числиться ректором Холмської семінарії, а він забрався

собі у рідне село біля Гродно, і робить вигляд, що не знає

про моє послання. Витівка недостойна і непорядна, бо з

надійного джерела знаю, що про цей документ Смарагду

переказали одразу. То я його за зневажливе ставлення до

розпоряджень змушений буду серйозно карати – аби й

іншим наука затямилася.

– Знайомий з таким, – в Пащевського при згадці

про архімандрита аж в роті запекло, мовби від нерозведеного

оцту. – За якісь гріхи йому на очі катаракта

своєрідна упала, і тепер в нього весь світ бачиться перекривленим.

– З Богом, – завершив розмову владика. – Рішуче, не

озираючись на невпевнених та супротивників різних вашої

великої справи.

Тепер до стежок отця Павла, окрім гімназійної та

Головної ради братств, бо об’єднаються вони, а

Іван КОРСАК52

Пащевського оберуть головою, ще одна додалася доріжка.

І він виходитиме щоранку на одну з трьох, і прямуватиме

не спиняючись – ні, один раз таки спиниться.

Наче хто голосно за спиною ляснув у долоні, він навіть

стямитися не встиг, як щось таке, як куля, біля ніг

кресонуло камінь бруківки і вп’ялося в цегляну стіну.

Отець Павло, замість того, аби метнутися десь у прихисток,

круто обернувся в той бік, звідки стріляли.

Другого пострілу, на щастя, не пролунало.

«Ти ба, – подумав отець Павло. – Армія наша роззброєна,

роздягнута і голодна, а її так ще бояться, що

стріляють навіть у священиків».

Курси військових духівників таки запрацювали, то

для отця Пащевського було ще чималеньким шматом

роботи, але роз’їдуться згодом його вихованці по Холмщині,

Підляшші, Волині та інших краях, аби нести слово

Господнє, аби звучала в церквах молитва рідною і зрозумілою

мовою.

8

Як тільки зачинилися двері за отцем Пащевським,

архієпископ Юрій запросив до себе помічника з канцелярії.

– Підготуйте указ про заборону архімандритові Смарагду

у священослужінні, – розпорядився владика, бо не

мав звички замислене відкладати у вельми довгий ящик.

Власне, ота несолідна поведінка Смарагда з останнім розпорядженням

просто була ще одною краплиною, і саме

тою, яка переповнила чашу терпіння архієпископа.

Ще перед цим була зі Смарагдом у нього вельми непроста

розмова. Архімандрит повівся в його кабінеті

так, буцімто вони помінялися ролями, начебто Смарагд

став архієреєм над Юрієм Ярошевським.

 53

– Ви знаєте, яку лінію я зайняв, коли йшлося про

запрошення Вас до Варшави, – без дипломатичних вихилясів

мовив Смарагд, пильно дивлячись у вічі владиці

Юрію, як дивиться гіпнотизер на виставі запрошеному

випадковому глядачеві, аби той виконав на потіху залу

якусь кумедну забаганку.

Архієпископ стримав себе з немалим трудом. Він

добре знав, на що натякав Смарагд, доплітаючи до своєї

особистої вигоди хитросплетіння тодішніх непростих

подій.

Закружляла, завертілася віхола у ті часи не лише в

міждержавних справах, а й у міжцерковних. На пропозицію

українського уряду московський патріарх наприкінці

вісімнадцятого року віддає повіти Мінської, Могилівської

та Гродненської єпархій під догляд єпископу

Діонисію, що викликало різке несприйняття тамтешніх

ієрархів, в тім числі і Юрія Ярошевського. А Смарагд,

хоч і був лише нарeченим в єпископи, брав діяльну

участь в православному житті Польщі, бо неабияку

мав прихильність в московського духовенства. Він

справді підтримав архієпископа Юрія – камінь з-за

пазухи на Діонисія ніяк не міг вийняти, тож в особі

Ярошевського сподівався на союзника.

Проте Юрій Ярошевський знав ситуацію куди глибше.

Спільно з іншими промосковськими високими духовними

особами архімандрит підготував потім звернення

до патріарха з проханням не призначати владику

Юрія на Варшавську і Холмську кафедри, натомість

призначити його на Волинь, посунувши геть нелюбого

Діонисія. Таким робом були сподіванки вполювати одразу

два зайці, причому в загінки на те полювання мали

вийти самі прихильні до української справи душпастирі.

Архієпископ Ярошевський знав кожен хід тої заплутаної

Іван КОРСАК54

багатоходової шахової гри, і як тільки Смарагд натякнув

про «призначення на Варшаву», збунтувався було в

душі, та мусив стримати себе.

– Не архімандритам вирішувати, яких владик і на

які єпархії ставити, – відказав якомога тихіше і безпристрасно,

але в тому тихому голосі десь далеко, ген за виднокраєм,

вже чулися громи, вони наближалися і готові

були гоготіти на повну силу.

– Ви в католицькій країні, – не збирався змінювати

тону архімандрит і так само не відводив чіпкого та

пильного погляду. – Попри листи із вельми люб’язними

зобов’язаннями перед польським урядом, маєте піклуватися

насамперед православною справою.

Владика Юрій у душі закипав, в нього наростало нестримне

бажання виставити вже за двері безцеремонного

і доволі нахабного гостя. Він і справді, ще у червні двадцять

першого року, перебуваючи тоді в Італії, писав досить

витриманого листа на адресу польського посольства.

У випадку його переїзду в Польщу, йшлося в листі, він не

дозволятиме собі щось недобре чинити проти польської

держави та уряду її, як також не має на гадці принижувати

католицьку віру. Такі листи зобов’язані були писати на вимогу

польської сторони усі владики, які мали перебувати у

цій країні. Спритні ж московські нишпорки, з серцем подумав

архієпископ, куди тільки свого носа не всунули…

– Нехай архімандрит пошукає у пам’яті Христове:

кесарю належить кесарове. А тих кесарів тепер не духовні

отці призначають.

У владики справді поволі складалися з католицьким

духовенством терпимі стосунки і він не бачив причин їх

з добрадива погіршувати.

Помилявся також архіманрит, виплітаючи, немов

з лози селянського кошика, свою інтригу зіштовхнути

Діонисія Валединського з Юрієм Ярошевським – як за

 55

йшло на важливі, доленосні для церкви справи, то обоє

владик знайшли і порозуміння, і спільні точки зору.

– Але я прийшов зовсім не для того, щоб вдаватися до

споминів про Ваш шлях у Варшаву, – вів далі Смарагд, не

звертаючи й найменшої уваги на тон їх розмови, що чим

далі набирала небезпечної гостроти. – Ви на ділі спинили

роботу Православного церковного Совєта, пошанованого

православним народом. Зате нітрохи не бороните поступової,

але впертої українізації. Чим та українізація кінчається

– варто лишень згадати бунт ченців у Почаєві…

«Ти ба, – скрива всміхнувся архієпископ. – Заявився

одразу з мішком претензій».

– З приводу «православного народу», – владика

Юрій зашелестів пачкою газет і, знайшовши потрібну,

підсунув її до гостя. – Серед православних в сьогоднішній

Польщі сімдесят відсотків українців, двадцять вісім