Боїться дитина темряви. Мало що за нею ввижається: Бабай або iнше страховисько. Тут i дорослому страшно iнколи ногу з-пiд ковдри висунути - раптом щось вкусить? Причини страхiв рiзнi, i це важливо, хоча й не так принципово. Головне - толерантне ставлення. Аж нiяк не можна дiтей соромити або залякувати. Консультую батькiв, раджу: «Залишайте маленький свiтильник бiля лiжечка, не зачиняйте дверi в кiмнату, не влаштовуйте багатих вечерь перед сном, читайте добрi казки…» У вiдповiдь чую: «Я теж боявся темряви i якби зi мною панькались, що б з мене вийшло?» Питання резонне. I що ж вийшло? Черствий, садистичний батько, не здатний пригорнути дитину, заспокоїти, розвiяти страхи.

Найяскравiший випадок - iсторiя маленького Вадика, першачка. До мене звернулася його вчителька. Пiдшукуючи слова, пояснила: «У Вадика… як би це сказати… умовний рефлекс на крик. Гарне дитя, старанне, але нiчого не робить доти, доки голосу не пiдвищиш. Сидить у вiкно дивиться, папiрцi якiсь розмальовує. Просиш - жодної реакцiї. Раз не витримала, ногою тупнула, розкричалася - почав працювати. Зараз самiй страшно. Що з дитиною?» Ледве заспокоїла. Попросила привести Вадика.

Заходить. Дивиться кудись крiзь мене величезними, без жодного натяку на якiсь емоцiї очима, - порожнiми, аж моторошно. Запрошую сiсти за стiл. Пропоную листочок паперу.

- Вадику, - кажу, - давай намалюємо твою сiм'ю. З ким ти живеш?

- …М-м-м… ну, з котом.

- А ще з ким?

- Бабуся iнодi приїжджає.

- А мама, тато?

- …Ну так, i вони.

- Може ще хтось? Намалюй кого хочеш. Я тобi не заважатиму.

Вiдхожу убiк, спостерiгаю. Раптом випускаю з рук олiвець, випадково. Вiд реакцiї Вадима в мене ледве серце не стало. Вiн пiдстрибнув, перекинув стiлець, впав, розгубив олiвцi, забився в куток бiля вiкна i закрив долонями очi.

- Вибач. Це я винна. Впустила олiвець, - намагаюся пiдiйти, обiйняти, заспокоїти.

- Не я?

- Нi, звичайно. Це я впустила олiвець i вiн голосно впав.

- А я впустив iншi…

- Ну то й що? Давай разом збирати. Зберемо, будемо малювати. Гаразд? - Будемо малювати, - луною повторює хлопчик.

Пiд час нашої першої зустрiчi намалювати сiм'ю Вадим так i не змiг. Його руки тремтiли. Як вiн не намагався втримати олiвець, той висковзав i падав. Це приводило хлопчика у дивний стан. Вiн завмирав на кiлька секунд, мружився, нiби в очiкуваннi удару, i лише розумiючи, що його не сварять, пiднiмав олiвець.

Малюнок сiм'ї, який Вадим принiс iз дому, мене вразив. У правому нижньому кутку паперу вiн намалював свою родину: себе, батька, братика i кота. Насправдi то були маленькi цяточки; про те, хто саме намальований, я дiзналася, розпитавши хлопчика. Мами на малюнку видно не було. Як пояснив Вадим: «Вона всюди, i нiколи не знаєш, звiдки прийде».

Я працювала з Вадимом близько мiсяця. Ми зустрiчалися майже кожного дня пiсля занять. Йому подобалося приходити до мене i займатися своїми справами. Хлопчик малював, грався, iнодi брав iз собою зошити i робив уроки. Страшенно не любив вiдповiдати на питання, але мiг сам, нi з того нi з сього, почати розповiдати про себе. Я не заважала, лише спостерiгала. Поступово з'ясувалося, що мама працює на базарi, торгує ковбасою. Як зауважив Вадим, дуже його любить, а тому виховує. Виховує просто. Б'є ковбасою, а також шлангом вiд пилососа.

