Пiсля довгих пояснень i уточнень - схиленi голови, гризiння ручок, рипiння стiльцiв, заглядання через лiкоть сусiда, - усi ознаки iнтелектуальних мук. Працюють. Завдання непросте - треба порiвняти мiж собою представникiв рiзних етносiв, здебiльшого тих, з якими контактуємо (українцi, росiяни, бiлоруси, поляки, цигани, євреї, чеченцi), або тих, про яких багато чуємо (американцi, японцi, нiмцi). Порiвнювати об'єкти слiд по три, причому необхiдно вказати рису, яка об'єднує двох із них, наприклад, українцiв i росiян, але вирiзняє третiх, припустимо, бiлорусiв.

Через кiлька хвилин вiдносної тишi клас помiтно розворушується, то тут, то там виникають збурення.

- Лєн, як назвати тих, у кого на все своя думка? Ну, неслухняних, впертих, як осли? - смикає подругу дiвча з першої парти, не в змозi саме пiдшукати необхiдне слово.

- Вiдчепись, я сама нiчого не можу придумати. Як же цих циган обiзвати? Як не скажеш - якась лайка виходить, - буркотить однопартниця.

- Дiвчата, - кажу, - пишiть так, як пишеться. Це ж вашi думки, вони важливi, тим паче, що опитування анонiмне.

- Знаємо, плавали! - нахабно розтягнувся на стiльцi дебелий хлопчина з прищами з-пiд ранньої рослинностi. - Завучка теж анонiмно опитувала, що про вчителiв думаємо. Я досi вiд Термiнаторшi вигрiбаю (його бас раптом змiнився тягучим фальцетом, схожим на голос математички): «А от ще одна двiйочка вiд психованої i пiдiрваної. I помiтьте, Романе, по заслузi двiйочка, по заслузi…» Тьху!

- Ну знаєш! - я аж захлинулася вiд праведного обурення. - Та як можна таке про вчителiв го… - вчасно обiрвавшись, - думати. Все, напевно, й справдi було анонiмно, може Тер… Алiса Вiталiївна вiд тебе самого десь почула. Я даю слово - все анонiмно, я навiть на прiзвища не всiх знаю. Роботи самi зберете, перемiшаєте i вiддасте менi. Даю слово!

Трохи помовчали. Кiлька разiв перепитали, чи й справдi нiхто не дiзнається про авторство та чи можна писати все, що на думку спадає? Пiсля чергових запевнень знову схилилися над бланками. Я навiть помiж рядами ходити припинила, щоб не подумали, що шпигую, почерки запам'ятовую. Стала бiля дверей, чекаю. Раптом:

- Та ну його! Шо за фiгня? Вам треба, ви й пишiть! - ручка вдаряється об парту, вiдлiтає кудись за спину розлюченого дiвчиська.

- Що сталося?

- Ну нє знаю я, как iх сравнiть! - дратується розфарбована школярка, суплячи пiрсинговану брову. - Нє-зна-ю!

- Слiв не вистачає?! - знущання саме ковзнуло з рота.

- Прєд-став-тє-сє-бє! Такая я дура! Довольні?!

Дiвчина хапає сумку й вилiтає з класу, ледь не збивши мене з нiг. За нею, кинувши аркушi на стiл, ще двоє. Вже з коридору чутно «Оля, підожди!» та лункий стукiт пiдборiв. У кожному з дiвчачих бланкiв лише кiлька рядків, усi на кшталт «українцi та росiяни - хорошi (варiанти: нормальнi, симпатичнi); євреї - поганi». Такi собi Елочки-людожерки наших днiв.

- Ну Олька дала! - знову подав бас неголений борець за конфiденцiйнiсть. - Фiфа! А я тут забабахал уже на півсторінки. Прикиньте, німцi - пуктуальнi!

Дурнуватий регiт розкотився всiм класом. Пiдбадьорений такою реакцiєю, новий герой вирiшив приправити розповiдь подробицями про роботу шлункового тракту нiмцiв. Вiдданi фанати вiдразу ж пiдказали класному гумористовi новi теми. Клас заходився реготом вiд заїжджених дотепiв про «узкоглазих» та «чорножо…х». Iржання набирало сили, а я, шаленiючи вiд власного безсилля, не маючи жодної змоги хоч якось уговтати цей бедлам, ходила рядами й намагалася зiбрати бланки разом iз залишками своєї дослiдницької гордостi.

