Павло забув, що хотів іти назад. Зацікавлений, почав видиратися на ту купу, а тоді блиснув ліхтариком. Галерея тяглася далі поміж стіни скелі, і кінця їй не було видно.

Не вагаючись, юнак протиснувся через тісний отвір. З жахом подумав, що могло б статися, якби одна плита відірвалася. Та він був уже по той бік завалу.

Почав спускатися, перемагаючи неприємне почуття людини, яку поховали живою. Тиша в галереї була мертвою, гнітючою, наче віками тут ніхто не ступав ногою.

Повітря стояло задушне. Освітлюючи час від часу долівку, Павло бачив якісь черепки. Пильно придивляючись, угледів глиняну ляльку. Невеличка, завбільшки з долоню, вона зображала жінку в танці. Платтячко закривало їй ноги, вона трошки подалась уперед, праву руку підняла догори. На голові — капюшон чи якась хустина. Дуже гарненька на лиці, лялька наче дивилася вперед і посміхалася. На вбранні ще виднілися сліди синьої фарби. Надто схвильований, юнак сховав танцівницю в кишеню і хотів іти далі. Та раптом здригнувся.

За кілька кроків від себе він помітив якийсь кістяк.

Там, де колись блищали очі, зяяли западини. Мертвяк лежав горілиць, руки закладені під голову. Одна нога зігнута, друга — простягнена. Видно, людина колись упала, щоб уже не підвестися ніколи. Кістки були білі, наче витесані з крейди. Зуби блищали в щелепах, жоден ще не випав.

“Це вона! Замучена дівчина!..” — промайнула відразу думка. І знову пригадалися легенди, пов’язані з білою віллою.

Але ж те місце, де мав бути погріб старої будівлі, залишилося далеко позаду. Павло згадав, що кам’яний склеп, у який він потрапив, це вже не казка.

Глянув на кістяк. Жінка то чи чоловік? Що відбулося поміж цими мовчазними стінами, які колись спокійно слухали крик людини, од якої зосталися тільки німі кістки?

Серце у Павла забилося сильно-сильно, ноги затремтіли. Чи не валяються десь тут і кості його брата? Може, в цих білих западинах поблискували колись очі Грігоре? Може, саме це і є ті руки, які його пестили і підкидали аж до стелі? Може, оці коліна і возили його по відомих і невідомих світах? Забув усе, а образ брата, який заступив йому батька, вимальовувався наче в тумані.

Присвітив ліхтариком і тільки тепер помітив невеличкий отвір в черепній кістці лівої скроні. Отже, людина померла не своєю смертю. Це видно навіть з положення кістяка. Напевне, борсалася, поки не заклякла навіки.

— От коли б якийсь знак, — прошепотів Павло, — хоча б найменший…

Обережно підняв череп і аж здригнувся, такий він був холодний. Щось блиснуло. Опустив кістяк на землю і взяв у руки золоту сережку — тоненьке кільце з двома червоними камінцями на ланцюжку. Павло зітхнув з полегшенням, а водночас і з жалем. Це був скелет жінки. Ніхто ніколи не довідається, хто вона і за що була вбита. Як свідчить глиняна танцівниця і сережка, минуло чимало століть відтоді, як ця жінка та її вбивця потрапили до галереї. Але як це досі ніхто не побував між цими кам’яними стінами? Може, вчений, як отой, що розкопав “Башту м’ясників”, міг би більше сказати про ті — далекі часи. А для Павла вони були замкнені сімома замками.

Хлопець злегка обмацав пальцями череп. А тоді сховав сережку в кишеню і пішов далі, міркуючи, які ще таємниці відкриє йому ця вогка і холодна галерея. Недарма навіть тиша здавалася йому мертвою.

Йти під цегляним склепінням, на яке тиснуло каміння, земля та будинки міста, було небезпечно. Освітлюючи ліхтариком тут і там, Павло помічав над головою щілини і дивувався, як усе це ще тримається. Та купа, яку він ледве переліз, свідчила, що склепіння в першу-ліпшу хвилину може обвалитися.

“Чи не краще мені повернутися? Це ж безглуздя — тут загинути…”

Однак він ступав уперед. На що сподівався — не міг би сказати. Галерея поступово піднімалася вгору. Невже вона десь має вихід на поверхню? Це треба розвідати. Колись, може, пригодиться.

