Вони поволі йшли уздовж якогось паркана, заліпленого безліччю папірців. Одні з них давали вказівки про те, як треба поводитись під час повітряного нальоту, інші закликали остерігатися ворожих шпигунів. А навколо стояла чарівна місячна ніч, нестримно лунала мелодія вальса. Павла і Султану не цікзвили ні повідомлення, ні накази.

— Наше вам шануваннячко, — почули вони зненацька голос Агопа.

Бродяга вклонився, глузливо поцілував Свій вказівний палець, наче клоун у цирку.

— Який тебе чорт тут косить? Ніде без тебе не обійдеться, — засміявся Павло.

— Нині тут, завтра у Фокшанах, — відповів двозначно Агоп. І глянув на Султану: — А як це тобі дядько Чунту дозволив проходжатися по вулицях?

Павло нахмурився.

— Йди собі своєю дорогою, Агоп…

— Кінську шлею маршалові на шию, — сказав юнак зневажливо і відійшов. А потім обернувся і знову вклонився, як на сцені: — Наше вам шануваннячко! До побачення!

І поторохтів далі дерев’яними підошвами, насвистуючи мотив модної пісеньки.

Шарманка змовкла.

— Ти знаєш його? — спитав Павло.

— Та хто ж його не знає! — відказала Султана, знизуючи плечима.

Справді, його знали всі, і Агоп теж знав усіх. А що відомо Павлові про цього бродягу, окрім того, що він улітку ночує в кам’яному саркофазі біля “Башти м’ясників”, древньої руїни в Констанці, розкопаної якимсь вченим-археологом? Зовсім нічого.

“При нагоді треба розвідати щось про нього!” — вирішив юнак, глянувши на Султану,

— Мені вже пора додому, — скоро сказала дівчина. — Завітай коли-небудь до нас.

— Куди? В корчму?.. — здивовано запитав Павло, згадавши сутичку з Чунту.

— Ти ще не знаєш мого тата, — посміхнулась вона. — Та й я до останнього часу погано знала його… Заходь, їй-богу! Він сам тебе запрошує…

— Гаразд, я зайду, — відразу пообіцяв юнак. І відчув неймовірну радість.

Але той факт, що йому випадає нагода ще раз розпитати Чунту про Грігоре, не давав особливих підстав для втіхи.

Павло попрощався з Султаною і знову попростував уперед, без ніякої мети. До Януліса вирішив не заходити. Не хотілося відвідувати бар, де завжди було повно гітлерівців. Сподівався щось випитати в Чунту. З тим же невиразним почуттям радості попрямував на скелястий берег.

На морі місяць проклав тремтливу срібну стежку. Все, що виднілося згори, — каміння, пісок і навіть білий мур, — наче купалося у вогняній купелі. Павлові здавалося, що війна — це страшний сон, від якого він щойно звільнився. Невже десь там, далеко, небо справді стрясається од вибухів і маси людей в солдатській уніформі, освітлені синюватим промінням того ж таки місяця, піднімаються колонами і йдуть у наступ?

Та війна — це не сон. Обманливими були спокій і ота тиша на березі моря. Десь недалеко почувся пронизливий свист. Скільки сягало око — на тротуарах ані душі, але вулиця кінчилася, і не можна було сказати, що робиться за рогом, освітленим місяцем.

Раптом на вікні одного будинку Павло побачив білий папірець. Відразу збагнув, що це утечісти[7] розклеїли по місту “метелики”. Поліція вже помітила їх, — чулося гупання черевиків і голосний свист. Усе ближче й ближче. Ще не вистачало, щоб поліцаї затримали його в цьому кварталі, заліпленому “метеликами”. Він тепер виразно побачив їх на шибках, на стовпах та парканах. Гамір уже був поруч, ще трошки — і з-за рогу покажуться шпиги.

Павло хотів спуститися в зарослий бур’яном яр, де валявся різний мотлох, діряві тазики, побиті чашки, куски цегли й черепиці, але зразу відкинув цю думку. Поліцаї могли побачити його там: при місяці видно, як } день. Тоді він звернув увагу на білу віллу, яка височіла на березі, наче стародавня мавританська фортеця. Біля пляжу під нею зяяла темна діра — єдине місце, де можна сховатися.

Каменем скотився в бур’ян. Спускаючись схилом, згадав давні, ще з часів турецького панування легенди про цю білу віллу.