Обурена i збентежена, я вирiшила викликати батькiв. Прийшли. Втомленi, змерзлi (зима). Не перебиваючи, вислухали все, що я їм сказала. I про те, що їхня дитина дуже здiбна, i про те, що потребує уваги, і що краще не кричати на хлопчика, а робити зауваження - вiн зрозумiє (може, не вiдразу, але згодом - обов'язково). Сказала, що Вадимовi варто придiляти бiльше часу, гратися з ним, ходити на спiльнi прогулянки. I ще багато чого iншого.

Я говорила, а вони слухали мовчки, без жодних видимих реакцiй на обличчях, без жодних запитань. Я змовкла. Пауза висiла у повітрі хвилини зо три. Потiм пiдвiвся батько, кремезний: бiльше про нього нiчого не пам'ятаю: хiба лише сильний запах дешевих цигарок. Сперся на мiй стiл, нахилився i сказав, наче плюнув: «Матимеш власних дiтей, тодi й вказуватимеш, що робити. Зрозумiла? Психолог». I це все. Мати намагалася розкрити рота, але вiн випхав її за дверi i потягнув коридором. Це я розумiла по тому, як стихала її лайка на мою адресу i «усiєї цiєї чортової школи».

Вадика я бiльше не бачила. Вчителька телефонувала додому, батьки сказали - захворiв. Пiзнiше вони забрали його документи i, наскiльки менi вiдомо, вiдвезли до бабусi у село, де вiн i продовжив навчання. Сподiваюся, там йому буде краще.

Почуття провини перед цим маленьким хлопчиком досi дає про себе знати. Але й зараз я не знаю, як треба було вчинити. Зовсiм не розмовляти з батьками? Говорити по-iншому? Зробити ще щось?

Нiколи я так гостро не вiдчувала власну безпораднiсть, як у перiод роботи у школi. Усвiдомлення того, що вiд твоїх зусиль мало що залежить, що усi твої старання нiчого не вартi, - доводило до вiдчаю. Саме тому пропозицiя обiйняти посаду викладача кафедри психологiї здалася менi спасiнням вiд лихої долi. Що це - слабкодухість, боягузтво, спроба зберегти психiчну стабiльнiсть (а я й справдi була на межi нервового зриву)? Не знаю, важко сказати. Знаю одне - нiхто i нiщо не може зашкодити дитинi бiльше, нiж її власнi батьки.

Я ще студентка, й окрiм турбот шкiльного психолога маю клопiт iз навчанням. П'ятий курс з усiма його вимогами, парами та сесiями дратує з кiлькох причин. По-перше, метушня мiж унiверситетом та школою виснажує, по-друге - заважає працювати, по-третє - переконує в непрактичностi вузiвської освiти. Iншими словами - за рiк куштування шкiльного хлiба я навчилася вдесятеро бiльше, нiж за чотири попереднi роки гризiння гранiту науки.

Одна з небагатьох радостей, яку менi таки довелося пiзнати за роки навчання, - наукова робота. Менi пощастило: я зустрiла цiкаву людину, яка мала безлiч цiкавих iдей, - мого наукового керiвника. Одна з його iдей перетворилася на курсову, а згодом i на дипломну роботу. Ми вивчали етнiчнi стереотипи, нас цiкавило, як українцi ставляться до представникiв iнших нацiональностей, що думають про них.

Заражена науковим ентузiазмом, я недозовано «ковтала» книжки (i розумнi, i тi, яких бiльшiсть), гарячково перебирала методики, мене лихоманило вiд власної зухвалостi - я можу проаналiзувати не що-будь - етнiчну свiдомiсть!

Нарештi - поле! Я вивчатиму стереотипи старшокласникiв у своїй власнiй школi! Сповнена гордостi вiд того, що я не просто шкiльний психолог, а ще й справжнiй дослiдник, iду в 11-А.

«Привiт!» - кажу, i далi щось на кшталт: «Ми з вами можемо прислужитися українськiй науцi, провести дослiдження i дiзнатися багато цiкавого про себе та iнших! Для цього будемо порiвнювати представникiв рiзних нацiональностей, шукати спiльне i вiдмiнне у рисах їхнього характеру, у поведiнцi, ставленнi до себе, iнших, життя…»

У вiдповiдь - незрозумiле мугикання, вигуки «Ну-ну!», «А це замiсть алгебри?», «А що нам за це буде?», нарештi - «Добре…», «Давайте свої папiрцi», «Показуйте, що там треба робити».