На товстій плиті з правого боку, біля кам’яної стіни, була вирізьблена постать роздягненого юнака з короткою мантією на плечах. Лівою рукою він схопив за роги бика, а праву підняв для удару. Під зображенням викарбувані літери, що, напевне, пояснювали його зміст. Але Павло не міг їх прочитати.

Він ступив трохи вперед і помітив, що дорогу перегородила ще одна купа цегли, каміння й землі. Тільки тоді Павло збагнув, чому досі зосталися непоміченими танцівниця, скелет, плита і черепки на долівці. Оті дві купи з двох боків закрили частину галереї. Обвал стався, напевне, дуже давно, і з того часу нога людини не ступала по кам’яній долівці. А недавній струс зробив прохід, через який він і проліз.

“Бомбардування!” — промайнула раптом думка. Бомби, здвигнувши землю, і справді відкрили отвір.

Якесь дивне почуття охопило Павла. Щось схоже на страх чи неспокій. Так ми почуваємо себе завжди, коли бачимо сліди своїх далеких предків. Навіть задушливе повітря нагадувало про минуле… Збентежений Павло освітив купу, яка перегородила йому дорогу. Сподівався знову найти отвір, та даремно. Галерея була засунута аж до склепіння.

Все-таки він поліз на купу землі й каміння. Спершись на плиту, відчув, що вона потроху зсувається з місця. Присвітив і побачив діру. Значить, йому знову пощастило.

Прохід дуже вузький, треба повзти на животі… На якусь мить Павло завагався. Уявив, що його зверху затисло каміння і він не може рухатися ні назад, ні вперед.

“Навіщо мені туди лізти?” — здригнувся мимоволі. 1 засоромився, збагнувши свій страх. Розсердився на себе. Незчувся, як просунув руки і голову в діру. Тільки тоді помітив, який вузький був цей отвір. Та Павло вже не міг повернутися назад. Адже коли тепер не подолає свій страх, то вийде з підземелля переможений і ніколи вже не почуватиме себе справжньою людиною. Зціпивши зуби і ввібравши голову в плечі, він поліз далі.

Відчув, що його давлять гострі каменюки. Зачепився спиною, і якісь невидимі пазури потягли його назад. Проте він сіпнувся, роздер сорочку і, скрегочучи зубами, поповз уперед. Ліз повільно, щоб не зрушити каміння і не залишитися навіки похованим у цій кам’яній могилі. Здавалося, той кошмар триватиме вічність. Та враз руки відчули вільний простір.

Через хвилину він виліз зовсім і полегшено зітхнув. Спустився вниз, вперся спиною в холодну стіну. Злегка тремтів од великої втоми, наче довго кудись біг. Але разом з тим душу сповнювала радість. Усе-таки він виявив себе справжньою людиною, подолав страх, переміг камінь.

Сп’янілий від своєї перемоги, Павло здригнувся. йому причувся легенький шурхіт. Юнак передбачливо погасив ліхтарик і прислухався. Шурхіт наближався. Тепер уже не було сумніву, що в старому підземеллі ще хтось ходить і зовсім не боїться, що його можуть помітити.

“Ага, знає про завали! — пояснив собі Павло вільне поводження невідомого. — Він, мабуть, користується якимсь входом і вважає, що іншої дороги сюди немає”.

Але світла не видно. “Добре, що хоч роззувся”, — подумав Павло. Обмацуючи руками стіну, нечутно йшов уперед, поки не наштовхнувся на кам’яний виступ. І тільки тоді збагнув, чому він не бачить світла. Тут має бути перехрестя. Галерея, якою він пробирався, перетнулася з іншою, шурхіт кроків почувся з правого відгалуження.

Невідомий був уже недалеко. Павло затамував подих. Незабаром він побачив на стіні ясне коло од ліхтарика. А що коли світло впаде на нього? Коли це станеться, то Павла неодмінно побачать. Але якщо ця людина знає, що галерея завалена, то навіщо їй тут присвічувати?

Час минав поволі. Холод від кам’яних стін наче входив у душу. Павло мимоволі стиснув у кулаці ліхтарик, свою єдину теперішню зброю.

“Чого це? — подумав тривожно. — Що може мати до мене цей чоловік?”

Та з першої хвилини відчув, що невідомий не може бути другом. Чимсь погрозливим віяло од світлої плями ліхтарика. Разом з нею наближався і незнайомий. Чого він тут шукає?

Проте слабенький промінь обминув завалену галерею, в якій стояв Павло, і поплив далі по кам’яній долівці. Було так темно, що хлопець ледве розрізнив постать незнайомця, коли той пройшов за два кроки од нього.