– Глухий кут. Найвіддаленіша точка району та найближча до кордону. Вадиме Назаровичу, – він заговорив тихіше, для чогось озирнувшись, – я ж тут не даремно кручуся. За моїми відомостями, перевалочна база контрабандистів облаштована десь у Піщаному чи околицях. Місце тим більше безпечне, що туди мало хто забрідає.

– А кожен чужий мов на долоні…

– Ви про що?

– Про своє.

Чотар не збирався звітувати Максимові про раптовий здогад, на який він його наштовхнув. Не дуже хороші новини для Ольги Барви. Але і тут із поганими висновками не слід поспішати.

– Так і я про своє! – заговорив Максим гаряче, з придихом. – Ви сьогодні зустрічалися тут із місцевим патологоанатомом. Учора вийшли на нього через одного давнього знайомого в поліції. Ви не знаєте цього, та у нас цей контакт – спільний. Мене зацікавило, що в глибокій провінції робить пенсіонер-поліцейський. Ще й який поліцейський! Вовкодав!

– Я тебе прошу, – відмахнувся Вадим. – Це вони мають себе за вовків чи навіть левів і тигрів. Насправді щури, бридкі істоти. Шкідники, ще й заразу розносять.

– Отже, ви щуролов, – посміхнувся Максим. – Теж непогано. Дехто вважає вас легендою місцевого масштабу.

– Досить підлизувати. Вважай, відтанув. Ближче до діла. – Слово за слово, дізнався – ви в Піщане збираєтесь. Моя робота такі відомості збирати, я не навмисне…

– Голову мені не мороч. Якраз навмисне, коли твій інтерес мене стосується.

– Нехай, – погодився Максим. – Хочу попросити про допомогу. Як колега колезі. Та й навряд чи вам байдуже до розказаного.

– Тільки не тисни на патріотизм, відчуття справедливості і подібну пафосну дурню. Не пройде, зі мною так точно.

– Вадиме Назаровичу, ваша поява в Піщаному ні в кого жодних підозр не викличе, – говорив так, ніби не чув щойно сказаного. – Раптом надибаєте перевалочну базу контрабандистів? Серед селян напевне хтось пов’язаний із контрабасом. Піщане – маленьке й депресивне. Хто не виїхав, виживає, як може. Не здивуюся, якщо на контрабасі грає як не половина села, то третина. Місце для злочинного кубла ідеальне. Ще й не для одного.

– Ага. Ще трохи, і Піщане постане центром всього земного Зла.

– Я не про це кажу! – зараз у Максимовому голосі чувся відчай.

– Поговорили, – Чотар підвівся, підхопив ковіньку.

– А…

На молодого чоловіка шкода було дивитися. Обличчя його відбивало крах усіх надій. Хотів собі підвестися, та мовби приклеївся до стільця.

– Бе, – криво посміхнувся Вадим. – Поговорили, кажу. Домовилися. Побуду трохи твоїм таємним агентом. Хоч не хоч, а доведеться тобі залишити свій номер. Бо як інакше на зв’язок виходити.

Максима помітно відпустило. Лице навіть трохи порожевіло.

– Усе одно краще телефон не світити. Хтозна, як усе піде. Ви ж повернетесь, не лишитеся там. А я чекатиму на вас тут щовечора. Від завтра, скажімо, після шостої.

Він підвівся. Чоловіки закріпили угоду потисканням рук.

Заплатив Максим.

Своє пиво Чотар не допив.

А ТИМ ЧАСОМ…

– Що знову не так, Яно?

– Ви обіцяли – я вільна.

– Так. У певних межах.

– Чому я не можу гуляти?

– Хіба ти не гуляєш? Сьогодні скільки стирчала на свіжому повітрі.

– Той чоловік надворі заявив: я не маю права заходити за периметр. Це вже неволя.

– Ще раз тобі кажу: ти вільна у межах, які позначили. До речі, твоєму дорогоцінному здоров’ю нічого не шкодить.

Останні аналізи дуже гарні.

– Ви для чогось обстежуєте мене щодня.

– Нічого зайвого не питати – частина нашої угоди.

– Я не укладала з вами жодної угоди. Правда така: ви мене викрали й тримаєте в полоні. Хочете викуп? Так уже б давно говорили про це з мамою. Я давала її контакти.

– Ти не заручниця, Яно. Мама тебе не викупатиме. У неї все одно нема стільки грошей, скільки ти насправді коштуєш.

– Ага, усе! Проговорився! Отже, я чогось коштую! У мене є ціна! Заради цього замкнули мене тут!

– Не кричи.

– Я просто хочу знати, що на мене чекає! Я маю право! – Не знаю твоєї матері, дівчинко. Та щось підказує: твій прикрий характер від неї.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: