Мисливці стояли нерухомо. Вершомет присів і, не ворушачись, стежив за звіром.

Ведмідь на них не дивився. Він злегка поводив мордою, вдивляючись в ополонку. Звір вичікував, чи не з'явиться де нерпа.

— Ми полюємо, і він полює, — прошепотів Вершомет своєму юному другові. — Ану, підліземо ближче.

Мисливці, пригнувшись, почали наближатися до ведмедя. Звір, очевидно, їх помітив, але залишався байдужий.

Коли до нього залишалось кроків з тридцять, Вершомет став на коліно і почав націлюватись. Ведмідь підвів голову і знову опустив, вдивляючись в ополонку.

— Стьопо, це повинен бути твій ведмідь, — сказав Вершомет.

Зраділий Стьопа скочив на два кроки вперед, підняв рушницю і гукнув:

— Ей, біляку, стережись! Ге-ге-ге-е-е-е!

Цей крик сполохав ведмедя, і він, враз звівшись на ноги, поволі рушив на мисливців. Стьопа вистрілив. Ведмідь із стогоном упав на передні лапи, і в ту ж мить мисливці почули розпачливий людський зойк.

Місяць закінчував свій шлях по небу, коли на палубу вийшли Кар, Лейте і Запара. Вони чекали Вершомета та Стьопу і розмовляли на тему, яка останню добу так непокоїла Кара, — про причину пожежі і про те, хто бив у дзвін тривогу.

Штурман весь час уникав порушувати це питання серед своїх товаришів, і його приклад наслідував Лейте. Зараз же Кар вирішив розповісти про свої підозри та тривоги Запарі і порадитись з ним та з Лейте.

В цей час вахту відбував Котовай. Він визирнув з вікна штурманської рубки, проводячи зором моряків та вченого, що пройшли на ніс, де й схилились для розмови над самим бушпритом[28]. Три постаті в кошлатих кожухах стояли на фоні засніженого півбака і, освітлювані місячним сяйвом, нагадували якихось таємничих змовників.

Котовай зійшов на капітанський місток і перехилився через фальшборт.

— Вахтовий! Не замерз? — гукнув йому Лейте.

— Ні. В таку погоду і три вахти вистояти можна! — відповів Котовай.

Матрос пройшовся по містку. Капітан і його помічник тихо розмовляли між собою.

Кар розповідав Запарі про норвезьку люльку, про те, що Котовай бачив таку люльку у небіжчика-радиста, про незрозумілу поведінку Павлюка і про той дивний звук, що йому вчора довелося почути.

Запара, прослухавши все і кілька хвилин помовчавши, сказав:

— Коли так, то я мушу розповісти вам теж одну дивну річ. Тижнів зо два тому, а може й трохи більше, опівночі я вийшов на палубу робити метеорологічні спостереження і зійшов на дах штурманської рубки. Коли я підняв анемометр і, присвічуючи, почав спостерігати за секундоміром, то почув, як звідкись з палуби, ніби з-за димаря, а може з якоїсь шлюпки, долинули дивні цокотливі звуки. До речі, вони мені здалися дуже знайомими. Скінчивши спостереження по анемометру, я перехилився через борт і почав прислухатись. Але звуки стихли, і ніщо не порушувало тишу. Ці звуки, повторюю, здалися мені дуже знайомими. Я став пригадувати, де я міг чути щось подібне. Але хоч скільки пригадував, нічого не спадало на думку. Знаєте, так буває вві сні. Щось присниться, а потім пригадуєш: і наче знайоме, а пригадати не можеш. Зійшовши з капітанського містка і підійшовши до дверей, що ведуть у наш кубрик, зустрів я Павлюка. Мені спало на-думку спитати, чи не чув він чого. Павлюк відповів, що він абсолютно нічого не чув, і сказав це таким веселим, навіть глузливим тоном, що в мене відпала охота казати ще будь-кому про ці звуки. Я вирішив, що мені вчулося. Побоюючись за свої нерви, я ухвалив частіше виходити гуляти на лижах.

Кар, вислухавши Запару, повернувся до Лейте і сказав:

— А ви чули щось подібне?

— Ні, — відповів Лейте, — мені ніколи нічого не вчувається. І коли б я щось подібне чув, я б одразу повідомив капітана.

— У вас напрочуд впевнений характер, друже! — заявив йому Запара.

