– білорусів, а решту становлять поляки, литовці, росіяни,

чехи. Зарубку в пам’яті про це вже зробили… Щодо

Православного Совєта, то, як пам’ять не зрадить Вас,

опротестував його ще єпископ Діонисій. Чекайте, в мене

десь тут недалечко, що писав владика.

Йому навіть шукати серед газет не довелося довго, а

потрібне місце було розмашисто підкреслене червоним

олівцем: «Нехай вибачить мені Варшавський Церковний

Совєт, але я не можу зрозуміти, хто йому дав право бути

церковною організацією для всієї Православної Церкви

в Польщі, як не можу погодитися з тим, що голос неканонічного

з’їзду був представлений як правдивий голос

православної Церкви в Польщі». Часопис «За свободу»,

ще від четвертого серпня.

Архімандрит навіть не взяв у руки газету, тільки недобре

глипнув на покреслені червоним рядки, мов там

видрукували особисто на нього образу.

Іван КОРСАК56

– Що ж до бунту в Почаєві, то про нього знаю не з

третіх вуст, – архієпископ навмисне з притиском, аж заскрипіло,

вимовив слово «третіх».

Про ті події владиці оповідали самі учасники. У жовтні

двадцять першого у Почаєві відбувався єпархіальний з’їзд

духовенства й мирян. Тоді також чимало йшлося про богослужіння

рідною мовою, сперечалися й сердилися, доки

не дійшли простої згоди – провести у Троїцькому Почаївському

соборі службу Божу українською, тож усім і все

тоді зрозуміло буде. Нашвидкуруч утворився хор під

керівництвом М. Квасницького, а правив протоієрей

Н. Абрамович. Люду зібралося звідусіль море, слухали всі з

захопленням. І раптом негадана притичина, кілька монахів

здійняли крик і ґвалт: «Церковь обезглавили!» З’ясувалося,

що не пом’янули московського патріарха. Обґрунтовану

відповідь по тому дав Іван Власовський: за практикою Константинопольської

церкви, за якою і тут завше правиться,

патріарха поминають єпископи, а священик має поминати

свого правлячого єпископа. Чому ж тоді монахи в порушення

канону не поминають владику Діонисія?

Обурений владика зробив добрячу нагінку монахам,

а з’їзд прийняв ухвалу: «Жива віра вимагає й живої

віри в молитвах і в Службі Божій; через те треба перейти

від церковнослов’янської мови до народної, живої мови

української. Але перехід той має відбуватися ступнево, в

міру того, як будуть перекладатися й ухвалюватися авторитетною

церковною владою потрібні богослужбові

книги».

– А про Почаїв ви, звісно, вигадали. Або Вам переказали

криводушно, – тепер уже владика Юрій кинув на

Смарагда твердий і колючий погляд.

Вони зустрілися поглядами так, як двоє на вельми

вузенькій кладці, де можна пройти, лише скинувши

 57

іншого; і хоч як буравив тим зором Смарагд, штовхав

назад і відштовхував, владика витримав те без труду

особливого, – він наче дивився крізь архімандрита, десь

далі, углиб, бо він істинно зобов’язаний бачити далі, бо

саме на ньому, а не на схибнутих на ненависті до чужинців

архімандритах, лежала відповідальність розбудовувати

церкву за нових, ще погано передбачуваних

повоєнних обставинах.

За всю розмову архієпископ Юрій, різкий і нетерплячий

звично, ні разу не підвищив тону, бо дав собі таке

слово і витримав його, – хіба довелося стиснуті в кулаках

руки покласти під столом собі на коліна і так до завершення

мови досидіти. Навіть коли уже в дверях, немов

цеглиною, запустив Смарагд у владику, на його гадку,

найбільш образливе:

– Замість того, аби руйнувати Польщу, ви її облаштовуєте!

Чи то від протягу, чи таки доклав сили архімандрит,

тільки двері за ним, злякано зойкнувши, хряснули так,

що посипалася з шелестом штукатурка зі стелі у лівому

куті.

9

В отця Пащевського незадовги знову випала потреба

піти до владики Юрія Ярошевського.

– Як ви? Що маєте нового, які настрої духівництва?

– У владики ще з першої зустрічі лишилася якась мимовільна

приязнь до цього кремезного панотця, що стільки

пройшов воєнних доріг і не покинув свою паству під

воротами табору інтернованих – завше жорсткий з підлеглими,

інколи навіть зверхній, він при таких зустрічах

міг забути про свій сан і ставати простим мирянином.

Іван КОРСАК58

– Добра великого на виднокраї не проглядається…

Та все ж не сидимо склавши руки, – отець Павло подумки

перебирав останні клопоти, відкидаючи геть

всі дрібніші, менш істотні. – Почали видавати релігійно-

науковий вісник, перекладаємо богослужебну

літературу, впорядковуємо місцевий український військовий

цвинтар. Знаєте, майже п’ятиметровий курган

там насипали, а на ньому встановили чорний Запорізький

хрест з викарбуваним тризубом та написом

«Борцям за волю України», той напис зробили українською,

польською та латинською мовами. А на гранітній

плиті по центру висікли:

Хай ворог знає, що козацька слава

Не вмерла під ярмом Тирана,

Що кожна степова могила –

Це вічна непомщена рана.

– Чи ви якось оформилися організаційно, чи козацькою

радою, як у старовину, справи лагодите? – Ярошевському

те не було другорядним, там, за табірними дротами,

до чотирьох десятків тисяч, серед яких переважає

православний люд.

– Зараз ми створили Головну раду Братств, – розумів

хід думок отець Павло, – аби не траплялося відоме: той

в ліс, а той по дрова. Мене обрали головою, тож не скаржуся

на обмаль клопотів. Щоправда, у поміч громада

наша радників бувалих і мудрих призначила – генералів

Володимира Ольшевського і Олександра Пороховщиківа.

Отож і попросився я сьогодні у вас прийняти мене за

дорученням ради.

Пащевський на хвильку примовк. У насталій тиші

чувся лише приглушений передзвін за вікном – кликали

дзвони люд на вечірню.

– Вернутися нам у велику Україну є вельми віддаленою

перспективою, – мовив урешті отець Павло. – Тож

 59

військове духовенство уповноважило мене просити у Вас

підпорядкування Варшавській митрополії. Така ухвала, не

буду криводушити, приймалася нелегко, бо багато наших

отців закликали визнати над собою ієрархів Автокефальної

церкви митрополита Василя Липківського.

Отець Павло не міг тільки сказати, що рішення це і

йому давалося з великими сумнівами, ваганнями та душевним

різким і пекучим болем, він також чимало поклав

трудів для відновлення Автокефальної української

церкви, до скликання Першого Всеукраїнського Собору

в святій Софії – тоді, в осінні дні надто непевного і

тривожного двадцять першого року. Скільки відозв ним

особисто писано і переписано, скільки зустрічей, щирих

і не вельми дискусій… А ще виникла загроза проведення

Собору без єпископату… Тодішній екзарх України Михайло

Єрмаков не тільки знехтував запрошення, а ще й

переказував, що прибулі на Собор у Софію священики

будуть відлучені від церкви. Кинулися аж у Москву до

єпископа Антоніна Грановського, що відомий був своїм

вільнодумством, проповіді вів вишуканою літературною