Старовинна будівля з зубчастою вежею та загратованими вікнами, з широкими терасами, вся біла, наче з мармуру, була досить дивною на цій високій скелі і через те викликала в уяві різні історії.

Слід багатьох викрадених дівчат губився біля порога мавританського будинку. Марно шукали своїх дочок батьки, даремно проникали вони навіть між високі, помальовані зеленою та синьою фарбою стіни, на яких чорними гадюками звивалися рядки святих віршів з кора-на. У білому домі дівчата зникали, мов дим, а старий паша тільки знизував плечима.

На березі під віллою чорніла темна діра, наче отвір аж у погреби будинку. Сюди виносили вночі викрадених дівчат. Вірні слуги паші брали їх на човни і одправляли в море на каїки, які везли красунь до Стамбула, Пірси і Мальти. Там їх продавали чи постачали євнухам з великих гаремів правовірних. І тоді вже до самої смерті вони не бачили батьків. Деякі гинули тут-таки, в білій віллі. їхні тіні ще й тепер сновигали по кімнатах і терасах, оплакуючи молодість, мстили кожному чоловікові, який міг бути турком. Відпускали лише тих, хто вмів хреститися. Всіх інших зводили з світу. Брали в шалений танець і вели до того місця, де їх колись було замучено. Голосили, аж волосся дибилося.

Таке сталося й з Каліманом. Він хоч і народився сповна розуму, але, потрапивши до вілли, збожеволів і цілісінькі дні ходив понад берегом, без упину співаючи.

Усі в Констанці знали, що Каліман однієї ночі пробрався до білої вілли, маючи намір щось там украсти, а вранці його вже побачили навіженим.

Згадуючи все це, Павло спустився на пляж. В цю мить почулися голоси поліцаїв, і він заліз у темну діру, якою давно колись слуги турецького паші виносили викрадених дівчат. Зайшов по кісточки у воду і стиха вилаявся. Роззувся, туфлі, засунувши в них мокрі шкарпетки, зв’язав і перекинув собі через плече. А тоді закачав штани, обережно ступив уперед.

Місячне сяйво пробивалося в підземелля, ледь освітлюючи почорнілі кам’яні стіни. Блимнув ліхтариком. Підземелля йшло в глибину. Світло губилося в темряві. Зрозумівши, що поліції йому вже нічого боятися, вирішив оглянути печеру. Повз неї він проходив багато разів, ще коли був хлопцем, проте не зважувався заглянути углиб, боячись духів убитих дівчат. А пізніше зовсім забув про ту діру.

Підземелля було вузьке, але високе, — він міг вільно іти на весь зріст. Освітив ліхтариком стіни, потім — великі калюжі. Ступав мовчки, намацуючи дорогу босими ногами. Гнітючу тишу порушувало тільки хлюпання води. Високе склепіння викладене цеглою… Скрізь вогко і холодно. Щось шелеснуло і пробігло попід ногами — напевне, щур. І знову стало тихо, як у могилі.

Підземелля було наче видовбане в скелі. “Півострів, на якому стоїть Констанца, складається з міоценових порід, вкритих шаром лесу”, — пригадалася раптом фраза з підручника географії. Павло посміхнувся. В пам’яті постали роки, коли він, як і інші його ровесники, мріяв лише про невідомі краї та подорожі по світу, поглинав без упину мемуари Нансена і сторінки роману “Пригоди трьох скаутів”.

Хто видовбав у скелі цей підземний хід? Коли і навіщо? Невже він і справді веде до погреба, в якому турки ховали викрадених дівчат?

Ідучи далі, Павло помітив, що води стало менше. Значить, галерея поступово підіймається. Скоро вола зникла зовсім. Долівка була суха. При світлі ліхтарика юнак побачив, що кам’яна стіна місцями провалювалася. Напевне, скеля колись потріскалась, але люди, які видовбали цю галерею, укріпили розколини плитками. Раптом на одній плиті Павло помітив літери. Але вони були стерті, з’їдені часом. Не зміг нічого прочитати.

Тиша, темрява і самотність починали його гнітити. Павло хотів уже повернути назад, бо поліцаї, напевне, давно пішли далі. Та раптом помітив купу цегли, каміння й землі, що заступила весь прохід. Галерея кінчилася.

Знову присвітив ліхтариком. Угорі, під самим склепінням, угледів плиту, схожу на двері. Кілька цеглин випали, і там чорніла діра.