Позолочену булаву

В руках своїх носить.

Кость Левицький дає розказ,

Старух все те пише,

А Колесса знов під тином

Тяжко-важко дише.

Покликали вони раду,

Почали гадати,

Як би з неньки-України

Кацапів прогнати.

Іван КОРСАК76

– Росіяни хай собі живуть, а кацапа-шовініста,

непрошеного приблуду на цю землю, справді гнати у

шию, – засміявся Степан Скрипник, не стримавшись

і перебивши монотонне декламування отця Пащевського.

– З цією вельми художньою творчістю все зрозуміло,

– Іван Власовський відразу перейшов на діловий тон.

– Незрозуміло тільки, яку лінію нам зайняти: бойкотувати

наміри шовіністів, що й під польською владою не

облишають свого, чи навпаки, використати для нашої

справи?

– Треба скористатися, – як відрубав кожне слово, не

загаявся Скрипник.

– А ще добре було б через «Просвіту», – зашелестів

паперами, згортаючи їх, Пащевський, – через наші товариства,

кооперативні спілки закликати прийти українську

молодь…

Людське море 10 вересня 1933 року заполонило Почаївську

лавру, те море все поповнювали ріки прочан з

міст і сіл всенького краю – в день преподобного Іова тут

зібралося тисяч двадцять народу помолитися і послухати

Слово Боже, а ще нагадати про своє право на церкву,

на молитву на рідній землі рідною мовою, незалежно

від того, якого пришельця сьогодні тут тимчасова влада,

пришельця зі сходу чи з заходу. По завершенні богослужб,

урочистої академії в честь ювілею митрополита,

сам митрополит з єпископами, в супроводі духовенства

направилися з Успенського собору вниз, до архієрейського

дому.

І раптом на дзвіниці усі вгледіли кількаметровий

жовто-блакитний прапор – в ту ж мить трусонуло повітря

кількаразове і потужне «Слава!» «Слава!» Молодь,

що стояла вздовж алеї, якою рухалося духовенство,

 77

здійняла над головами приховані транспаранти і прапори.

Роззиралися насторожено владики, кому ця земля

не стала рідною, з втіхою вчитувалися у гасла ті, чиї

прагнення однозвучні з думками отих хлопців і дівчат,

що тримали плакати і транспаранти: «За українську

богослужбову мову!» «Геть русифікаторів в Церкві!»

«Українському народові – український єпископат!»

І ось вже на посольському віче, грандіозній маніфестації

по закінченні богослужб, линуть над головами тисяч

такі зрозумілі й близькі слова знаних і шанованих

в краї людей.

– Українському народові в православній церкві у

Польщі чиниться кривда й зневага, – говорить посол

сейму Бура.

– Московське, вороже нашому народові, керівництво

панує, як і раніше, в усіх церковних інституціях та

митрополичій пресі, – дивиться на обличчя прочан посол

Скрипник і бачить лиш згоду і розуміння.

– Потрібен свій, український єпископат, для якого

душа прихожанина не буде загадкою, – сенатор Гловацький

серед моря прочан впізнає немало знайомих

і земляків.

Вже по тому, як розійшлися зусібіч прочани дорогами

поміж полів, де картоплі докопували і стелився

від паленого сухого зілля той особливо щемкий осінній

дим, вже по тому, як пішли прочани, стали недруги у

безсиллі плітки розпускати. Мовляв, бешкетники довели

владику до непритомності в ході незаконної маніфестації,

і духовенство на руках понесло його в дім,

а весь галас мітингувальників тривав у час богослужіння.

Але хто був тоді в Почаєві, то лише посміявся,

бо митрополит спокійнесенько справив ювілейний

банкет, до маніфестантів чомусь не вийшов, а послав

Іван КОРСАК78

архієпископа Олексія та єпископа Полікарпа – можливо

тому, що були українцями. Іван Огієнко про це так

напише: «Усі юнаки з транспарантами поставали у два

ряди по всій дорозі. Усі єпископи, усе духовенство, увесь

народ уп’яли очі свої в написи і читають їх… Тиша, порядок,

побожність»…

Лукавством були і байки про незаконність та що

«поліція мусила охороняти єпископів». Українські посли

сейму завчасно отримали дозволи і гарантували воєводському

уряду цілковитий порядок – і так воно сталося,

ще раз виявивши природну і споконвічну культуру та

статечність цього народу. Тож чесно писав інший історик,

К. Ніколаєв: «Поліція була відсутня, і демонстранти

почували себе вільно».

Звісно, ризик якоїсь провокації міг бути, воєвода в

той день навіть виїхав з Луцька – і ніхто його не осудив

за пересторогу.

Зате сам Генрік Юзефський згодом писатиме: «Ієрархія

з митрополитом «всея Польщі» Діонисієм на чолі

була групою типово російською з православними традиціями

царської Росії. Одного разу Діонисій поїхав до

Берліна шукати допомоги і натхнення в єпископа Гермогена

та колах царсько-російської еміграції. Мав я з

тим чимало клопоту. Повернувшись із Берліна, митрополит

перервав розмови, займаючи непримиренні позиції.

Проявом бойового духу митрополита мала стати

велика маніфестація православ’я в Почаєві на день св.

Йова, коли то збиралися там тисячі прочан».

Проявом духу маніфестація справді стала – українського,

незнищенного. Після того недруги тільки очі

великі робили і кліпали ними з подиву, як карась, щойно

вихоплений з води на свіже повітря, та руками розводили

широко, мов хвалькуватий рибалка балакав

 79

про свій найбільший улов – ти диви, народ під подвійною

колонізацією, під світською польською і колонізацією

духовною старого імперського священництва;

ти диви, а він однаково живий той народ, і провід та

совість його, інтелігенція, не втратила кріпості духу.

13

Як уже завершилася Митрополича рада, владика

Діонисій в числі інших впливових учасників ради запросив

отця Пащевського до себе на чай, аби у вузькому

колі обговорити українські церковні справи. Іван Власовський

приступив одразу ж до вельми насущного:

– Як знаємо, ще у вересні двадцять четвертого Синод

ухвалив постанову про вживання української мови

та інших мов у богослужінні. Але як на ділі здійснити цю

постанову? Яку більшість вірних треба визнати чинною

для переходу на живу українську мову?

– Тут не годиться звичайна більшість, потребуватиметься

єдинодушіє, – без вагань поспішив висловитися

митрополит.

Раптова тиша, що неприпустимо довго затяглася, зависла

у залі.

– Владико, у кожній отарі обов’язково знайдеться

вівця, що відіб’ється від гурту, – отець Пащевський

говорив повільно, добираючи вельми обачно кожне

слово, мов приглядався пильно до нього сперш. – У

будь-якому гурті вірних, у кожній громаді з відомих

історичних причин залишилися прихильники «нєдєлімой

». І достатньо одного голосу, щоб постанова Синоду

була блокована, навіть першого кроку не ступимо…

– Тільки однозгідне бажання всіх парафіян, що сягнули

повноправного віку, – митрополит стояв на своєму,

Іван КОРСАК80

можливо, остерігаючись спротиву російськомовної громади.

– Ми поставимо хрест у такому разі на всій попередній