– Але я ніде не схибив, молитви у цьому молитовнику

нашою мовою, то я ще й очима водив, аби, крий Боже,

не збитися…

– Так яке ж тут порушення спокою, отче? – перекинув

погляд суддя сперш на священика, а тоді на циферблат.

З чим тільки сюди не приходять, дратувався у думці

суддя. Він ще розумів, коли звертаються у поважних

справах, он сидить запрошений отець Пащевський, то

він дійсно клопотався разом з парламентарем Масловим

у ваговитому ділі: Чеснохресне Братство судилося

з орендарями земель братчиків. Проти них виступали

вельми статечні орендарі: Герш Акерман, Янкель і

Шмуль Вайнери, Арон Турійськ, Фрума Снайдер, Абрам

Дрогичин, Бруха Гройсбург, Сруль Рухмільчук – кого не

візьми, то має вплив і не забариться віддячити. То ж не

міг він піти проти них, ухвалив виплатити орендарям

14 827 злотих за дев’ятнадцять з половиною соток землі.

Маслов, який мав повноваження державного секретаря і

міг розпоряджатися та відповідав за маєтності братства,

ще пробував оскаржувати судове рішення, писав апеляції,

та тільки марно чорнило переводив. То для суду була

цікава справа, а сьогодні тільки голову тут морочать…

– У чому ж порушення? – судді майже вдалося приховати

роздратування.

– Ваша честь, я не один раз попереджував, що богослужіння

у нас ведеться тільки церковнослов’янською

 93

мовою, – священик вправно з-під ряси вихопив записника.

– То пряме порушення споконвічних православних

традицій. Наш високий архіпастир митрополит

Діонисій від цього застерігав, ось я прочитаю: «Українська

парламентська репрезентація на Волині поставила

собі за мету викреслити із церковного обіхода церковнослов’

янську мову богослужіння і силою накинуть православному

населенню Волині богослужіння на живій українській

мові»…

А щоб тобі грець, подумки лайнувся суддя, глипаючи

час від часу на годинника. Цей люд на всходніх кресах

досі не навчився сам поміж собою знаходити порозуміння,

хтось інший, в тім числі суд, має помагати дійти йому

згоди. Секретар суду передав записку, він розгорнув її і

підніс ближче очей: «Коні готові, їх доїдають ґедзі. Страви

досі холонуть. Пане суддя!..»

– Зрозуміло, – перервав на півслові священика, що

відомий в окрузі був як затятий москвофіл. – Прошу вас,

отче Пащевський.

Отець Павло і собі вийняв нотатника.

– Ваша честь, я процитую з дозволу інші слова владики

Діонисія. То відозва до духовенства всієї Варшавської

митрополії: «…кожний священик повинен пам’ятати,

що ні канонічних, ні догматичних перешкод для відправлення

служб Божих українською мовою Православна

церква не має».

Дотепні у них душпастирі, і календар вельми симпатичний

– з сімома п’ятницями на одному тижні, подумав

суддя, та, набравши повітря, облегшено видихнув, на повну

видихнув силу, наче холодив оту юшку на березі, яка

давно зачекалася.

– Позов відхилено, – став швиденько збирати папери

щасливий суддя, заховавши найперш у кишеню

Іван КОРСАК94

«нетерплячу» записку. – То внутрішньоцерковне питання,

судовому розгляду не підлягає.

Блиснув тільки спересердя священик-москвофіл

на Пащевського, штриконув, наче добре заточеною

швайкою.

Зате душею Пащевський відходив у луцькій українській

гімназії, де викладав одночасно з учительською семінарією.

Ще як тільки приступав до роботи, директор

його суворо попереджував:

– У нас серйозно поставлена справа і вимоги такі ж.

На п’ять предмет тільки Бог знає, на чотири – учитель, а

на решту – вже учні…

Отець Павло був незмінним і впертим порушником

грізного директорського припису, бо всім без винятку

гімназистам із Закону Божого ставив тільки «відмінно»,

зате на вчительських нарадах, хай би й що учверила дітвора,

в особі отця вона мала надійного адвоката.

А на уроках в Пащевського мова йшла не тільки про

Святе Письмо, часто учні просили оповісти про легендарний

тоді вже Зимовий похід, про Крути, про отой

«трикутник смерті», бо ж не дізнатися правди про ті

часи ні з книг, ні, тим паче, з підцензурних газет. Тепліло

на серці в отця, коли гімназисти йшли колоною в Хрестовоздвиженську

церкву, де був настоятелем він, ішли зі

злагодженим піснеспівом духовним, з українським національним

прапором попереду – півміста вибігало гімназійну

юнь вітати.

Діти є діти, траплялося і над отцем піджартовували.

Якось через сторожа Дорофія передали йому церковну

газету і попросили хутенько ознайомитися, бо по урокові

намічається важлива розмова.

– До закінчення уроку ще двадцять хвилин, – вийняв

кишенькового годинника Пащевський. – Повинні

 95

виконати за цей час класне завдання, а я тим часом свій

клопіт маю.

І він, закрившись газетним простирадлом, заглибився

в текст.

А надворі ж весна, он за вікном яке тільки привілля,

на щастя, класне завдання випало неважке, зрештою,

його можна і вдома докінчити, то ж «шепу-перешепу»

тихенько шмигало поміж шкільних лав, загадково і дещо

злодійкувато зблискували очі, врешті хлопчаки та дівчата

один за одним, як миші, вислизнули через вікно – залишився

тільки один хлопчак, що через хворобу надмірну

мав повноту.

Отець Павло те, звісно, бачив і чув, зирячи потай понад

край сторінки газетної, тільки ще вище піднімав ту сторінку,

аби не видно було, як зі сміху у нього трясуться плечі.

Наступного разу він заявився на свій урок насупленим

як осіння ніч, а з-під брів тільки блискавиці в усі

боки летіли. То ж на скрадливе дитяче, що з ним, Пащевський

відповів голосом бувалого мирового судді:

– Якщо ви такі нечемні, то більше я не заступатимуся

за вас на вчительських нарадах.

То було найвищою мірою покарання, яка тільки

можлива в гімназії, істинним трибуналом, – присоромлені

шибеники почали негайно і жалісно проситися, а

дівчатка обціловувати отця.

– Добре, прощу на цей раз, – врешті змінив на милість

свій недавній гнів отець Павло. – Тільки ж глядіть

мені… – і суворо пригрозив пальцем класній стелі.

Але якось гімназійна юнь неабияк налякала Пащевського.

Отець Павло якраз готувався надиктувати письмове

завдання і повільно перегортав сторінки, у класі на хвилю

запала тиша, тільки через прочинену кватирку ледь

Іван КОРСАК96

чутно віддзенькувала крапля за краплею з повільно талої

бурульки – якраз то була середина березня і сонце вперто

та невідворотно підбивалось у небі і набирало моці.

Старшокласник ввірвався у клас, мов з пожежі, розчервонілий

та схвильований, і вигукнув лише три слова:

– Україна здобула незалежність!

Якби він вигукнув про приліт марсіан, або замість