— Ви били у дзвін тривогу?

— Ні.

— А хто ж бив?

— Не знаю.

— Але ви чули?

— От не знаю… у тій метушні в мене все переплуталось.

— Ви коли залишили палубу перед пожежею?

— За півгодини, а може, хвилин за сорок. Перед тим виходив разом із Запарою. Він робив спостереження, а я оглядав кригу навколо пароплава. Це було перед заходом місяця. Ми разом повернулися до кубрика.

— Ви не бачили, після вас на палубу хтось виходив?

— Ні, я весь час сидів біля дверей. Всі спали, а я чистив рушницю.

— Може, ви не помітили, як хтось вийшов?

— Ні. Цього не могло бути.

— Отже, на палубі не було нікого?

— Там міг ходити лише Павлюк.

Кар замислився. Розмова з Котоваєм нічого не дала, щоб з'ясувати причину пожежі, навпаки, ставало незрозумілим, хто бив у дзвін тривогу. Штурман покликав Лейте.

— Ви чули, як били у дзвін? — спитав Кар.

— Авжеж, — відповів старий моряк.

— Котовай каже, що він не бив і що в той час на палубі не було нікого, крім Павлюка…

— … або того, хто палив тут люльку, — додав Лейте, простягаючи щось штурманові. — Я знайшов це біля пожарища.

То була коротка, із загнутим униз мундштуком люлька. Кар підніс люльку до носа і понюхав. З люльки злегка пахло ароматичним тютюном. Штурман знав, що ніхто на пароплаві не палив люльки. Колись мав люльку Вершомет, але він загубив її в морі, коли потопав. Такого ароматичного тютюну він теж не чув ні в кого з команди «Лахтака».

— Оскільки ми всі знаємо, — сказав Лейте, ніби доповнюючи думки Кара, — Павлюк тютюну не палить.

Помовчавши, старий боцман додав:

— Люльку загублено недавно.

В цей час до них знову наблизився Котовай. Штурман показав матросові люльку і спитав:

— Чия це люлька?

Матрос оглянув люльку, знизав плечима і, повертаючи її, повільно промовив:

— Не знаю… Це норвезька люлька… Я бачив таку в нашого небіжчика радиста. Він купив її при мені в Тромсе. — Матрос присвітив ліхтарем і додав: — Отака сама люлька.

Кар і Лейте мовчали.

— А звідки ви її взяли, Отто Рудольфовичу? — спитав Котовай.

— Та от, Лейте знайшов…

— Це, мабуть, від радиста лишилась.

— Хм… хм… — хмикнув Кар і повернувся до Лейте.

— Встановити з сьогоднішнього дня морські вахти. Вахтовому матросові не залишати палубу. В разі негоди або великого морозу нехай сидить у штурманській рубці. Штурманську вахту відбувати вам, Запарі, Торбі і Вершометові. Кожного дня один з вас буде вихідний. Вахтовий штурман щогодини мусить навідуватись до вахтового матроса. Крім того, разом із механіком перегляньте пожежний інструмент і подбайте взагалі про протипожежні заходи.

— Єсть, — відказав Лейте і пішов.

Кар пройшовся по палубі, підійшов до борту і сперся на планшир[27].

Неясні силуети торосів зникали в темряві полярної ночі.

Темрява звисала навколо пароплава, оповивала щогли, ніс і корму, ніби приховувала від очей моряка причини пожежі.

Різні думки туманили Карові голову, насотуючись навколо норвезької люльки. Коли вірити Котоваєві, що таку люльку мав радист, то, значить, вона могла попасти до Павлюка, який жив увесь час в каюті радиста, поруч радіорубки. Коли спалахнула пожежа, на палубі не було нікого, крім кочегара. Але хто ж бив у дзвін? Кар добре пам'ятав ті тривожні удари, що він їх почув разом із криком Павлюка. Чув ці удари і Лейте. Не відмовлявся від того й Павлюк. Правда, Котовай не певний, що чув їх.

— Хто ж бив у дзвін?

Думки снують підозри. І глибоко в голову западає одна з них: «Чому Павлюк самотньо живе нагорі, в нетопленій каюті? Що робить він там? Чому так неохоче приймає, коли до нього хтось заходить?»

Раптом десь із того боку, біля радіорубки, наче щось виснуло. І знов тиша. Може, це здалося? Кар випростався і прислухався. Але навколо панувала тиша.

