловтішно, з образою в голосі проказав Лука.

— Ну, то інша справа, — погодився Балабан. Та хлопець уже втихомирився, і всі троє замовкли.

Кожен думав про своє. І всі нетерпляче ждали Йоргу.

А той швидко простував освітленими місяцем вулицями, де поруч гітлерівських розвівалися й румунські прапори. З репродукторів лунали бравурні марші. Та він знав: офіціальне торжество закінчиться інакше, ніж це передбачали ті, що бенкетували в префектурі. Повільно йшли вільні від роботи люди.

Озираючись на всі боки, Йоргу проходив вулицю за вулицею.

Вслід за німецькими складами в повітря злетять портові споруди, поїзди й кораблі… Але для цього потрібен інженер. Павло навчить користуватись вибухівкою ще двох — трьох товаришів. Треба зміцнити зв’язок з морською дивізією та дев’ятим полком, щоб одержати від Них зброю, а також з радянськими військовополоненими, які працювали по навколишніх маєтках.

Місяць сховався за хмари, і раптом зовсім стемніло. Перейшов вулицю. І в ту ж мить наступив на кришку каналізаційного люка. Погано закріплена, вона трохи зсунулась, і нога сповзла в отвір, Йоргу дуже вдарився правим коліном і впав.

Сперся на руки і спробував підвестися, ще не відчуваючи болю. Та коли ступив на праву ногу, застогнав і, похитнувшись, схопився руками за дерево. А тоді вперся спиною в стовбур. До нього підійшло двоє перехожих.

— Спасибі, мені вже легше, — подякував. — Покладіть на місце кришку, щоб ніхто більше не впав…

— От мерзотники! — гукнув один перехожий і схилився над люком. — Мало того, що темно. Вони ще й навмисне роблять, щоб люди скручували собі шиї… Ти зможеш дійти сам?

— Так, так, зможу, — запевнив Йоргу. — Трошки відпочину і піду…

Постоявши, спробував ступити крок, але відчув страшний біль. А Балабан і Лука чекають… Зціпив зуби і поволі пішов уперед, тримаючись за дерева, стіни та паркани. А біль дужчав і в колінах аж пекло. Добре, що вже недалеко йти.

Так, підстрибуючи на здоровій нозі, він добрався до воріт Алді. Піт лився з нього потоками.

“А сходи?” — подумав з острахом. Біля чорного ходу зупинився, передихнув і почав стрибати з сходинки на сходинку. Боявся, щоб його не почула вчителева дружина. Тоді він сів і поповз угору, відштовхуючись лівою ногою і тримаючись руками за поручні. Білий, як стіна, увійшов до кімнати і став біля дверей.

— Що з тобою? — злякано спитав Павло.

Йоргу прокульгав до ліжка і сів.

— Нічого, це мине. Вивихнув ногу…

Балабан схилився і підкотив йому штанину. Коліно вже спухло і почервоніло.

— Ти можеш рухати ним? Чи, може, розбив чашечку!

— Хай йому чорт! — вилаявся Йоргу. — Дай мені холодної води…

Змочив хусточку і приклав до спухлого коліна.

— Котра година?

— Без п’яти хвилин дев’ята…

— Що?.. Тоді ходімо! — вигукнув Йоргу. Спробував встати, але застогнав і безсило опустився на ліжко.

— Ти не можеш, — сказав Балабан. — Що ж нам робити?

Йоргу підвівся ще раз.

— Ми підемо самі, — заговорив Лука, дивлячись на ці його муки.

— Де ж вибухівка? — запитав Балабан. — Павле, покажи мені, що треба робити.

— Нічого у вас не вийде, треба втрьох… — сказав Йоргу.

І всіляко картав себе. Думки плуталися в голові, проте говорив він спокійно. Відкласти операцію? Але ж пропаде така нагода. Та й що робитимуть тоді утечісти, які мають розклеювати листівки.

— Павле, ти підеш з ними!

— Я? — хлопець відчув нестримну радість. Але раптом згадав своє становище. — Добре, але ж…

— Ніякого “але”! У нас нема іншого виходу. Операцію не можна відмінити, та й ніколи вже підшукувати когось іншого. Тоді ми запізнимося і накличемо біду на утечістів, що вийдуть з листівками…

— Гаразд, згоден, — відповів Павло.

Намагався бути стриманим, але в очах його світилася радість. Узяв ножиці, ті самі, якими перерізав проводи до німецьких прожекторів, і впевнився, що на цей раз вони вже нагострені добре. Всі троє вийшли один за одним.

На вулиці було пусто, — люди товпилися в центрі міста. Павло рушив уперед, за ним з портфелем у руці простував Балабан, а Лука трохи відстав і перейшов на другий бік тротуару.