слова зі Святого Письма, то і я частинку з його нагадаю.

Пам’ятаєте ж, звісно, як ішов Христос в Іудею зцілювати

Лазаря, то його відмовляли, казали, Господи, куди

Ти ідеш? Чи давно там юдеї побили Тебе камінням, а Ти

знову в їх землю? Одного разу Тебе вже тут не почули…

На що мовив Господь: чи не дванадцять годин має день?

Прийшов Я у першу годину – і Мене не дослухались, то

ж прийду і вдруге, і втретє. І нехай в останню годину, але

Мене таки почують…

Вистрілявши ще кілька набоїв і відзначивши подумки,

що набуває легкості його рука, він навіть не глянув

у бік мішені і почвалав повільно додому. Легкість то потрохи

з’являється, думав він, не помітивши, що так і бреде

з револьвером в руці, от тільки душа важка, захмарена

вона вся і темна.

Жінка старенька і згорблена, що вийшла з бокової

стежини, несла за плечима в’язку хмизу: «Вдова чи бездітна,

нещасниця, отак на старості від холоду взимку рятується…

» – мимохідь пропливла думка в архімандрита,

промайнула і відпливла собі, мов над головою в курця

 101

кілечко диму. Але жінка, забачивши Смарагда, раптом

остовпіла від негаданого і неймовірного видива, примари

священика на лісовій дорозі із револьвером в руці та геть

тобі п’яними очима; в’язка з хряскотом впала на землю,

а жінка, вереснувши, дременула, спотикаючись і перечіплюючись

в гущавину.

Смарагд, спам’ятавшись, поспіхом заховав револьвера

в кишеню.

17

Сивий монах із сірим землистим обличчям, навіть

швидше лицем пересушеної ріллі, що не бачила місяців

два і краплини дощу, тепер говорив і говорив, отець Пащевський

ні разу його не спинив, не перебив запитанням,

бо людину немов прорвало, як прориває загату в

час повені на ріці, і тепер той потік бурлить, вирує і несеться

неспинно. Монаха Якова отець Павло знав ще з

часів, як був комісаром Київської духовної консисторії.

Яків, тікаючи з підрадянської України в Польщу, чудом

здолав дроти на кордоні, чудом вирятувався від прикордонних

вівчарок і тепер кривда й біда лилася отим повеневим

потоком у зболених і гірких словах.

– Звістки про наругу над храмами і духовенством,

що сюди пробиваються, – то маленька лише частинка

нашого горя, отака, як під нігтем, – показував Яків другою

рукою на кінчик власного нігтя. – А що вони тільки

вчинили з митрополитом Липківським…

Істинно кінець світу гряде, думав отець Павло, слухаючи

сивого монаха, тут з могил викидають прадідівський

прах і цвинтарі засівають травою, а на підрадянській

займанщині ще страшніше. Невже саме звідти, з

його землі, починається Суд Божий? До Липківського

в отця Павла назавше лишилося якесь почуття, як до

Іван КОРСАК102

старшого брата, ще з часів підготовки пам’ятного того

Собору, коли зазнайомились ближче, з перебігу самого

Собору. Перехід під юрисдикцію Варшавської митрополії

військового духовенства з таборів інтернованих,

вимушений перехід, але таки правильний, як час от підтверджує,

нітрохи не змінив ставлення Пащевського до

митрополита. Виступаючи тоді в обговоренні доповіді

Липківського про автокефалію, тоді, як гадав, що з хвилювання

він лише шепоче, отець Павло говорив:

– Маємо сповна підтримати доповідь, ми за споконвічним

християнським каноном діємо, що чинний вже

півтора тисячоліття. Бо ще Четвертий Вселенський Халкедонський

собор, року 451-го, ухвалив: «Якщо правосильною

владою заснована держава, то адміністративний

розподіл церковний повинен збігатися з розподілом

державним». І ніхто відтоді мудре рішення того собору

не відміняв.

А монах Яків тим часом згадував, як Липківському

двічі забороняли в священослужінні і один раз віддали

його заочно під церковний суд, бо не могли пробачити

слова, що ними він до народу звертався при визволенні

Києва від большевиків:

– Як не станеш ти об’єднано в обороні своєї Вітчизни,

то плакатимеш в неволі московській, мов колись Ізраїль

на ріках Вавилонських.

Двічі чекісти арештовують митрополита, по другому

арештові кидають за ґрати у Харкові,

– А як повертався у Київ митрополит, то те було треба

бачити, – говорив Яків і чи не вперше за оповідь очі

його потепліли і на лиці подоба рум’янцю засвітилася.

– Люди йому, як ішов, дорогу встеляли квітами, казали

навіть, що в крамницях та на базарах того дня вони геть

позникали, бо всі розкупили квіти.

 103

В день Покрови на Собор у Святій Софії двадцять

сьомого року митрополит прибув просто з тюремної

камери. Хотіли застрахати людей чекісти, яких набралося

в храмі чи не стільки як власне мирян, казали, як не

слухатимуть їх вказівок, то Собор розженуть, а митрополитові

сухарі посилатимуть у Наримський край.

Літній мирянин, що стояв попереду, раптом обернувся

до вірних обличчям, і голос його покотився лунко

понад головами:

– Люди, що діється? Тут не казарма, то споконвічна

наша святиня!

Враз підскочили кілька чоловік у шкірянках, крутонули

мирянину руки за спину і повели.

Жах завис у повітрі, жах, густіший насталої могильної

тиші, він витав під древніми фресками, під образами,

яким вклонялись прадіди прадідів, зводив судомами заціпенілий

люд.

– Не бійтеся! – Христові слова, як грім, розірвали тишу.

– Не бійтеся, чи не знали раніше, куди і чого йдете?

Митрополитів голос знімався і відлунював під склепінням,

і мінялися в очах люду лики святих, десь дівався

страх і оціпеніння, кріпився дух – видавався той голос

не голосом літнього пастиря, а напрочуд молодим і

дзвінким.

– Не бійтеся, хто любить Бога і любить свого брата,

бо як угодна Господу наша справа, не здолає її ніхто.

Отець Пащевський бачив, мов наяву, як після вироку

особливої трійки НКВД стояв під розстрілом митрополит

Липківський – енкаведисти куля за кулею посилали

в нього, тільки в очі не здатні були подивитися,

зустрітися з поглядом спокійним і умиротвореним, хіба

трішки сумним і докірливим…

Іван КОРСАК104

18

Можна пустити кулю в того, хто несе Слово Боже, та

не під силу нікому спинити Слово, навіть тим, у шкірянках,

що арештовували просто в Святій Софії, що наводили

приціл на митрополита Липківського. Слово рідною

мовою, якого так бракувало тут, під займанщиною польською,

потребувало ще немало перекладацького труду.

І отець Пащевський, не полишаючи викладання та служіння

в Хрестовоздвиженському храмі, підключається

до перекладів богослужбової літератури.

Ще раніше від Діонисія, тоді єпископа Кременецького,

виклопотано благословення на вжиток в церквах

українською мовою «Святої Великодньої Відправи»,

«Святої Відправи на Зелені Свята», «Святої Відправи

Вечірньої і Ранньої», «Служби св. Івана Золотоустого».

Згодом справу перекладу переймає Комісія при Синоді

Православної церкви в Польщі.