– Я була сьогодні різкою, – сказала Ольга, коли вони піднялися до своїх номерів. – Узагалі в мене характер не дуже. Знаю, стримуюся. Але зараз, коли кожен день, мов секундомір…
– Усе гаразд, – Вадим посміхнувся. – Місця собі не знаходите. Ви ще добре тримаєтесь. Бачив я різних людей у схожих ситуаціях. Є з ким порівнювати.
– Вимотав цей день.
– Відпочивайте.
– Я б таки спустилася в бар. Не поїсти, так, на келих вина чи коньячок, що в них там є. Ви ж ніби казали – вживаєте.
– Але не зловживаю.
– Коли так, не крутіть носом. Я пригощаю, не обговорюється.
– Слухаюся.
Дочекавшись, поки Ольга зайде до себе, Вадим відчинив свої двері. Переступив поріг, глянув під ноги. Завмер, озирнувся через плече. Потім зачинився зсередини. Крекчучи, нахилився, підняв те, що побачив. Заховав у задню кишеню штанів. Скинув куртку, присів на край ліжка, випростав скалічену ногу.
Зсунув брови.
Витяг мобільник, набрав номер.
– Так-так, – почув голос Ольги. – Щось сталося? Я в душ іду.
– Хотів сказати: відпочивайте, не поспішайте нікуди, – мовив, щосили намагаючись звучати безтурботно. – Я прогуляюся трохи. Проведу таку собі рекогносцировку на місцевості. Або мене наберіть, або я вас. Будуть сили й бажання – підемо на коньяк. Ні – хай собі, полягаємо спати й набиратися сил.
– Маєте план на завтра?
– Іншого, крім навідати Піщане, у голову не заходить.
Сліди вашої доньки, наскільки розумію, загубилися там.
– Згода, – Ольга трохи помовчала. – Знаєте, Вадиме, ви діло кажете. Ще не знаю, чи матиму сили виходити в той бар. Подумаю.
– Я теж. Відпочивайте, Олю.
Завершивши розмову, Чотар подумав – і перевів телефон у беззвучний режим.
Покрутив ковіньку в руці, підвівся. Годинник показував початок сьомої вечора.
Спираючись на палицю, вийшов та спустився сходами. Бар у готелі був невеличким, відвідувачів майже не було. Парочка у кутку біля вікна, молодик біля шинквасу. Нудився сам, бармен кудись відлучився. Виглядав богемно чи підозріло, то вже як сприймати. Витерта футболка з портретом Боба Марлі, акуратно розірвані на колінах джинси, сандалі на босу ногу. Волосся не аж таке довге, та все одно вистачало, аби забрати ззаду в невеличкий мишачий хвостик.
Коли Чотар примостився поруч, молодик зміряв його поглядом, потягнув пиво з кухля.
– Нічого розумнішого не придумав? – запитав Вадим, дивлячись повз нього.
– Даруйте, ви про що?
Замість відповіді Чотар витягнув із кишені й показав молодикові складений удвоє паперовий клаптик.
– Якщо в курсі, у якому номері живу, телефон напевне вирахував. Міг подзвонити чи есемеску кинути. А тут, бач, записка. Граєшся в шпигунів.
– До речі, дякую.
Чотар не встиг оговтатися. Молодик спритним жестом вихопив папірець із його пальців, склав ще вдвоє, заховав у кишеню.
– Технічний прогрес, Вадиме Назаровичу. Я вам дзвоню. Ви, людина з досвідом, фіксуєте номер. Мені його зайвий раз світити не в жилу. Записка під двері – старе, мов світ, але працює. Пиво п’ємо? – підморгнув молодик.
– Та-ак, – протягнув Чотар. – Ти мене знаєш. Я тебе вперше бачу.
– Я з поліції. З Києва, – уточнив хлопець. – Управління боротьби з контрабандою. Тут під прикриттям, тож зрозуміло, чому не маю при собі посвідчення. На слово вірте.
– Та-ак, – знову крякнув Вадим. – Звати тебе як?
– Називайте Максимом. Я…
Новий знайомий не встиг і змигнути.
Чотар потиснув простягнуту руку – і смикнув Максима до себе, стягуючи з круглого стільця. Щойно його ноги торкнулися підлоги, Вадим спритно поставив ковіньку на ліву, найближчу до себе.
Натиснув, що було сили.
Сандаля майже не захищала босу ногу.
– Ай! – вихопилося в молодика.
Парочка біля вікна не зважала – захопилися одне одним. Бармен ще не повернувся. Максим сіпнув рукою, намагаючись забрати ковіньку, та Чотар перехопив, затиснув, мов лещатами.
– Ви що…
– Тихо! – просичав Вадим, натискаючи на ковіньку всім тілом. – Пальця роздавлю, козел.
