— Я знаю, є такі випадки, коли одного лікаря замало. Бачила в передостанній серії «Клініки зворушень». — Вона замовкла. — Сподіваюсь, Ягодо, що ми вкладемося до п’ятої, бо потім я мушу припильнувати майстрів. Вони нарешті закінчують нашу терасу.

— Багато роботи?

— Не те слово, — зітхнула вона. — Але певні речі треба зробити і край. Ти, певно, знаєш, як воно є в нашому місті. Ледве вискочиш заміж, як тебе зразу питають, чи ти вже будуєшся.

— Я думала, що питають про дітей.

— Дитину кожен уже має, бо чого ж тоді женитися. — Вона зробила міну під назвою: «Ти що, Ягодо, життя не знаєш?»

— То ви теж будуєтесь?

— Уже майже закінчили. Живемо в новій хаті п’ятий рік, наразі тільки в сутеренах, а другий поверх оздоблюємо. Тому свекруха й поїхала до Італії.

— Це добре, що вона вам допомагає.

— Добре? — здивувалась Альдона. — Вона має дітей, то мусить їх утримувати. Зараз усі батьки їдуть, як є потреба. Півміста так живе.

— Як?

— Ну… нормально. Батьки в Італії чи під Мадридом, а діти сидять на допомозі з безробіття чи на ренті й пильнують будови. На вакації їдуть до старих. Підробляють, привозять трохи лахів на гендель. Часом хтось закладе відеопрокат чи солярій. І живе собі.

— Ти теж так живеш?

— Як і всі. Може, трохи ліпше, бо Войтек служить у поліції, то й не ризикує, що його викинуть на брук. Ну і може заробити якусь копійчину. Взагалі-то, я не нарікаю. Войтек ходить на батьківські збори. Не критикує борщі. А вечорами куняє перед телевізором, тож я маю його на оці.

— Тобто все, що ти запланувала собі в ліцеї.

— Тільки одне я не передбачила. Інтернет, — вона знову зітхнула. — Півроку тому ми підключили його для Павелка, нашого старшого. Бо скрізь тільки й чути, що це таке-е-е-е… вікно у світ. Ну і тепер Войтек повертається з роботи, з’їсть котлету і прямо до комп’ютера.

— Але тепер ти також тримаєш його під контролем.

— Ніби так, але є одна проблема, Ягодо. — Вона вже всоте поправила кучерик, який стримів тут-таки над фіолетовою повікою. — Бо фізично він ніби сидить у сутеренах за стіною. Але насправді в іншому світі. А там він зустрічається з однією такою. Таємничою Жінкою.

— Дешевий «нік», — зауважила я.

— Дешевий, але ти ж знаєш, як хлопи ведуться на все таємниче й недосяжне.

— Я думаю, що жінки також.

— Щодо мене, то я не люблю таємниць, — скривилася вона. — Люблю все чітко знати. Конкретно. Що і як. Розкладене по поличках. Ну і тому переймаюся.

— Чим?

— Тією Таємничою Жінкою. Він проводить із нею стільки часу. А зі мною взагалі не розмовляє.

— А раніше розмовляв?

— Ну, як по правді, то теж ні. Бо витріщувався в телевізор. На дівчаток, які рекламують секс по телефону.

То небагато змінилось.

— А він бачиться з тією своєю знайомою?

— Ні, бо вона від самого початку заповілася, що про побачення не може бути й мови. Вони можуть побалакати в мережі, полистуватись, але нічого більше. Навіть фото йому не вислала. Така вже таємнича.

— То до розлучення, радше за все, не дійде, Альдоно. А ти ж, певно, найбільше боїшся саме цього.

— Ну так. Але Войтек стільки з нею балакає. Цілими годинами.

— А ти питала, про що вони розмовляють?

— Я навіть перевірила, — похвалилася вона. — Ну і нічого там такого немає. Ніяких свинств. А коли я питаю, про що він стільки з нею балакає, то він відгиркується, що вона найліпше його розуміє. Наче вони були б родиною чи якнайменше сусідами.

— Споріднена душа.

— На жаль, — вона подряпала себе по розпухлій руці. — Я вже й сама не знаю, чи повинна це йому заборонити.

— Ти волієш, аби він милувався на дівчаток у телевізорі?

— Але вони для нього недосяжні, бо коштують гроші. А така Таємнича Жінка цілком безплатна. І ще й відповідає йому на листи. Через це я й маю клопіт. Може, відключити йому цей Інтернет?

— А якщо він знайде нову забаву?

— Ти маєш рацію. Ліпше вже це, принаймні я знаю, чого сподіватися. — Вона підвелася. — Дякую, Ягодо, за розмову.

