- Стiй, - кажу, - Тетянко, iди до нас, на свiтло.

- Заберiть мене.

- Нi, йди сама, ти зможеш, давай, ми чекаємо на тебе.

- Я боюсь, я не зможу!

- А ти спробуй, ми тобi посвiтимо!

- Таню, давай! - хтось iз-за спини.

- Таню, а ти розженись - i швидко до нас! - ще один радник.

- Та-ня! Та-ня!! Та-ня!! - спочатку один голос, два, далi - хором.

Дивлюся, Таня встає, спочатку стиха, потiм, набираючи ходу, бiжить до нас. Усi в захватi: смiються, обнiмаються, стрибають - купа мала.

- Гуртом i батька легше бити! - раптом заявляє Iван, - це мене… теє… тато навчив.

На останню зустрiч ми зiбралися в моєму кабiнетi, сидiли на килимi, дiлилися враженнями. Кожна розповiдь - це було обов'язковою умовою - завершувалася словами «я здолав свiй страх». А ще ми його з'їли. Саме так. Iринчина мама спекла величезний торт «Наполеон»: чорнiший за темряву, i такий смачний - пальчики оближеш. З'їли до останньої крихти. «Так йому й треба!» - пiдсумував Богдан.

Ця трагiчна по сутi, але позажанрова за змiстом iсторiя, особисто для мене розпочалася з чергової п'ятихвилинки. Кожного понедiлка, рiвно о сьомiй сорок п'ять, увесь педагогiчний колектив нашої школи, позiхаючи, займав свої мiсця в залi для нарад. Iдея круглого столу, виплекана Надiєю Григорiвною, втiлювалась у громiздкому рiзьбленому овалi. Наше зiбрання навряд чи вiдчувало дух єдностi часiв Артура. По-перше, в один ряд вчительське лицарство нiяк не вмiщалося, тому обранi створювали перше коло, а iншi сидiли попiд стiнами нечiтким прямокутником. По-друге, ми майже не бачили одне одного крiзь папоротi, юки, фiкуси та iншу дивну зелень, вмуровану у тiснi горщики, що буяла в дiрцi по центру нашого «круглого столу».

Цього разу, втiм як завше, нас розбудив, тобто поєднав, гучний голос нашої директорки-королеви:

- Колеги! Друзi! Я звертаюся не до всiх. Серед нас є такi, кого не можна назвати вчителем, i кому не мiсце у школi, серед дiтей. Я не жартую, - ярилася директорка. Принишклi колеги, намагаючись второпати в чому справа, переглядалися крiзь зеленi кущi, гадаючи, хто ж викликав царську немилiсть. - Те, що сталося, менi болить не лише як директоровi. Я - мати! А якби таке горе, не дай Боже, iз вашою дитиною сталося?! - Iнга Iванiвна тицьнула у бiк винуватця. - Невже б ви хотiли, аби про це знала уся школа?!

Як врештi-решт з'ясувалося, сталося дiйсно жахливе. Зґвалтували дев'ятикласницю, Оксану Мазур. Молодики-дармоїди, що товклися бiля школи майже кожного вечора, вирiшили спробувати гострих вражень. Як наслiдок - групове зґвалтування. Класну керiвничку повiдомила мама дiвчинки. Прийшла зранку блiда й чорна, сказала все, що думає про школу, про те, як тут дивляться за дiтьми. Потiм увiрвалась до директора, вимагала справедливостi, покари ґвалтiвникам i вчителям, котрi не догледiли дитину. Реакцiя зрозумiла, адже доньку пiдiбрали за самiсiнькою школою - п'яну, розiрвану, не при собi, ще й з дурною посмiшкою на обкусаних вустах.

Ображена вчителька виказала все, що думає з цього приводу усiм, кого знайшла: колегам, технiчкам, вахтерам i, що найжахливiше, Оксаниним однокласникам. Звiстка скоро розлетiлася по усiх кутках. Важко сказати, що було правдою у цiй версiї, але школа дiзналася про те, що Оксана - малолiтня хвойда, котра сама усе спровокувала. Винними були й батьки, якi не навчили порядностi.