За кілометр від пароплава, між ним і островом, здіймалися величезні крижані скелі. Запара казав Стьопі, що то, очевидно, айсберги стали на прибережну мілину. Ті скелі підносились над поверхнею моря на сім-вісім метрів. Коли на небі вигравало північне сяйво або світив місяць, вони здавались руїнами середньовічного замка. Загалом, велетенські тороси значно прикрашали суворий ландшафт закрижанілого моря.

Стьопа обрав ті крижини за кінцевий пункт своїх екскурсій на лижах. Далі відходити від пароплава Кар рішуче заборонив.

Якось, місячної години, юнга звернув увагу, що на снігу, біля крижаних скель, є чимало таких слідів, які йому довелося бачити на березі острова Місячної Ночі, — тобто слідів полярного лиса, або, як його звуть інакше, песця.

Стьопа бачив ці сліди, але ще жодного разу не потрапив йому на очі той пухнастий, довгохвостий звір.

Вершомет запропонував виставити на нього пастки. Стьопа з охотою прийняв цю пропозицію. Наступного після пожежі дня вони вдвох, захопивши дві пастки, рушили туди.

— Цікаво, які тут песці? — говорив Вершомет. — Чи є й голубі?

— А ви гадаєте, що можуть бути? — спитав Стьопа.

— А чого ж!.. Мені двічі на Новій Землі довелося зустрічати їх. Кажуть, що на малих островах, які лежать далеко в морі, вони трапляються частіше, ніж на суходолі або на великих островах.

— А скажіть, — зацікавився юнга, — їхнє хутро справді голубе?

— Ні, воно скоріше попелясте. Якби вони справді були голубі, то їм було б дуже важко заховатися в тундрі або серед криги. Навіть маючи попелясте хутро, вони надто примітні в умовах Півночі. Мабуть, через це їх так мало. Інша справа — білі. Ті в снігах і кризі чудово маскуються.

Обминаючи невеликі тороси, мисливці швидко бігли на лижах.

Погода стояла тиха, приємна. В небі світив місяць і заливав своїм світлом крижану пустиню, притрушену снігом.

— А як полюють на песців? — спитав Стьопа.

— Будемо ставити пастку, і я розповім, — відказав він, — а тепер давай поспішати.

Нарешті наблизились до крижаних скель. Лише завернули за вузький прохід між двома велетенськими торосами, і з очей зник «Лахтак». Навколо хаотично здіймалися крижані нагромадження. Де-не-де вони розступались, і між ними з'являлись рівні крижані площадки, на яких можна ковзатись на коньках або грати в м'яча.

— Мене цікавить, — сказав мисливець, зупиняючись і показуючи слід песця на снігу, — чому їх тут так багато?

— А що, хіба вони не заходять на кригу?

— Ні, навпаки, вони часто забігають у море, але тут, серед цих торосів, їх слідів особливо багато, ніби біля кормушки.

Та за п'ять хвилин мисливець розгадав причини цього явища.

Коли вони пройшли за гострий виступ одного з торосів, перед ними заблищала чорна пляма великої ополонки. На снігу біля ополонки відбилися сліди лап великого звіра. Ті сліди, схожі на сліди величезної людської ноги, зупинили товаришів.

— Ага, — промовив Вершомет, — зрозумів! — і обережно оглянувся навколо.

— Що таке? — спитав Стьопа.

— В цій ополонці водяться нерпи, і на них ходить полювати білий ведмідь, а слідом за ним бігають песці. Вони живляться тими недоїдками, які лишаються після ведмедя. Дивуюсь, як ти раніше не помітив цієї ополонки і слідів біляка.

— По-перше, тому, що в цей закуток я не зазирав, а по-друге, не завжди так ясно світить місяць, як зараз, щоб можна було все помічати.

— Ну, тепер, — сказав Вершомет, — пильнуй уважно, щоб часом не наскочити на цього злодіяку.

— А він на нас не може наскочити?

— Тепер він має перевагу над нами. В цей час він бачить краще, ніж ми. Крім того, він, мабуть, щось нюхом чує, а ти от нюхом нічого не чуєш. І, нарешті, він мовчить, а ми балакаємо.

В цей момент поблизу щось тріснуло.

— Еге… заговорив, — стиха промовив мисливець.

Над велетенським торосом піднявся чималий звір. Наставивши морду на мисливців, він, здавалось, нюхав повітря. Але він не міг почути ніяких запахів, бо нюх у білих ведмедів розвинений дуже слабо. Ведмідь повільно спустився з тороса, підійшов до ополонки і ліг біля води.