2

Перше враження – апендикс.

Іншого порівняння для побаченого Ольга не знайшла. Вони їхали широкою трасою, що нікуди не звертала, у бік, протилежний учорашньому напряму. Лише тут, в одному місці, від неї мовби відбрунькувався відросток. Тягнувся точно прямо, лежав перпендикулярно, кінець зникав між деревами.

Дорога виглядала дуже штучно.

– Так і є, – Вадим ніби прочитав її думки. – Я цікавився. Її проклали у середині сімдесятих. До того, як уже знаєте, у Піщане діставалися лише шляхом, який навідали вчора. Не дуже зручно, погодьтеся. У цьому ж місці, казали, розчищали ліс. Частину навіть вирубали, пеньки викорчували.

– Усе для того, аби мати дорогу у віддалене село?

– Не забувайте: там збудували елітний санаторій. Пустили спеціальні автобуси з Шацька й навіть із Луцька. Тепер дорога в жахливому стані, та все одно хоч якісь залишки асфальту. Уперед.

Викрутивши «бублика» вліво, Чотар акуратно повернув, вирівняв машину.

Спершу рухалися не так, як по основній трасі, та все ж рівненько. Проте щойно віддалилися кілометрів на п’ять і наблизилися до лісу, під колесами побільшало ям. Вадимові довелося рухатися повільно, аби не влетіти в котрусь із них. Та все одно кожну об’їхати не виходило. Тож мандрівка в Піщане поступово перетворилася на щось подібне до автородео.

Далі дорога повела між деревами. Ольга відчула те саме, що вчора, – наче їде в пастку, мишоловку. Зараз позад неї зачиняться дверцята – і привіт, не вибратися. Прикрість була ще й у тому, що не лізти в пастку вона не могла, не мала права. Адже приманкою служить єдина, рідна, кохана донька, хай наробила дурниць. Ольга налаштувалася на будь-які неприємності й готова була все подолати, аби в результаті хоч щось дізнатися про Яну. Хтозна, раптом останніми днями вона дійсно накручує себе без міри. Проте загальна атмосфера цілковито відповідала настрою.

– Не бачу вказівників, – мовила.

– Яких?

– Таких, знаєте, при дорогах. Таблички з написами. Піщане, десять кілометрів чи скільки там…

– Думаю, були колись, – кивнув Чотар. – Тільки не лише тут, багато де їх покрали. Здають на брухт, як дроти зі стовпів.

Десь поновлюють вказівники. А тут – для кого…

– Місце справді виглядає всіма забутим.

– То ми ще не приїхали. До речі, не десять.

– Тобто?

– Двадцять два. До Піщаного від основної траси двадцять два кілометри.

– Як на мене, небагато.

– Для водія, ще й із пристойним авто – згоден. Але ж бачите дорогу. Крім того, село за лісом, додатковий чинник.

Глушина, класична глушина. Колись це інакше називали.

– Як?

– Спокій, Олю. Санаторій «Затишок» гарантував повну ізоляцію від зовнішнього світу та проблем. Зміна обстановки. Як зараз кажуть, перезавантаження.

Поки рухалися крізь ліс – вирішили помовчати. Нарешті посвітлішало, машина виповзла на відкритий простір. Далі дорога повела трохи вгору, на пагорб. Щойно піднялися й пірнули вниз, далеко попереду замаячили перші хати.

Хутори.

Ніби казковий велетень узяв невеличкі приземкуваті будиночки й розкидав, граючись, на де-не-де порослій деревами місцині. Густе листя затуляло хати від чужих очей, й Ольга спробувала вгадати, чи є там, за низенькими старими парканами, життя. Проминувши перший хутір, нікого не помітила. Коли наблизилися до другого, навперейми вилетів скуйовджений пес, обгавкав автівку й чкурнув у придорожні чагарі. Хазяїн за собакою не з’явився, але Ольгу не полишало відчуття: за ними з-за дерев стежать недобрі очі.

Чим далі їхали, тим більше будинків опинялося в полі зору. Тільки все одно звичні сільські вулиці тут мало що нагадувало. Хати стояли безладно. Але в розкиданості теж убачався певний порядок, навіть задум тих, хто колись оселився тут, ховаючись від переслідувань і тим самим відгороджуючись від великого світу. І виглядало – люди тут справді ховаються. Не ясно лишень, від кого, адже чужі тут дійсно не ходять.

Село потопало в буйній зелені садів, у прочинені вікна машини не затікали – вривалися п’янкі пахощі груш та яблук, що тільки вистигали, наливалися першим соком. Ольга навіть відчула в роті присмак – любила білий налив, зелений, хрумкий та кислий. О цій порі жіночки вже виносили плоди на стихійні ринки й продавали, як вважала вона, за безцінь. Хоч останніми роками намагалася закупатися в перевірених супермаркетах, уникаючи далекої від санітарії та гігієни вуличної торгівлі, повз перші, із власних садів фрукти ніколи не проходила.

Крутила головою в різні боки. Жодної живої душі не розгледіла за час, поки їхали до центру Піщаного. Утім, її вперто не полишало відчуття: незнайомців проводжають поглядом. Ще й не одним: могла закластися, що за ними пильно стежить не одна пара очей.

На дорогу перед «опелем» вислизнув кіт.

Тварина не перебігала злякано. Навпаки, усім своїм вгодованим виглядом показувала, хто тут хазяїн. Сірий, явно безпородний, із простих, котяра неквапом, перевальцем посунув на протилежний бік неширокої вулиці. Посередині раптом сів, мовби машина їхала не на нього, задер ногу й заходився вилизувати себе. Об’їхати тварину було неможливо, і Чотар спершу скинув швидкість, без того тягнучись черепашачим темпом, а потім узагалі натиснув на гальмо. Кіт же й далі не звертав на прибулих уваги, ніби в його світі чужих не існувало. Ольга полізла по телефон, скоренько налаштувала камеру й вже зібралася зробити фото, та котяра, мов навмисне, на зло, ураз завершив свою процедуру, так само неспішно перетнув вулицю й з місця, одним великим стрибком, перемістився спочатку на найближчий паркан, потім – за нього, по той бік.

– Ти бач! – мугикнув Чотар. – Не дуже здивуюсь, якщо котів тут більше, ніж людей. Ось повилазять разом із собаками, оточать нас, візьмуть у кільце…

– Ви ж не любите казок, – різкувато обірвала Ольга. – Чорт забирай, як же Яну занесло сюди!

– Слушне зауваження, – кинув Вадим.

– Тобто?

– Маєте рацію, кажу. Озвучили мої думки, із язика зняли.

Поясню пізніше, треба ще дещо перевірити.

Він знову запустив двигун.

– Чекайте, – Ольга накрила його руку своєю, легенько стиснула. – Ми заїхали сюди в пошуках моєї доньки. Якщо зараз вам щось зайшло в голову, якщо це допоможе просунутися вперед, якщо є бодай одна зачіпка, ви повинні мені сказати.

– Повинен, – погодився Чотар. – І скажу. Але, з вашого дозволу, лиш тоді, коли думки й припущення оформляться в щось цілісне й прийнятне. Годиться?

Ольга пустила його, промовчала й відвернулася. Аби зайняти себе чимось, витягнула цигарку. Поки вирулили в центральну частину, устигла докурити. І вийшла першою, щойно зупинилися на невеличкому майдані.

Зараз стояли навпроти одноповерхової прямокутної цегляної будівлі з пласким дахом, зведеної не раніше, ніж років сорок тому. Схожі безликі будівлі, не інакше спроектовані одним архітектором за типовим проектом, Ольга бачила по селах і селищах Київщини, через які проїжджала свого часу. Зазвичай вони призначалися для місцевих адміністрацій, і від інших ця відрізнялася тим, що над входом не теліпався державний стяг. Місце для нього було, тим більше дивно, якось самотньо виглядав флагшток без прапора.

– Наче вимерли всі, – буркнув Чотар, виходячи слідом і з хрускотом потягаючись. – Зараз закричу, іншого способу привернути чиюсь увагу не бачу.

Він витягнув із машини ковіньку, та не сперся на неї – підхопив, крутнув цирковим жестом, спритно перехопив посередині. Потім, стиснувши, покульгав до входу. Ступив на першу з трьох бетонних сходинок ґанку, коли двері широко розчинилися зсередини.

– Шукаєте когось?