— Ні, — здивовано відповів він, однак зиркнув позад себе, щоб упевнитись.

— А може, ви ельф? Ні? То чому ви так прагнете відірватися від землі?

— Тому що Мартина… — почав він і затнувся.

— Може, Мартину і влаштовує таке життя, але вас, очевидно, ні. Не можна так глумитися над власним тілом. Вам треба трохи попустити ланцюг, інакше я вже бачу сумну картину вашого холодильника і решти меблів, і не тільки кухонних.

— А як же свідоме життя?

— Не можна прожити свідомо кожну поодиноку секунду. Часом потрібні миті бездумних лінощів. Ви знаєте вислів «улаштувати собі День дитини»?

— Ну так. Іще зі школи.

— Може, вам було б не зайве час од часу побавитися в день дитини. І зробити щось безглузде, нечуване або безсенсовне.

— Я навіть не знаю, що це могло б бути. — Він узявся нервово клацати ручкою Акули. — Може, ви підкинете мені кілька ідей?

— Ми, психологи, не повинні давати готові розв’язки, — проінструктувала його я. — Ми можемо тільки задавати питання й заохочувати до роздумів.

— Шкода, — набурмосився він.

— Але як звичайна людина, — вела я далі, — для початку я порадила б вам викинути ті огидні лимони.

Чекаючи на пацієнтів, ми розмовляємо про святкування Дня дитини.

— Коли у мене вихідні, — розповів Болек, — то я замикаюсь у своїй «кавалерці» і щільно зашторюю вікна. Наводжу порядок у коробочці із солдатиками або залажу під ковдру й переглядаю за допомогою проектора старі діафільми. «Русалонька», «Дикі лебеді», «Хлоп і Хляп».

— А я маю в пивниці «Попелюшку» й «Будували дім звірята». Можу тобі принести, — запропонувала я. Як добре, що мій тато накопичує різний мотлох. Часом серед нього можна відшукати такі перлини.

— Принеси, — зрадів Болек. — Ми навіть можемо разом їх подивитися, поїдаючи шоколадки, розтоплені на розігрітому проекторі. — А ти, Юлько, що робиш у День дитини?

— Нічого. І саме це найкласніше. Не миюся, не голюся.

— Я теж не завжди голю ноги, — зізналась я. Чи можна це визнати за день дитини?

— А я взагалі не голюся. Ніде. І на обличчі теж.

— Ах, я зовсім забула, — бовкнула я, намагаючись приховати знічення.

— І це для мене найліпший комплімент, Ягодо. Що ти забуваєш. Що я для тебе медсестра Юлька, а не наквацяний транссексуал. — Вона зворушено шморгнула носом. — Ну а поза тим, що я не голюся, то ще й ніякого макіяжу, кучерів або бантиків. Влажу у старі «спортивки» й до ранку дивлюся по відео фільми з Мей Вест, королевою трансвеститів. Або слухаю Боя Джорджа.

— Одначе, — Мацек усміхнувся і зразу перейшов до описування власного дня дитини. — А я часом не витягаю лінзи з очей. Ну і пропускаю вечірнє тренування. Але дуже рідко, — запевнив він.

— Я думав, що твій день дитини — це ті торби «корівок», поглинуті в моїй ординаторській або в клозеті.

— Ні, бо день дитини мусить бути приємний. А ті кляті «корівки» вганяють мене в чимраз глибше відчуття провини.

— Може, ти повинен трохи урізноманітнити меню, — порадила я. — Той тип із лимонами має схожу проблему.

— Спробую, але чим воно простіше, тим легше тримати себе у формі. Не морочишся, що б це збацати на вечерю, а просто відкорковуєш дві бляшанки горошку, й по всьому.

— А ти, Ягодо? — звернувся до мене Болек. — Що ти зазвичай робиш у день дитини?

— Я? — ніяково всміхнулась я. — Ну що ж… ви, мабуть, знаєте, що навіть найліпші шевці завжди ходять босоніж?

— Може, пора справити собі якісь зручні сандалії?

— Я їх викинув. Усі три з половиною кілограми, — похвалився Маріуш. Він чекав, поки я повернуся з виклику. Юлька зразу відправила нас до телезали.

— І що?

— Значно краще. Тільки я трохи переймаюся, що ні на гріш не маю сили волі.

— Таке самокатування не має нічого спільного з силою волі. Я рада, що ви зробили перший крок. Тепер треба обміркувати, що далі. Може, дозволите собі якесь морозиво чи шоколад?