— Може, зустрінемось у неділю?

— А навіщо? Я вже все тобі розповіла.

— Позгадували б минуле, як старі подруги.

— Я не люблю повертатися в минуле. Нема за чим.

Ну так, я й забула. Альдона завжди була прихильницею методу: не торкатися старих альбомів. Нехай спокійно припадають курявою на дні шафи.

— Крім того, Ягодо, ти не є моєю подругою. Ти тільки мій психолог.

Двадцять п’ятий

Літній застій, тому Болек відсипається в себе в ординаторській, а я знову працюю зичливим вухом. Цього разу для молодого курдупля з бігаючими очиськами. Його пригнала до мене наречена, кузинка Альдони.

— Я не вірю у психологів, — застерегла вона ще на порозі.

— І слушно, куди доречніше вірити в Бога, — пожартувала я, щоб розвіяти напругу. Безрезультатно.

— Я не хотіла, щоб Маріуш сюди приходив, але він має надто слабку силу волі, щоби дати собі раду самотужки. Він має величезні труднощі з самодисципліною і розв’язанням важливих проблем. Не вміє себе мобілізувати.

— Може, він сам про це розповість, — запропонувала я.

Вона скинула на мене недовірливим поглядом.

— І що, я маю зоставити вас наодинці?

— Так буде найкраще.

Ми зосталися самі. Курдупель розглядав кабінет. Згриз собі ніготь на великому пальці і… нічого. Тиша. П’ять хвилин, вісім.

— Чому це так довго триває? — курдуплева наречена не витримала й зазирнула до кімнати. — І що означає та дивна тиша?

— Якщо ви будете заважати, є мало шансів про це довідатися.

Вона зачинила двері.

— Я певно, мушу щось сказати, аби Мартинка не нервувала, правда?

— Було б непогано. Інакше за п’ять хвилин вона знову сюди загляне.

— Я з радістю б, — заходився він скубати руду борідку. — Але не можу.

— Ми не мусимо розмовляти про щось важливе. Можемо про погоду, якщо ви не хочете розповідати про свої проблеми. Я ж не агент гестапо, а тільки звичайний…

— Я не паную над своїм життям, — випалив він. — Не паную. Я все роблю поперек.

— Кому?

— Головним чином собі. О, приміром, я вже чи не рік намагаюся очистити організм. І п’ю лимонний сік.

— Лимонний?

— Це така дієта, яка виводить токсини, — пояснив він. — У перший день сік із одного лимона, потім із двох, трьох і так далі, аж поки людина дійде до п’ятнадцяти лимонів.

— І ви вже дійшли? — я відчула в роті квасний присмак.

— Власне, що ні, — посмутнішав він. — По чотирьох днях я відчуваю такий напад голоду, що з’їв би буквально все, навіть ваш стіл. Я вимітаю холодильник дочиста, оминаючи тільки лимони.

— Я теж їх оминала б.

— Але Мартина цього не розуміє. На додачу вона прихопила мене, коли я виїдав лід із морозильника.

— І тому вона вас сюди привела?

— Вона боїться, що ми не вкладемося в кошти. По шлюбі ми хочемо будуватись, як і всі. А я можу нараз зжерти стільки, що можна було б накупити кахельок для цілої лазнички.

— Пане Маріуш, а від чого ви очищуєтесь?

— Ну, від різних токсинів і солей. Бо Мартина сказала, що ми не будемо жити, як інші.

— Тобто як?

— Безглуздо, порожньо, нездорово. Ми будемо все тримати під контролем. Якщо телевізор, то тільки півгодини в день. Ніяких дурних книжок і кіно. Тільки повноцінна їжа. Ніяких солодощів, кави чи смальцю. А в п’ятницю тільки джерельна вода.

— І ви здатні це витримати?

Я не мусила чекати відповіді. Курдупель Маріуш виглядав так, начеб його спалювало внутрішнє полум’я.

— Не буває тижня, щоб я не дістав нападу голоду. А коли Мартинка виїжджає медитувати в гори, я зачиняюсь удома і добу поспіль переглядаю найгіршу дурню по телевізору. Серіали, ідіотські комедії, дебільні реклами. Переглядаю й жеру все, що тільки надибаю: пересмажений бекон, білий хліб із маслом, чіпси й тонни смаженої картоплі на смальці. Я ненавиджу сам себе, — він сховав обличчя в долонях.

Я дозволила йому виплакатися.

— Пане Маріуш, — почала я, коли він себе опанував, — скажіть мені щиро. Ви маєте крила?


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: