Вечеря з коньяком накрилася – коли Чотар повернувся з ресторанчика й постукав, Ольга через двері відповіла: ноги не тримають, лягла й не хоче вставати.
Хоч година була ще не пізня, Вадим зрозумів її. Сам не знав, до чого себе прилаштувати. Розмова з тим, хто назвався Максимом, раптом виявилася корисною. Походивши трохи по номеру, Чотар знову спустився в бар, замовив коньяку й посидів на самоті, прикидаючи подумки можливі варіанти розвитку подій.
Випивши за роздумами двісті грамів, подався спати.
Аби на ранок викласти Ользі все, що сталося й до чого підштовхує.
– Нічого собі! – промовила вона. – Підтверджується згадана приказка про чортів у тихому болоті. Не здивуюсь, якщо ваша правда і в тому Піщаному кублиться різна погань.
Тільки не схвалюю вашої згоди, Вадиме.
– Але й заборонити мені не можете.
– Так, проте не рекомендую. Ми тут займаємося іншими справами, якщо не забули.
– Саме тому й погодився допомогти.
– Поясніть.
– Давайте зараз по конях, поговоримо в машині.
На виїзді заскочили на заправку. Каву з булочками пили там, до справ повернулися, щойно Чотар узяв курс на Піщане – навігатор працював справно.
– Чесне слово, Олю, збирався відшити пацана й не влазити в чуже. Поліцейські операції, тим більше такого масштабу, мене давно не цікавлять.
– Звісно, ви ж рибою торгуєте.
– Хоч би й так. Та давайте без зайвої іронії. Я, до вашого відома, наркотиками ніколи не займався. Щоправда, іноді траплялося. Почнеш розкручувати звичайне побутове вбивство, а наркотики десь у процесі вилізуть. Чи навпаки: відділ боротьби з наркотиками веде свою справу, а одного з фігурантів раптом убивають. Причому ледь не в половині випадків нагла смерть не стосується роду занять жертви.
Ольга опустила скло, курила у вікно, слухала й кивала.
– Колись колеги вели одного типчика, приторговував травичкою. Насобачився вирощувати коноплю в селі, бабця переписала хату, так онучок вдало використав спадщину. Уже діло йшло до фіналу, коли знаходять героя з пробитою головою. Наш відділ, звісно, нічого не знав. Коли вже справу завели, колеги проявилися. Відразу головна версія – конкуренти. Місто на вухах, нарколиг тягнуть із усіх шпарок, облави довкола. Накрили кілька притонів, начальство рапортує в Київ про успіхи. В усіх новинах Луцьк гримить як місто, де завдали відчутного удару по наркобізнесу. Потім виявляється: прибила типчика ревнива подружка. Застукала в іншою, простежила від неї й порахувалася. Злякалась, гайнула аж у Крим, це ще до війни було. І найцікавіше: досі там сидить. Узяла, паскуда, російське громадянство.
– Цікаво, навіть повчально, – кивнула Ольга. – Нашої з вами історії все це як стосується?
– Непрямо, – визнав Чотар. – Передусім у плані збігу інтересів.
– Де тут збіг? Зникнення Яни, контрабанда – що спільного?
– Пояснюю, – він говорив рівно, неквапом і терпляче. – Усі шляхи, як бачите, ведуть у Піщане. Туди за якимось дідьком занесло вашу доньку та її друга. Віддалене село – останнє місце, яке згадала Яна в розмові з вами перед тим, як із нею зник зв’язок. Отже, труп Євгена на краю дороги, яку тут називають проклятою, теж якимось чином може бути пов’язаним із Піщаним. Точніше – подіями, темними справами, що відбуваються там.
– Темними?
– Контрабанда – явно не світла справа. Але в цій точці інтереси можуть збігатися. Веду до того, Олю, що Яна з Євгеном випадково могли побачити дещо, чого бачити не повинні були. Логічно?
Вона мимоволі здригнулася, розтиснула пальці. Недокурена цигарка випала, та Ольга не звернула на втрату уваги.
– Стоп. Ви серйозно зараз?
– Навіть не уявляєте як. Мені це стрельнуло в голову, коли вже збирався попрощатися з тим опером назавжди.
– Чекайте, чекайте, – її пальці нервово забарабанили по бардачку. – Я дуже мало обізнана в подібних справах. Та, здається, убивати, вколюючи отруту, – не методи контрабандистів.
– Звісно, вони можуть просто зарізати чи застрелити, – погодився Чотар. – Тільки тут ситуація особлива. Ставки великі, нагле вбивство приверне увагу значно швидше. А так сліди максимально заплутані. Ще й усі тутешні казочки розказали: нате вам прокляту дорогу, нате вам вурдалачі ікла. У звичайну голову не вкладається. Через те й спускали випадки на гальмах.
Ольга завмерла.
– Вважаєте, дві попередні смерті…
– Чому ні? – підхопив Вадим. – Цілком. Контрабанду женуть сюди давно.
– Забагато збігів, – вона хитнула головою. – Припустімо, Яна з Євгеном справді на когось нарвалися. Чому його труп знайшли, а Яна зникла – питання окреме, – Ользі помітно важко давалися ці слова. – Якщо інші смерті мають ту ж природу, тобто якщо контрабандисти прибирали випадкових свідків власної злочинної діяльності, це означає – вони надто часто втрачали пильність. Не в’яжеться.
– Посперечаємося, – відбив Чотар, трохи скидаючи швидкість. – На власні очі встигли переконатися: місця тут глухуваті й лиходії сидять далеко від людських очей. Розслабляє. Звідси втрата пильності з усіма прикрими наслідками. Не забувайте: чутки про зникнення людей гуляють паралельно. І ми з вами досі не розібралися, звідки ноги ростуть. Адже вони не прив’язані до жодної з місцевих казочок.
– Можна подумати, ви вивчили весь тутешній фольклор, – пирхнула Ольга.
– Веду до того, що все в теорії в’яжеться.
– Це лише ваша теорія.
– Контрабас – реальність. Значить, можливі й інші похідні версії.
– Давайте не гадати на кавовій гущі, – тепер чулося роздратування.
– Не будемо, – кивнув Чотар. – Але лишаюся при своєму. Місцеві контрабандисти можуть бути причетні до вбивства Євгена та зникнення Яни. Або, як варіант, щось про це знати. Відкидати варіант не варто.
– Так само, Чотарю, не варто переключатися з пошуку моєї доньки на пошук контрабандистів.
– Ось чого боїтеся! – вигукнув Вадим. – Заспокою, Ольго. Нам навіть вигідніше відкрито шукати Яну. Не ризикуватиму дурно, ставлячи себе під зайвий удар. Тим більше не збираюся ризикувати вами.
Ольга не заспокоїлася, зібралася знову заперечити.
Чотар знову скинув швидкість і загальмував.
– Що сталося? – запитала стривожено.
– Нічого особливого. Ми просто приїхали.
– Куди?
Покрутивши головою, вона не побачила довкола нічого, крім поля й лісових стін.
– На фінішну пряму. Якщо карти не брешуть, ось ця дорога заведе нас прямісінько в Піщане. Туди, де ми маємо розкрити всі темні таємниці.
Чотар кивнув ліворуч.