Аналiз того, що, як менi здавалося, звалось етнiчною свiдомiстю українських старшокласникiв, виявив багато цiкавого й гiркого. Словниковий запас вразив. Виявилося, що для опису десяти рiзних нацiональностей достатньо кiлькох слiв; вiдповiдi «людожерок» не стали прикрим непорозумiнням. Нестачу епiтетiв учнi компенсували звичайною лайкою: «дебiли», «козли», «виродки», «мутанти», «свиноводи» - не найстрашнiше з усього написаного. Було ще дещо. Мiй науковий керiвник назвав це «комплексом нацiональної меншовартостi». Школярi, оцiнюючи себе, тобто нас, українцiв, писали про «слабкiсть», «ненормальнiсть», «довiрливiсть», «дурiсть».

I це в порiвняннi з «силою», «нахабнiстю», «впевненiстю» американцiв та нiмцiв.

Змiст прислiв'я «Менше знаєш - краще спиш!» я витлумачила, можливо, дуже по-своєму, але прокидатися посеред ночi від згадки про косооких i чорнож…х - повiрте, вiдчуття не з найкращих!

Ми, психологи, вчимо iнших того, що кожна подiя в нашому життi - джерело особистого досвiду. Говоримо, що навiть прикрi зустрiчi з нецiкавими людьми - однаково кориснi, адже вони загартовують характер i тренують волю. До того ж переконуємо, що нецiкавих людей не існує. В найгiршому разi їх можна розглядати як клiнiчнi випадки, а це вже не абищо. Чи вiримо ми самi в усе це? Гадаю, все залежить вiд того самого особистого досвiду.

Вперше я зустрiлася з ним у якийсь iз вiльних четвергiв, днiв, коли психологи всього мiста пiдвищують свою квалiфiкацiю. На черговий семiнар йшла з надiєю. Оптимiзм вселяла i назва - «Практика тiлесно-орiєнтованої терапiї«, i розрекламований методисткою доповiдач: «Тiльки уявiть, пiтерська освiта, величезний досвiд, свiточ! Такий молодий, а шарм, харизма! Це буде неперевершено! Це такий унiкальний шанс!»

Спочатку мене вдарило шармом, а потiм добило харизмою. Малий, миршавий, з масним рудуватим волоссям свiточ зустрiчав нас, так би мовити, власноруч. Пiдскакував, вiтався, хапав липкими пiтними долонями за руки, тряс їх i безупину відрекомендовувався:

- Олександр! Олександр! Психолог! Психолог-Олександр! Пiтерський унiверситет! Психотерапевт! Олександр!

- Дуже приємно, Вiкторiя, шкiльний психолог, - я витиснула з себе посмiшку, намагаючись непомiтно обтерти долонi носовичком.

Зголоднiлi за харизмою психологинi метушливо розсаджувалися по мiсцях, передчуваючи «унiкальний шанс». Воно й не дивно: серед нас, шкiльних психологiв, на все мiсто був лише один мужчина - пiдстаркуватий i бородатий, колишнiй учитель фiзики. Згадався його найулюбленiшiй жарт, з такою ж довгою бородою, як у хазяїна, i водночас на диво доречний: «Справжнiй психолог - не чоловiк, справжнiй чоловiк - не психолог». Я всiлася i приготувалась слухати справжнього психолога.

- Ще раз доброго дня! Дозвольте вiдрекомендуватися, мене звуть Олександр! - почав наш психолог, потираючи спинку стiльця. - Я отримав освiту в Пiтерському унiверситетi. Мене запросили, щоб розказати вам про практику тiлесно-орiєнтованої психотерапiї…

«Розказати про практику?», - мене починало нудити вiд дивних манiпуляцiй зi стiльцем, що їх здiйснював Олександр. Вiн гладив його полотняну спинку вперед-назад, з бокiв i по центру, водив кругами i збоку вбiк. Його рухи мали гiпнотичний ефект. Я раптом уявила себе на тому стiльцi, пригадала слизькi вологi долонi i аж здригнулася: «Господи, оце так харизма!» Мої подружки по унiверситету гидливо переглядалися i хихотiли, а от досвiдченi психологинi слухали з нiмим зацiпенiнням, не зводячи очей з того нещасного стiльця.

- Тiлесно-орiєнтована терапiя дуже дiєва, з її допомогою можна позбутися страхiв, звiльнити своє тiло вiд м'язових затискiв, повнiстю розслабитися, вiдчути… - вiщував Олександр iстини, прописанi в кожному пiдручнику.