– Та ви…
– Цить! – Чотар свердлив молодика гострим поглядом. – Ким би не був, ти стежив за мною. Я в Шацьку у приватних справах. Але навіть якби був удома, в Луцьку, чи приїхав би сюди відпочивати, мені б усе одно не сподобався такий хвіст.
– Пустіть, я все поясню…
– Це все, що ти хочеш сказати?
– Ні… Боляче…
– Не чую.
– Будь ласка.
На робоче місце саме повернувся бармен, повнявий стрижений хлопчина в білій тенісці з емблемою готелю. Зацікавлено зиркнув на Чотаря. Тим часом Вадим забрав ковіньку. Максим миттю відсунувся далі, видихнув:
– Два пива.
– Рибну тарілку бажаєте? – ввічливо й сухо.
– Потім, – у тон відповів Чотар. – Ми он там сядемо. Максим скривився, закульгав до столика. Вадим посунув за ним із виглядом конвоїра. Сів так, аби будь-якої миті знову дістати нового знайомого ковінькою. Почепив її вигнутою ручкою на спинку стільця, перехопив напружений Максимів погляд, кивнув.
– Правильно. Обережним будь. Тепер від самого початку: хто такий, чого від мене треба.
– Можу тільки повторити. Документів при собі не маю. Називайте Максимом. Я оперативник, працюю під прикриттям. Старший лейтенант, про всяк випадок.
– Слова.
– Можете перевірити. Але в такому разі операції гаплик, – він говорив серйозно.
– Чому? – Чотар розумів, та хотів почути.
– Ваша перевірка підтвердить мої слова, та означатиме – я розкрився. Отож усе доведеться згортати. Я ж не маю права отак балакати з вами. Наша зустріч – моя ініціатива й відповідальність.
– І якщо я розвернуся та піду, ти нічого не робитимеш? – То ваше право, Вадиме Назаровичу, – зітхнув Максим. – Зрозумію. Тільки в мене лишиться ще менше можливостей довести справу до кінця.
Вони замовкли, бо офіціант приніс пиво. Максим спорожнив свій кухоль до половини трьома жадібними ковтками. Чотар своє лиш пригубив.
– Не любите? Чи не смачне?
– Темне більше смакує, – Вадим зробив ще один маленький ковток. – Ми не про сорти пива говоримо. Уже марную на тебе час. Нехай я повірив, що ти опер. Про яку операцію йдеться і до чого тут я?
Максим зібрався з думками.
– Працюємо по контрабанді, – повів обережно, говорячи паузами й старанно добираючи слова. – Тут налагоджено канал через білоруський кордон. Історія така, – він дав своєму кухлеві легенького щигля. – Одна група насобачилася тягати на той бік невеликі партії цигарок. Звичайна справа. Зірок із неба не хапали, та всім задіяним у схемі на булку з маслом вистачало. Потім канал накололи серйозніші люди й включили у свій бізнес-план. Отак вималювався досить складний ланцюжок. Із Середньої Азії через Росію женуть наркотики в країни Європи. Білорусь – зручна транзитна зона, як і Україна, – його вказівний палець почав їздити поверхнею столу, рисуючи невидимі схеми. – З Росії партія заходить у Білорусь. Звідти – до нас, через цю територію. Сліди ведуть до Устилуга, там пункт пропуску, і погранці напевне в темі. Хоча може бути інша дірка на кордоні. Навіть напевне є. Бо на той, білоруський бік, крізь ту саму діру тече контрафактний алкоголь.
– Я так розумію, звідси наркотики йдуть до Польщі.
– І навряд чи там затримуються. Розумієте тепер масштаби операції?
– Не зовсім. Ще не знаю про свою в ній роль.
Максим поклав ногу на ногу, знову постукав по кухлю.
– Санкції на зустріч із вами я не маю.
– Не тягни кота за яйця.
– Думаю, як правильно почати.
– Даю безкоштовну пораду: почни нігтем від самого початку, синку.
– О’кей, – зараз він явно наслідував котрогось із крутих персонажів американського кіно. – Моє завдання: виявити не так канал, як тих, хто його контролює. Потім дізнатися про час та місце чергового транзиту. Маякнути. Захоплення проведуть швидко, люди щодня на низькому старті й на нервах. Головна проблема – містечко маленьке. До туристів звикли, але приїжджі тут живуть недовго. Чим більше чужих тут крутиться, тим більше ризику привернути до себе увагу. Кажу ж: чужі тут не ходять.
– Я теж не місцевий.
– Але до вас питань нема!
– З чого ти взяв?
– Ви шукаєте зниклу київську дівчину. Разом із її мамою. Маєте цілком зрозумілий, легальний привід навідати Піщане.
Чотар потроху почав ловити хід Максимових думок, та все одно вирішив не давати взнаки.
– Піщане тут яким боком?