6

Чотар узяв курс на північ.

Цього разу Ольга не заперечувала, аби він кермував, бо не орієнтувалася на місцевості. Вадим визнав – теж поганенько знає цей край. Та перед поїздкою детально вивчив карту, зараз довірився навігатору й вів машину впевнено. Спершу перетнули Шацьк із кінця в кінець, виїхали на трасу, яка вела до кордону з Білоруссю, і якийсь час трималися її. Та хвилин за сорок Чотар скрутив кермо праворуч, і вони опинилися хоч на асфальтованій, але значно гіршій дорозі. Маючи велике бажання, дві машини могли б тут роз’їхатися вдень. Та вночі, ще й взимку або після дощу, рух напевне ускладнювався. Ольга розуміла це, як водій зі стажем більш ніж десять років.

Ще одна причина, чому намагалася уникати мандрівок рідною країною – лише у нагальних справах і тільки туди, де прийнятні дороги.

Ліворуч ще був відкритий простір, заквітчане духмяною зеленню поле. Та ген далі височіла лісова стіна, а з правого боку вже став щільний ряд дерев та густих кущів. Шлях вів уперед, і з’їхати з нього не було куди, ліс насувався невблаганно. Якоїсь миті Ольга відчула: Чотар везе їх обох у пастку, з якої не буде вороття. Пояснити таке враження не змогла, озвучувати хтозна-звідки виниклі страхи теж не захотіла, аби не видаватися супутнику істеричкою. Тож щільніше втиснулася спиною в пасажирське крісло й для чогось пристебнулася, чого, чесно кажучи, ніколи не робила в Україні. Дбала про безпеку, подорожуючи Європою, і то швидше убезпечувала гаманець: штраф за непристебнутий пасок загрожував чималий.

– Ага, американські гірки, – кивнув Вадим, котрий навіть не думав пристібатися.

– Оця дорога?

– Та ні, тут ще нормально.

Машину підкидало чим далі, тим більше. Ольга вже збиралася сказати, аби Чотар їхав повільніше, бо її «опель» до таких гойдалок не звичний. Погнуться диски, стануть на прикол серед лісу, тут станцій техобслуговування нема. Хоч би не довелося ночувати в машині. Та, схоже, Чотар сам зрозумів: скинув швидкість, спробував оминати найнебезпечніші ями.

Потім вони пірнули в ліс.

Одразу стало темніше, а шлях попереду мовби звузився. Вадим тихо вицідив крізь зуби лайку, роздратовано постукав пальцем по екрану навігатора. Тепер і Ольга побачила: з приладом щось сталося, сигнал зник, зображення завмерло. Керована інстинктом та раптовими підозрами, вона витягнула телефон, спробувала спіймати сигнал. Марно: Інтернет не ловив, а спроба перевірити зв’язок виявилася невдалою. Набравши номер Чотаря, вона почула: абонент поза зоною досяжності. Тим часом Вадим уже ліз по свій телефон, значно дешевший і простіший, ніж її.

– Мене викликайте, – сказала Ольга.

– Угу, – прогудів він, заклацав по кнопках, показав дисплей. – Вас нема в зоні.

– Ото забралися.

– Буває, – кинув Чотар. – Та ми ще не приїхали. Далі буде.

– Знаєте, куди їхати?

– Тут, бачте, іншої дороги нема.

Вузька й побита дорожня стрічка вела вперед. Тепер під колесами вже не було навіть натяку на асфальт, горбів стало ще більше. Вадим скинув швидкість до мінімальної, «опель» повз черепахою. Лісова стіна сунула з обох боків, мовби стискаючи подорожніх, та враз стало світліше. Дерева обабіч дороги ніби розступилися, порідішали, і машина вирулила на невеличку галявину.

Поперек тягнулася інша, зовсім вузька бита дорога.

– Нам сюди, – сказав Вадим. – Ласкаво просимо.

Завернувши праворуч, він проїхав ще метрів п’ятдесят і загальмував. Ольга покрутила головою, збентеження й невпевненість поволі витісняла цікавість. Місцевість виглядала типовою глушиною, яку вона могла бачити хіба в кіно про паралельні світи, населені відьмами, велетнями, гномами, бородатими чаклунами, драконами та іншими химерними істотами.

Вона відчепила пасок і вийшла.

Одразу зрозуміла, чому Чотар наполягав, аби вдягнула зелену брезентову куртку, такі самі штани й туристичні кросівки. Місце, у якому вони опинилися, могло б стати раєм земним для ненависників спекотного задушливого літа. Звідкілясь узялася приємна прохолода, за її відчуттями – не вище двадцяти градусів. Дихалося краще, та все довкола ніби завмерло. Лише дзижчання мух та комарине пищання порушували тишу пралісу, яку сміливо можна охрестити прадавньою, не інакше.

Хряснули дверцята – Чотар теж вийшов, зробив кілька гімнастичних вправ, витяг ковіньку з салону.

– Оце вона і є.

– Проклята дорога?

– Відрізок. Бачте, – він показав палицею, мов указкою, в обидва боки. – Вона тягнеться туди й сюди. Якщо дивитися ліворуч, – Ольга повернула голову, – то вийде такий собі трикутник між шляхом, котрим ми сюди вибралися, й основною трасою. Тільки з неї, з того боку, ми б хрін заїхали.

– Чому?

– Там ніхто не їздить. Не смійтеся, але час уже розказати місцеву легенду.

– Не збираюся сміятися, – вона повела плечима. – Скажіть краще, ви раніше знали цю казочку?

– Можете не вірити, але справді не знав. І з появою інтернету цінність усної народної творчості впала. Не треба їздити по селах, набридати старим людям, збирати фольклор. Запитайте в пошуковій системі, вам видадуть десяток посилань.

– Хочете сказати, ось ця, – Ольга тупнула, – дорога встигла обрости кількома легендами?

– Однією. Розказаною різними людьми по-різному. Та суть не міняється.

– Ну-ну.

Ольга полізла по цигарки. Чотар розпростав плечі, наче вчитель, який викладає бешкетникам й ледацюгам нову важливу дисципліну. Обсмикнув брезентову куртку, кахикнув.

– Отож у давні-прадавні часи це місце оточували непролазні болота. Хто забреде й утратить обережність, того твань засмокче. А ще на волинських землях мешкали люди, котрим набридло терпіти чужу владу. Мова про вісімнадцяте століття, ще й історії вам трошки.

– Я знаю історію, – Ольга хтозна-чому почала дратуватися. – Можна ближче до теми?

– Усе дуже близько, – поблажливо посміхнувся Чотар. – Не маю сумнівів, що знаєте історію. Та все одно нагадаю. Триста років тому по всій Україні гуділи повстання проти польської шляхти. Не в змозі приборкати повсталих, поляки попросили допомоги в царя Петра. Дуже погану роль у цьому відіграв тоді наш гетьман Мазепа, на той час – царський союзник. Але не про нього мова, – Чотар убив комара на щоці й, зиркнувши на роздушену комаху, витер руку об штани. – Ясна річ, повстання зазнали поразки. Війська поруйнували міста й села, деякі просто стерли з землі. Люди тікали хто куди. Або за Збруч, де все вляглося й умови для життя були кращі. Або шукали спокою на своєму терені. Головне: треба було селитися там, куди карателям буде важко дістатися. Так селяни освоювали нові місця. За цими болотами якось виявили гарну місцину, почали потроху забудовувати. З перших хуторів і виникло село Піщане. Звідси починається наша страшна історія.

– Ви просто Шахерезада, – гмикнула Ольга, струшуючи попіл під ноги. – Тягнете інтригу, зупиняєтеся на найцікавішому.

– Просто заходжу здалеку, розказую по порядку. Без історії появи Піщаного ви нічого не зрозумієте далі.

– Не тягніть уже.

– Довго чи коротко, але раптом почали в околицях села зникати люди, – для підсилення ефекту Чотар спробував зробити страшні очі, та мармиза вийшла кумедною. – Болота ж непролазні, стежки між ними знали лише тутешні. Невже хтось зі своїх зрадив, чужих провів? Аж раптом пішли жінки по гриби-ягоди й побачили широкий слід, ніби величезна змія повзла. Гукнули чоловіків, ті озброїлися хто чим і пішли по ньому. От диво: там було твердо, така собі невідома стежка крізь болота. І вивів слід до нори величезного змія.

– Ви серйозно зараз? – примружилась Ольга.

– Що написали, те прочитав і вам розказую. Виявляється, жило там чудовисько ледве не сто років. Ніхто не турбував, та врешті поселенці порушили спокій. Ну, почав змій виповзати й нападати на людей. Хапав, душив в обіймах, тягнув до себе в нору, – Чотар убив ще одного комара. – За переказом, селяни гуртом убили змія. Але стежка, прокладена ним крізь болота, лишилася. З часом твань усихала, стежка ставала ширшою. Ми зараз на ній стоїмо.

Ольга покрутила головою.

– Хочете сказати, тут довкола трясовина?

– Заболочена місцевість, так правильно буде, – уточнив Вадим. – Ще півстоліття тому іншого способу дістатися Піщаного, крім як цим звивистим зміїним шляхом, не було. То вже потім, коли там збудували знаменитий санаторій, проклали кращу дорогу, пряму й ширшу. Але на цій, – він постукав ковінькою по ґрунту, – приблизно раз на скількись років з людьми щось трапляється. Кажуть, то забитий змій мститься, вимагає жертв.