Ошелешена подiєю i тим, що сталося за нею, я довго сновигала кабiнетом, думаючи про те, як Оксана повернеться до школи, до класу, як її сприйматимуть? Чутки зупинити неможливо, а навряд чи знайдеться щось гiрше вiд липкого шепотiння услiд. Вирiшила запросити дiвчинку до себе. Поговорити, пiдтримати.

Спочатку начиталася, перевернула бiблiотеку, порадилася зi своїми викладачами. Потiм пiшла у клас, вирiшила поговорити з дiтьми. Мене зустрiли пiдозрiло, дивились з-пiд лоба, а у вiдповiдь на проповiдi про милосердя i пiдтримку кидали єхиднi смiшки. Я пiшла далi: розповiла про те, що вiдчувають жертви ґвалтiвникiв, зачитала журнальнi вирiзки, показала вiдео. В якийсь момент менi здалося, що розумiння досягнуто, дiти здатнi прийняти те, що сталося, пiдтримати свою однокласницю. Тодi я не звернула уваги на фразу, кинуту якимось хлопцем: «Ви краще їй про все це розкажiть!»

Нарештi я зустрiлась iз Оксаною. Ледве не силою затягла її у кабiнет. «Не треба менi нiякого психолога, я не хвора i не псих», - i все тут. Втупивши очi у вiкно, дiвчинка вперто вiдмовлялася розмовляти про що б то не було.

- Оксано, я не збираюсь тебе силувати своєю допомогою. Не хочеш говорити - не треба. Лишень пам'ятай: ти завжди можеш прийти до мене i все, що розкажеш, залишиться у цьому кабiнетi.

- Аякже… - нарештi хоч якась реакцiя, якась зачiпка.

- Не вiриш? Я правду кажу. Нiхто нi про що не дiзнається. Не хочеш говорити, можеш листа менi написати. Легше стане.

- Як ви не розумiєте? У мене все нормально! Нiчого такого не сталося. Це мама крик пiдняла й усiм розпатякала, а тут ще й ця фiзичка дурна свого рота вiдкрила.

Оксана кричала так голосно, що менi довелося причинити вiкно. Вона помiтила й продовжила вже спокiйнiше.

- Я його люблю. Розумiєте? Ми зустрiчаємось.

- Кого, ґвалтiвника? - вирвалось у мене.

- Нiчого ви не розумiєте. Зараз кохання без сексу не буває. Вiн дорослий. Краще зi мною, нiж з iншими. Ми вже давно це робимо. Батькам я не казала, бо вони вiд життя вiдстали. От мама i пiдняла шум, ще й заяву ментам накатала. Я ж його можу втратити, розумiєте? Вiн мене кине, якщо заяву не забрати.

- Оксано, але ж це не лише з ним. Iншi хлопцi теж, - кажу обережно, остерiгаюсь, що зiрветься з розмови.

- Ну випили трохи, пацани нiчого такого не хотiли. Вони вибачалися, ви не подумайте. Все нормально.

- А вiн як дозволив… ну iншим… iз тобою?

- Вiн не дозволяв, вiн за цигарками пiшов.

- А вони?

- Ну що вони? Я ж симпатична, а тут ще й лiфон впав, не встигла одягнутися…

- А як ти опинилась одна за школою?

- Та це мама почала кликати, вона завжди як дурна мене шукає… ну, пiсля одинадцятої. Я забула котра година. От пацани й розбiглись, щоб з нею не зв'язуватись. Все нормально. Розумiєте? Нормально все! I вiдчепiться вiд мене з вашою допомогою. Хочете допомогти, скажiть мамi, щоб заяву забрала.

Коли я розповiдаю студентам про свої поневiряння шкiльним психологом, вони завжди запитують: чому я покинула цю роботу? Причин багато, ключова - неможливiсть допомогти дiтям реально. Справа в тому, що без спiвпрацi з батьками або хоча б без їхнього невтручання, усi зусилля шкiльного психолога зводяться нанiвець.

Прагнеш пiдняти дитячу самооцiнку, нарештi досягаєш результату - твiй маленький «клiєнт» починає вiрити у власнi сили, у те, що може досягти успiху. I тут батьки за першу ж невдачу: «Хiба можна бути таким дурнем? Я тебе що, головою вдарила коли народжувала? Турок! Дурний, аж свiтишся»…