— Ви гадаєте? — глитнув він слину.

— Я вам дозволяю. Тільки не з’їдайте відро за одним заходом. Може, почнімо з великої порції в данському ріжку?

— З краплиною збитих вершків, родзинками в ромі й посипкою з чорного шоколаду, — облизав він губи. — То я вже піду. Страшенно вам удячний, страшенно.

Він вийшов, ледь чи не підстрибуючи від радощів. Не збігло й хвилини, як до кабінету зазирнула ефірна білявка, котра могла б сміливо виконати роль сестри ельфа Леголаса. Струнка, довгокоса, золотава, зі шпичастими вухами й очима сарни. П’ятдесят кілограмів чистої чарівності.

— Можна? — запитала вона.

Я кивнула. Вона зайшла, скидаючи зі столу стос рецептів. Рвучко нахилилась, аби їх підняти, і скинула горнятко. А потім іще папку з документами і пульт від телевізора.

— Я все це позбираю, прошу не турбуватися.

Білявка видушила «перепрошую». Якийсь час розглядалася за вільним кріслом. Вибрала фотель, який стояв найдалі від мене. Тяжко всілася, збиваючи клуби куряви, а потім заходилася виламувати собі суглоби на пальцях правої руки.

— Я прийшла, бо не знаю, що далі робити зі своїм життям, — заявила вона нарешті. — Стою на роздоріжжі. Не знаю, у який би то бік рушити. І тому мені потрібний хтось, хто вистрілить мною у правильному напрямку.

— А я маю правити за гармату?

— Я чула від товариша, що ви маєте фантастичні результати, а окрім того, не треба приносити направлення й півроку чекати на перший візит. Щоправда, мій товариш казав, що психолог є бородатим дядьком із лисиною, але він завжди перебільшує.

— Ваш товариш мав рацію, — спростувала я. — Був до мене один такий із лисиною, доктор Морквина. Але він тут більше не працює. Переїхав до Кракова і має тільки приватні сеанси. Згідно з новітньою методикою.

— Ну то я помилилася, — скинула вона на мене зніяковілий погляд. — І що тепер робити?

— В ординаторській вам можуть дати його координати. Він приймає на Казимірі, з Великим Жертям у тилу. Пацієнт допомагає Морквині замішувати тісто і принагідно розповідає про свої проблеми.

— Це відпадає. Я не вмію навіть засмажити пристойну яєшню, а вже щодо тіста…

— Ви завжди можете спробувати поговорити зі мною. Щоправда, я тільки заступаю тут водія, але охоче вас вислухаю.

— Може бути і водій. Що ж поробиш.

— Але я є психологом, — заспокоїла її я. — Тільки тимчасово так склалося…

— Економічна криза? — здогадливо запитала гостя, а я якусь мить думала, що вона співчутливо поплескає мене по плечі. — Я вже й сама не знаю, де могла би працювати. Найгірше те, що я перестала боротися. Повний пофігізм, перемежаний короткими митями паніки. І хоч найближчі хвилини паніки чекають мене в жовтні, я воліла би вже тепер попрацювати над змінами.

— То і будемо працювати, як тільки я перестану їздити замість Юзека. До речі, що там у нього?

— Від завтра виходить на чергування, — відказав Мацек. — Щойно дзвонив, що зав’язав із пиятикою і взагалі забув про давні вибрики. Інша людина.

— Вже завтра? — Я ніби знала, що ця заміна не триватиме вічно, але щоб так несподівано, з наскоку?

— Ягідко, ти ж можеш приходити сюди, коли захочеш, — Юлька відгадала мої думки. — Нам навіть було б сумно й порожньо, якби ти перестала з’являтися на станції.

Я хотіла сказати, що мені тільки тоді і було б сумно. І що від першого дня я відчула до них симпатію. А потім, із кожним черговим візитом, прив’язувалася чимраз сильніше. Я хотіла, проте замість цього видушила тільки:

— Було б класно, але… я не хотіла б вам заважати.

— Ну що ти. Ще й допоможеш, — запевнила Юлька. — Перемішаєш суп чи розчиниш коктейль для Мацека.

— Ну а у вільний час я можу показати тобі кілька вправ для стегон. Можемо навіть разом тренуватися, — запалився Мацек.

— Я і справді не буду заважати?

— У тебе не буде на це часу, — втрутився Болек. — Бо наскільки я знаю життя, та білявка з личком ельфа серйозно думає про терапію. А наша телезала чудово надається до звірянь.