Швидко дійшли до великого двору, обнесеного дротяною огорожею. Головний склад виходив фасадом до бульвару Фердінанда, де зараз було людно. У дворі перед складом ходив один-єдиний вартовий і час від часу зупинявся, щоб глянути вздовж барака. Недалеко від тильної стіни височів мур.

Балабан передав Павлові портфель і став на варті, а Лука пішов наглядати за вулицею по другий бік. Павло принишк біля огорожі і прислухався. Поклав портфель на землю і ножицями вирізав діру в колючому дроті. Потім поліз на зарослий бур’яном двір і припав до землі. Місяць то виринав з хмар, то знову ховався, і Павло дивився на небо, бажаючи, щоб його зовсім поглинула темрява. Вартовий, який стояв за кілька метрів од нього, повернувся на місці і попростував у другий кінець. Не можна гаяти часу. І Павло поповз, не чекаючи, поки стемніє.

Трави колихалися і шелестіли. З центра міста долинала музика, чувся гомін голосів. Павло, підсуваючи портфель, з напруженням ліз на ліктях. Усе відбувалося так, як він і передбачав. І якби не калатало серце, він ніколи не сказав би, що на нього чигає смерть. Так повз і тієї ночі, коли за цвинтарем перерізав німецькі проводи. З ним був тоді й Фаніка…

Коли доповз до стіни, вийняв один пакунок, підсунув під дерев’яну стіну. Прорвавши паперову обгортку, взяв з портфеля пляшечку, відкрив її, замінив корок і поклав догори дном на оголений динаміт. Знав, що коли рідина з пляшечки роз’їсть корок, станеться вибух.

Хотів обійти будинок, щоб закласти другий згорток з другого боку, та в цю мить почулися кроки вартового. Припавши до землі, вслухався. Солдат зупинився на розі і глянув уздовж стіни.

“Ей, забирайся звідси!” — спонукав його Павло.

Та німець наче й не думав іти. Стояв нерухомо і байдуже колупався в носі. Лице зовсім молоде, довгий гострий ніс. Пакунок з вибухівкою лежав за метр од Павла. Ще є десять хвилин… Рідина поволі роз’їдала корок, і в ту мить, коли хоч крапля впаде на динаміт…

У Павла не було годинника. Кожна мить здавалася вічністю, час наче спинився. Один, два, три, чотири, п’ять… Невже через того дурня?. Шість… сім… Забирайся, паскудо, геть! Ні, закам’янів і ні з місця. Вісім. Дев’ять… Ба ні, одинадцять Збився з рахунку. Одинадцять… дванадцять… дарма рахую. Хтозна-скільки часу вже минуло, а мені треба підкласти ще й другий згорток! Почну з двадцяти… Двадцять один… Двадцять два Раптом у нього перед очима постало втомлене лице Раду. Двадцять три, двадцять чотири… “Як ти пробрався? Вони ж оточили все місто”, — сказала Санда. “Мовчи, дай сюди портфель і йди!” Двадцять сім, двадцять вісім… Тепер в уяві постав резервіст, який пропустив його на вокзалі. Двадцять дев’ять, тридцять, тридцять один… Жодної хвилини? Заплутався, вже втратив рахунок. Рідина роз’їдала корок. В кишені у нього документи на ім’я Чірешару Настасе. Його чекала Султана. А вартовий стояв, як статуя… Та йди ж дурню, звідси!

Йому здалося, що він вигукнув ці останні слова і німець, напевне, почув його. Зціпивши до болю зуби, вп’явся нігтями у вологу од роси землю.

Вартовий думав про своє, на обличчі його блукав якийсь дурнуватий вираз. Стояв і облизував нижню губі’. Потім повернувся на місці і повільно пішов. Скоро й зник за рогом.

У Павла сильно закалатало серце. В скронях забилась кров. Поповз у високому бур’яні до того місця, де мав закласти другу міну. Через кілька секунд підсунув її під стіну. Місяць саме сховався за хмари. Він підхопився і, трохи пригнувшись, поспішив до огорожі.

Як тільки вибіг на вулицю, Балабан двічі гукнув совою. Йому відповів Лука. І розійшлися в різних напрямках, намагаючись якнайшвидше одійти від бараків. Радості Павла не було меж. В першій кондитерській, що стрілась йому на путі, випив одним духом дві склянки води з сиропом. І скоро почув вибух, угледів червону заграву.

Люди стрімголов вибігали з кондитерської. Заметушились і ті, що проходжались на вулицях. Усі перелякано кричали. Саме тоді пролунав другий вибух, — заграва стала ще більшою.

— Ой матінко, бо-о-о-мби! — несамовито заверещала якась жінка.

Люди кинулись тікати, сердито вигукуючи переляканими голосами:

— До сховища! Де бомбосховище?

— У міському парку!

— Стривайте. Не було ж ніякої тривоги! — гукнув Павло І натовп завагався в нерішучості.

На мить стало тихо.

— Він каже правду, — обізвався якийсь чоловік. — Не бійтесь… — Бігав туди й сюди, як навіжений, і без упину репетував: — Не бійтесь! Ой, боже, не бійтесь!..

— Здається, горять німецькі склади! — сколихнув тишу Павло.

Та одразу проштовхався поміж переляканих людей і пішов геть, докоряючи собі за нестриманість. Йому вслід линули інші голоси, — запевняли, що не горять німецькі склади. А хтось шепнув слово “диверсія”, і воно блискавично понеслося по місту з кінця в кінець. Забовкали дзвони в протестантській церкві, за ними обізвалися і в інших церквах, і місто гуло людськими голосами й биттям металу, наче хотіло розбудити синє море з його величного спокою.

Після недавнього напруження Павло почував себе спокійно, ніщо не турбувало його. Знав, що люди знайдуть у своїх дворах листівки, розкидані утечістами Боротьба почалась, і в цій боротьбі він влучив у ціль. Йому хотілося співати. Обернувся, ще раз глянув на багряне небо, яке віщувало, що от-от настане світлий день, потім наддав ходи.

Але зупинився здивований, — попереду все тануло в похмурому тумані, який оповив будинки, дерева й вулицю. Ступивши трохи вперед, відчув цю теплу пару і пішов поволі, простягнувши руки. Нічого не бачив. Туман заходив йому в рот, пробирався в легені. Сорочка прилипла до тіла, а по обличчю стікала вода, наче вій щойно викупався.

Зупинився в нерішучості. Вдалині чулися голоси перехожих. І раптом подумав, що жоден сищик не впізнає його в цих молочних хвилях, які заслали все навкруги, і що тепер він зовсім легко зможе вибратися з міста. Знав, де на нього чекатиме селянин, що дасть йому на якийсь час притулок. На другий день Балабан має привести туди й Султану.

Хтось наштовхнувся на Павла. Обличчя його юнак не розглядів, — такий густий був туман. Боліли очі. А ліворуч піде якраз вулиця Вітру…

“Потерпи до завтра”, — попросив у думці Султану.

І уявив собі біля неї Горе.

“Врятуй мене!”

Голос дівчини болісно відбився в його вухах. І враз юнак зважився. Доторкнувся руками скла якоїсь вітрини і почав ступати уздовж стін, поки не збагнув, що вже потрапив на вулицю Вітру. Тоді перейшов на другий бік і навпомацки ступив уперед, поки не налапав паркан.

Знав, де стоїть будинок Аделаїди, він заходив туди одного разу з Горе, але тепер, коли місто оповите туманом, просто неможливо його знайти. Мацав стіни, сподіваючись впізнати вхід, і наліз на когось.

— Це ти, Аргір? — почувся голос. — Я не бачу навіть свого носа…

— Умгу, — мугикнув Павло. І весь насторожився. Зрозумів, що зробив правильно. Чого стоїть цей чоловік на вулиці? Він ніби чекає на когось у мороці туману.

— Через проклятий туман навіть голос змінюється… Хлопці зосталися там? — почулося ще з пітьми.

Отже, агентів тут чимало.

— Так… — промимрив Павло, затуляючи долонею рот, щоб приглушити слова.

— Що це там сталося?

— Пожежа в німецьких складах.

Через туман і сам не впізнавав свого голосу. Слова лунали глухо, м’яко і наче танули в тумані. Чоловік здивовано свиснув і трохи згодом знову вибухнув:

— Побачиш, що й за цю пожежу нам теж влетить… Хай йому чорт з таким життям! Постій ти трохи на вулиці, а я зайду до Нає в двір… Можливо, саме тепер той негідник і здумає навідатись!

Шум його кроків стих у тумані, і Павло зостався сам. Взявся за мур і намацав вхід. Вгорі має бути віконце. Підняв очі, але нічого не побачив. І все-таки був певен, що він стоїть біля будинку Аделаїди, де на нього так давно чекають.

Повагався якусь мить. Може й Султани тут вже немає. Адже він тільки випадково дізнався про засідку. А коли це й справді пастка, то навіщо агентам тримати дівчину в цьому місці? Може і йому самому не треба даремно сунутися у вовчу пащу?