після повернення Холмської семінарії з Москви у Київ.

Отець Смарагд спинився біля старого пенька, згріб

рукавицею сніг і на хвильку присів на нього, підклавши

ту ж рукавицю. Знову вляглася тиша над лісом, тільки

синиця вителенькувала поряд на високій сосні, тенькала

так старанно, мов, як школярці, їй такий урок задали і

тепер вона силиться щомоці отримати найвищу оцінку –

тільки подзвін тоненький ішов у випогодженому, неймовірно

високому і вельми ретельно відмитому після осені

голубому небі.

Тоді Пащевький, суплячись і нависаючи над столом

усім махом своєї потужної статури, поміж іншим казав:

– Ви казарму із церкви Христової робите… Але не

вірні і не душпастирі у ній господарі, там правлять єфрейтори

чи владоможці світські, і то якісь випадкові.

Що було, то було, подумав тоді Смарагд, але не вина

в тому російського духівництва, не повна, принаймні,

вина, воно з часом минеться, скине колись православ’я

накинутого йому хомута.

Але є інше, думав зараз отець Смарагд. Вірую в Єдину,

Святу і Апостольську церкву… Єдину – хіба то випадкове

слово уже стільки століть? І чи ж вина в тому

російського православ’я, що лише воно могло перейняти

від впалої Візантії цю нелегку ношу і цю безмежну й

досі відповідальність – то чого ж на шматки хочете подрібнити

її, Єдину?

 89

Але тільки колюче і якесь зболене почув від Пащевського

у відповідь.

– Єдина апостольська – духом, а не торбою, де бряжчать

мідяки мирян… Душпастир же, навіть найвищий,

не за директора у конторі там постає.

Так і не дійшовши скутку, чи то праведне спало йому

на думку, чи від нечистого, отець Смарагд підвівся і повільно,

знову човгаючи по-дитячому у снігах, подався

додому. Все ж йому вірилось більше, що праведна буде

замислена помста, і не лякали нітрохи очевидні наслідки;

і нехай – не один мирянин плакатиме, як на могилі

святого Герасима приручений лев. Він готовий до всього:

хай кидають на розтерзання хижому звірові, як перших

ще християн, хай віддадуть під тортури й відсічуть потім

голову, як вчинив імператор Нерон з апостолом Павлом.

Можуть пронизати списом, як апостола Томаса, коли він

проповідував в Індії, чи кидають, немов Іакова, з висоти

більше ста футів. Нехай б’ють його камінням сперш,

як Матіаса, обраного в апостоли замість Іуди Іскаріота, а

тоді зарубають – він готовий на все. То ж, напевне, поминатимуть

його щонеділі в церквах як новомученика.

Тільки чи не схибить, не здригнеться в останню

мить, – ні, не рука, а душа?

15

Час від часу отець Пащевський наїжджав у Холм чи

Люблін, Почаїв або Варшаву на зібрання духовенства,

тільки повертався додому останні рази з важкою, наче

опухлою душею. Ледве здолали капості та опір старих

московських священиків, як круто змінила польська

влада ставлення до православного люду. Ще на Волині

більш-менш обходилося, а про Холмщину і Підляшшя

було жаско слухати.

Іван КОРСАК90

– Приїхали якісь польські робітники під охороною

поліції, повиносили з нашого храму церковні образи,

книги та ризи, скидали усе, наче мотлох, у кучі, – оповідав

немолодий батюшка з-під Холма і очі його були

зимними. – Тільки голосіння жіноче, як за покійником,

замість дзвонів знімалось округою.

– А в нас цвинтар біля церкви понищили, – додавав

інший священик. – Старовинний був цвинтар, геть його

зруйнували, дерева позрізували, а тоді зарівняли все із

землею і траву посіяли. «Сліду вашого на цій землі не

має лишитися», – сказали.

Десь, за підрахунками отця Павла, кількість храмів

на холмській та підляській землі зменшилося в час того

гоніння майже увосьмеро.

– До нас не тільки з поліцією приїхали, а ще й з поліційними

собаками, – доєднувався зі своєю кривдою ще

один батюшка. – Тлінні останки з землі викопували, викидали

з могил з наругою.

Отець Пащевський був учасником Собору, скликаного

митрополитом з такої сумної причини, ухвалили

тоді відбути триденний піст по всій митрополії, двічі

в день по всіх церквах проводити богослужіння в чорних

жалобних ризах, прийняли звернення до Президента

Речипосполитої Польської і Голови Ради міністрів,

послання до вірних у православ’ї. А що ж іще зробити

вони могли, що міг вдіяти отець Пащевський – нема в

нього в руках гвинтівки, аби цвинтар оборонити, аби не

викидали з могил дідів-прадідів цього народу, є тільки

Слово Боже, в яке він вірив і яке доносив до люду. Його

військовий чин генерал-хорунжого також нічим у нагоді

не стане, бо тут нема генералів, є рядовий слуга Божий,

якому вірять або не вірять, немає великих і малих справ,

бо в пастирському ділі усе значиме, і довірену ниву, не

 91

лякаючись водянистого пухиря на долоні, з дня в день

має орати.

Навіть соборне послання тоді уряд надрукувати заборонив,

роздавав його переписане від руки отець Павло

після богослужінь. Хтось, напевне, доніс, бо заявилися

після чергової проповіді до нього просто у храм двоє поліціянтів:

заборонена, мовляв, справа.

Пащевський тільки глипнув на них, щупленьких,

зверху вниз. «Ет, щиглики. Якби не в храмі, та не в одежі

пастирській, так би вас…» – подумав гріховне. І уявив,

як за комір тримає в руці кожного із тих щигликів, і лобами

їх так смачненько…

– Ви, напевне, висповідатися захотіли? – перепитав

отець таким тоном, що поліціянти, здивовано перезирнувшись,

раптом шухнули поза людські спини.

A ще судові пороги не раз доводилося переступати

отцеві Павлу, пороги, за якими не завжди зустрічала

його безпристрасна Феміда – балакала вона, здебільшого,

з польським акцентом або сором’язливо простягала

позолотити долоню.

Того разу суддя помітно поспішав і навіть починав

нервуватися: сперш він час від часу виймав кишенькового

годинника і, клацаючи кришечкою, близькозоро вглядався

у циферблат, а врешті поклав того годинника перед

собою на стіл. Слухання попередньої справи затягнулося,

свідки мляво давали поясненя, видавалося, не говорили,

а швидше жували кожнісіньке слово; суддя ж на сьогодні

домовився з приятелями із воєводської канцелярії виїхати

на маївку, заночувати собі на озері, зварити юшку та половити

раків. Тож тепер конче наздогнати згаяний час: читав

позов швидко, ковтаючи інколи слова.

– Слухається справа за позовом священика Георгія

Рибчука до свого парафіянина Петра Грищенка щодо по

Іван КОРСАК92

рушення громадського спокою. Це порушення, твердить

позивач, виявилося у співі під час богослужіння молитов

українською мовою. Чи було таке? – перепитав обвинуваченого.

– Аякже, пане суддя, то було, – схопився швиденько

і перелякано чоловік та став гортати невеличку книжечку,

бо ніяк не втямив, за що його сюди затягнули.