— Згода! — подав репліку Павлюк.

— Виліземо з цієї халепи, Отто Рудольфовичу, — додав безапеляційно Котовай.

Соломін уже мав конкретну пропозицію, кого обрати до судкому. Васька Соломін на пароплаві відзначався тим, що ніколи не вступав у жодні дискусії, але завжди виступав з пропозиціями. Йому навіть кличку дали Васька Пропозиціонер.

— Я хочу запропонувати, — почав він, підводячи високо голову і підносячи руку, — не гаяти час на балачки і обрати до судкому Шелемеху, Лейте та Черлака.

— Чекай!.. — закричали одні.

— Який скорий!.. — заперечили другі.

— А кого чекати? — виступали треті на оборону Соломіна.

Голосували недовго. Проти кандидатів, виставлених Соломіним, ніхто не заперечував, лише кок запротестував проти сімнадцятилітнього Стьопи Черлака, з яким був у давній незгоді. Та кока ніхто не підтримав.

Проголосували, і збори оголосили розпущеними на авральну роботу по ремонту стерна.

Торба виявив, що біля самого стерна у воді обірвався штуртрос[14]. Звичайно, полагодити таке пошкодження можна лише за допомогою водолаза. Але водолаз пароплава, матрос Дерев'янко, загинув, а крім нього спуститись під воду не міг ніхто.

На думку Торби, був лише один спосіб зарадити лихові.

Цей спосіб полягав у тому, щоб усі вантажі з корми перенести до носового трюму. Тоді ніс пароплава зануриться у воду, а корма, навпаки, підійметься, і стерно виступить з води. Тоді лише можна його полагодити.

Кар погодився з пропозицією Торби. Негайно команда, поділившись на дві зміни, по сім чоловік в кожній, почала роботу. На чолі однієї зміни став Вершомет, а на чолі другої — Павлюк. Тільки Кар не працював там. Він не залишав капітанського містка.

Павлюк оголосив п'ятихвилинну перерву, щоб запалити цигарки. Бригада ухвалила робити такі перерви кожні дві години, бо бригада Вершомета закурювала щогодини.

— Коли ж ми подужаємо цей вантаж? — поставив перед бригадою запитання Котовай і сам же відповів, незадоволено покрутивши головою: — Тут на місяць роботи.

— Вже й на місяць! То для таких тюхтіїв, як ти, на місяць, — відгризнувся Стьопа Черлак.

Стьопа лежав горілиць на мішках з вугіллям, стараючись під час перепочинку не ворушити ні ногою, ні рукою. На його глибоке переконання, це був найкращий спосіб зберегти енергію. Обличчя юнги вимазане було масним вугіллям, наче сажею. Лише зуби блищали, коли він скоромовкою розсипав слова.

— Закуриш, Стьопо? — запропонував йому Котовай цигарку.

— Ні. Теж охота легені псувати!

Стьопа і Павлюк — єдині з усього екіпажу «Лахтака» не вживали тютюну і неприхильно ставились до куріння. Бригада навіть підозрювала, чи не з цієї причини пропонували вони скоротити перерви «на перекур». Павлюк, гаряче виступаючи проти курців, щоразу посилався на своє прекрасне здоров'я та свої м'язи. А м'язи кочегар мав справді геркулесові. На здоров'я своє він теж ніколи не скаржився, бо, відколи пам'ятав себе, не знав, що то за штука — біль у голові. На жаль, Стьопа такими якостями похвалитись не міг. Але й з нього був хлопчисько не плохенький, — завжди міг за себе постояти і роботи не уникав.

Тепер, почуваючи на собі відповідальність, як член суднового комітету, Стьопа вирішив довести Котоваєві необґрунтованість його твердження, ніби на роботу, за ЯКУ вони взялися, треба цілий місяць.

У нас на кормі є, — сказав Стьопа, — триста тонн вугілля, в кормовій цистерні — сто двадцять тонн води, вантажу різного, який мусимо перенести, — тонн з двісті. Всього шістсот двадцять тонн. З них сто двадцять тонн води механік перекачає помпами. Це нас не стосується… Значить, п'ятсот тонн. Нас працює тринадцятеро. Скільки це на кожного виходить? Га? Мм… Майже сорок тонн на кожного… Майже два вагони з половиною. То, по-твоєму, я місяць перевантажуватиму?

— А хіба ні? — уперся на своєму Котовай.

— Та ти ж тільки добре розжуй, що я тобі кажу. Сорок тисяч кіло. Якщо кожен з нас кожні п'ять хвилин переноситиме по 60 кіло, то за годину це буде 720. Ми вирішили працювати по 12 годин на день, це значить, 8640 кіло. Отже, всього виходить лише трохи більше як чотири дні. Та невже ми за п'ять днів не зробимо?

— Може, — починав був здаватись Котовай, але зараз же знаходив новий аргумент: — А потім назад треба буде тягати.

— Ну, назад не так поспішно, — заспокоїв його Павлюк і, звівшись на ноги, загукав: — Кінчай перерву! Підіймайсь!

І швиденько, змагаючись, хто швидше однесе свою ношу, брались до роботи моряки Набирати більше як 60–70 кілограмів Павлюк нікому в своїй бригаді не дозволяв.

— Щоб бува не підірвався хто. Краще менше, та швидше.

Але сам брав подвійну норму.

— Я некурящий, мені можна за двох переносити, — жартував він.

Всі працювали запально. Але Кар, спостерігаючи, як постійний дрейф зносив пароплав у східному напрямі, та бачачи, як збільшувалась кількість криги навколо пароплава, боявся, що через п'ять днів уже буде пізно ремонтувати стерно.

Через дві ночі по тому, як почався аврал, несподівано з туману виплив чималий шмат зоряного неба і простягся до самого обрію.

Гідролог збудив Кара. Штурман побачив сузір'я обох Ведмедиць. Побоюючись, щоб туман або хмари не закрили зорі, він кинувся до ящика, де лежав секстант[15]. Витягти прилад, вибіг на місток. Рука злегка тремтіла. Запара стояв біля хронометра.

— Єсть?

— Єсть! — переглянулись обоє, коли Кар піймав секстантом Полярну зірку. Він узяв кути кількох зір і, записавши потрібні дані в блокнот, з допомогою астрономічних таблиць засів за обчислення.

За годину, перевіривши себе кілька разів, він урочисто промовив до гідролога, що стояв біля нього:

— Можете кричати ура і поздоровити себе, що вчасно збудили мене. Справді-бо вчасно: доки штурман розв'язував задачі, зорі зникли чи то в хмарах, чи в тумані. Темрява знову проковтнула все навкруги.

— Отже, де ми? — запитливо подивився Запара на штурмана.

— Коли вірити зорям, секстантові, компасові, картам і моїм обчисленням, то місце, де ми зараз є, — 78 паралель, 34 мінути, 40 секунд північної широти і 93 меридіан, 56 мінут, 35 секунд східної довготи.

— Тобто ми десь біля Північної Землі?

— Так, ця, вже не таємнича після експедиції Шмідта та Ушакова, земля має бути під нашим носом. Коли ж я не помиляюся, нас несе в протоку Шокальського, яка сполучає Карське море з морем Лаптєвих.

В цей момент на дверях штурманської рубки з'явилася маленька широка постать Торби.

— Ура! — захрипів механік. — Останні дні він так накричався, що аж охрип.

— В чім річ? Хіба ти вже знаєш? — спитав спантеличений Запара.

— Авжеж знаю.

— Хто тобі сказав?

— Він же!

— Отто Рудольфович? — показав гідролог на Кара, бо був певен, що мова йде про визначення координат місцезнаходження пароплава.

— Та ні: наше чортеня, юний комітетник, Стьопа…

— А він звідки знає?

— Тобто як звідки? — прийшла черга дивуватись механікові.

— Ну да, хто йому сказав? — допитувався Запара.

— Ніхто не казав. Він сам додумався. Виміряв.

— Ви про що?

— Про те, що корма вже полізла вгору. Воду вже викачали. А в нас у носовій частині є порожня цистерна на 150 тонн. Стьопа додумався накачати її водою. Це забере три-чотири години і зразу так перехилить пароплав на ніс, як повне відро перехиляє коромисло. Завтра ранком зможемо ремонтувати стерно. Зрозуміли?

— А я думав про координати.

— До чого тут координати? Стьопка про координати нічого не казав. Може, він вам що казав? От, хитрун, догадливий!

Кар, слухаючи цей діалог, сміявся, спершись руками на стіл. Запара пояснив Торбі, в чім річ, і подвоєна радість механіка не мала меж.