– І йому приносять? – Ольга стишила голос. – Ритуальні вбивства, ви про це?
– Я лише продаю, за що купив, – укотре пояснив Чотар. – Ви не раз називали батьків Євгена дивними й прикрими. Та якби не вони, не їхній сполох, ми б із вами не мали приводу вибратися сюди й спробувати розібратися.
– Поки я бачу тільки звивисту дорогу, якою, схоже, справді не ходять і не їздять, – визнала Ольга. – Коли ми вже тут, давайте оглянемо місцевість.
– Мудро. Саме це я збирався запропонувати.
– Рада, що ми мислимо в одному напрямку. Тільки погуляємо в різні боки. Ефективніше, хіба ні?
– Отож, – легко погодився Чотар. – Тільки обережно.
Далеко не забрідайте. У разі чого кричіть, не соромтеся.
– А в разі – чого? – вона ретельно роздушила недопалок носаком. – Раптом з-під землі вилізе хтонічна зміюка? Так я крикнути не встигну.
Говорила бадьоро, усіляко намагалася видати свої слова за жарти.
Але таки стало лячно.
Не хотіла Ольга показувати Чотареві свій справжній стан. Тому повернулася, рушила праворуч.
У той бік, який виводив до Піщаного.