— А все ж таки якої ви думки про всю цю історію? — спитав Кар. — Говоріть, Запара!

— Я гадаю, — розгублено промовив метеоролог, — що про це треба спитати Павлюка. Покликати його, розповісти про наші підозри і спитати.

Лейте, почувши відповідь Запари, засміявся.

— Ви, здається, не поділяєте цієї думки, — сказав йому Кар. — Прошу висловитись.

— Я майже погоджуюсь з товаришем штурманом, — кивнув Лейте на Запару, — тільки, на мою думку, перше ніж говорити з Павлюком, треба його заарештувати і зробити трус у радіорубці і каюті радиста, де він живе, а також по інших палубних надбудовах.

В цей час Кар підвів голову і побачив на даху штурманської рубки Котовая; він стояв і кудись уважно вдивлявся.

Штурман випростався і, нічого не сказавши своїм помічникам, гукнув матросові:

— Вахтовий!

— Єсть!

— Що трапилось!

— Чув ніби постріли звідти, від тих торосів, куди наші звіролови пішли.

— А ми нічого не чули, — сказав Кар і повернувся до помічників. — Так. Отак саме, Лейте, і ви, мабуть, не чули тих звуків, заклопотані господарством. — Помовчавши, штурман додав: — Отож я вважаю, що, починаючи відсьогодні, ми мусимо уважно стежити за тим, що робиться на палубі. Ви розумієте, чому я встановив безперервне чергування вахтових на палубі і чому, коли відбуває вахту Павлюк, я прошу вахтового штурмана палуби не залишати.

Місяць сховався за обрій, з очей зникли береги острова, темрява оточила пароплав. Лише мерехтіли зорі, і в синюватому мороці ховалися засніжені крижані простори.

— Наші мисливці щось затримались, — стривожився Кар. — Не заблудили б. Лейте, засвітіть огні.

Лейте пішов виконувати наказ. Але раніше ніж Лейте встиг засвітити ліхтарі, моряків стривожив крик Котовая:

— Oтто Рудольфовичу! На березі вогонь!

Кар і Запара подивились у бік острова.

Там, крізь темряву ночі, світився вогонь. Він горів чималим полум'ям, то розгоряючись, то пригасаючи, ніби хтось час від часу підливав у нього гасу. Ті, що стояли на палубі, завмерли в нерухомості. Аж ось трохи далі від того вогню спалахнув новий вогник, а далі ще один і, нарешті, ще один. Чотири вогнища палали на березі острова Місячної Ночі.

Коли б Стьопа за хвилину до того, як зробити постріл, повернув голову і глянув на високий, десятиметровий торос, що стирчав поблизу, він би надзвичайно здивувався. Наверху того тороса він би побачив високу постать людини, освітлену місяцем. Тепер та людина лежала коло підніжжя тороса. Вона посковзнулась і впала з висоти на дрібні уламки криги.

Гостроокий Вершомет перший побачив розпростерту людину.

— Хто це? — спитав Стьопа.

— Хтось з наших товаришів, — стривожено відповів Вершомет.

Але, нахилившись над людиною, він ніяк не міг пізнати, хто це такий.

— Ростом з Кара, — бурмотів він, — шапка ніби Запари, але що за кожушок? Це з песцевого хутра. Такого у нас ні в кого немає.

— Що він, мертвий? — спитав Стьопа.

— Зараз довідаємось, — не поспішаючи відповів Вершомет і, перекинувши людину на спину, просунув руку за пазуху.

— Живий, — промовив він, вдивляючись в обличчя.

Місячного світла, здавалось, ще було досить, щоб його роздивитись. На обличчі виднілась кров, і, можливо, це змінило його вираз. У всякому разі Вершомет ніяк не міг розібратись, чиє це обличчя.

— Здорово побився, — сказав мисливець. — Треба б зробити перев'язку. Чи, може, так потягнемо на пароплав? Тільки хто ж це такий?

Стьопа теж уважно розглядав обличчя. Помовчавши кілька секунд, він заявив:

— Дядьку Юрій! Цей чоловік не з «Лахтака». Це зовсім незнайомий.

— Правильно, — відказав мисливець, піднімаючи рушницю, що лежала біля розбитого, — таких рушниць у нас немає.

Справді, на «Лахтаку» було лише три рушниці, і Вершомет прекрасно знав кожну з них. До того ж дві з трьох були з ними.