бурульок за вікном зацвів раптом рясно бузок, і то б клас

не був так подивований

– Мій дядько працює на телеграфі, на свої очі повідомлення

бачив, – переводив подих хлопчак, потрошечки

заспокоюючись. – Карпатська Україна проголосила

державну незалежність, прийнято національні

символи, гімн «Ще не вмерла», українська мова державна…

Отець Павло зрозумів, що урок безнадійно зірвано.

Але не те його стурбувало.

Всі посхоплювалися, вітали одне одного і обнімали,

забувши поважний статус старшокласників, підстрибували,

мов якісь першачки. Та по хвилі хлопці знову ставали

статечними, навіть якась суворість набігала на їх

обличчя.

– Ми повинні їхати на поміч карпатцям. Негайно

їхати. Хай то лише частинка, але все ж українська незалежність.

Отець Павло спробував злегка, аби до решти не збурити

молодь, вгамувати найгарячіші голови.

– Зачекаємо офіційних повідомлень… Ми ще не знаємо,

яка поміч потрібна і в чому.

Не міг же він сказати цим збудженим юнакам, що зарано

рвуться, у декого під носом блищить, ще би досидіти

їм за гімназійним столом, бо хтозна, що випаде потім

на їхню долю…

 97

Кілька днів у гімназії бурлило, булькало і колотилося,

мов в казані із занадто щільно притиснутою

кришкою, яка ніяк пари не пропускала, стривожилися

батьки, когось навіть на уроки боялися відпускати.

Милі діти, щира і подвижницька юнь, думав по

тому, ген-ген, через літа Пащевський, поміч ваша, напевне,

не встигла б, бо фашизм, хай і в хортистській

одежі, розчавив каблуком той паросток незалежності,

українська земля першою прийняла перший удар у другій

світовій війні лиховісно чорної потуги, першою над

усіх сил спротив чинила, що б там не балакали пізніше

історики про неймовірне лихо цієї війни та її початки.

16

Як переступив отець Смарагд поріг зброярського

магазину, то зустрівся найперш з подивованими очима

продавця за прилавком: він кліпав повіками, наче сльозою

проганяв порошину, і те йому не вельми вдавалося

– священики досі сюди не заходили.

– Револьвера, – дратуючись подивованим поглядом,

кинув Смарагд, як кидають на прилавок гонорову купюру.

– Не важлива ціна, аби надійний.

Продавець заметушився, відчуваючи незрозуміле

роздратування відвідувача і боячись втратити покупця,

тож одразу виклав декілька видів.

Смарагд по черзі брав револьвери в руки, а одного

чомусь на долоні навіть поважив, мов би те мало для

нього значення.

– Ви можете тут же випробувати, – скрадливо запропонував

продавець, аби часом не відлякати гостя і той не

передумав. – Так здебільшого роблять, воно у ціну в нас

входить.

Іван КОРСАК98

І він показав у бік мішені, де на білому папері чорнів

силует людини до пояса.

Рука Смарагда потяглася до облюбованого револьвера,

але якось повільно і нерішуче, аж затремтіла в

якийсь момент, щось не пускало її, боронила невидима

сила – еге, подумав все ще насторожений продавець, батюшка

цей, певне, добра фрукта, п’є конячими мірками,

бо з учорашнього й досі руки трясуться.

Смарагд повільно зводив револьвера, і врешті мушка

опинилася на рівні із силуетом. Куди цілитися ліпше:

в голову, чи зліва у груди, – хвилювання пройшло, тепер

вже спокійна, холодна, немов метал, який тримав у руці,

ворушилася думка. І в кого він направив револьверну

цівку? В митрополита Юрія, найпершого його кривдника,

що хитрою інтригою, зміщенням шанованих і дружніх

владик заступив уготований йому шлях? В Діонисія,

невдячного і криводушного, якого вирятував у Кременці

від напевної кулі большевика, чи в інших членів Синоду,

які всі одним миром мазані, і вартують того ж… То вони

церкву Христову, як паскудні онуки дідову неподільну

спадщину, рвуть на шматки і кожен завидющим оком на

більший шмат усе накидає.

Смарагд натиснув курок, і руку йому різко угору

рвонуло.

– Молоко, – кисло мовив, показуючи на дірочку зовсім

збоку, продавець. – Варто ще спробувати.

Якась злість раптом вселилася у Смарагда, чи то з

невдачі, чи з іншого заколотилося в душі, і він тричі, раз

по разу, натиснув курка.

– Тепліше, – засміявся потішений продавець. – З трьох

– два попадання.

Смарагд мовчки розрахувався з продавцем, до якого

чомусь відчував підсвідому неприязнь.

 99

Тепер вже у лісі зимову стежку топтав Смарагд, відчуваючи

справа в кишені важкий металевий предмет.

За десяток кроків попереду отець поставив під деревом

листок картону, розкреслений колами, як на справжній

мішені, і цілився за порадами продавця.

Гримнув постріл, рвучи вгору в невправній руці револьверну

цівку, залопотіла крилами високо над головою

злякана сорока і, ображено скрекочучи, полетіла

чимдуж подалі від ймовірного лиха, а з гілля соснового

посипався на голову архімандритові дрібний сніговий

пил. Котилося лісом відлуння, перекочувалося, дражнилося

саме з себе, а в голові у Смарагда ще довго пищало,

мов з вирізаного пастухами вільхового свистка.

Він знову і знову тиснув курка, звикаючи до негаданого

досі навіть уві сні заняття, і поступово при пострілах

вже не так лящало у вухах та щільніше лягали кулі на

картонній мішені.

Що ж ти робиш, чоловіче, – інколи жаска думка

низала скулко, занудно, пекла незгасним жаром, чи ж

те співмірне з твоїм духовним чином, Смарагде, з настановами

поважних отців у семінарії, а потім у Петербурзькій

духовній академії, зрештою, якщо тобі

цього замало, то з Нагірним Словом? А вже інший голос

спокійно і твердо відповідав: сказано ж бо ще у

Старому Заповіті, що око за око, зуб за зуб, і як зовсім

нестерпно було, то сам Христос нагайкою гнав торговців

із храму. А цих батогом не виженеш, і в різні часи

різне за нагайку служити може, зараз бо така настала

пора, і ніяк її згаяти не доводиться, що хіба оцей револьвер

в таку пору для торгівців святим нагайку замінити

здатен. Від свого злісного умислу митрополит

Ярошевський не відступиться, і на криводушного та

невдячного Діонисія надія мала, бо він хоч і хитається

Іван КОРСАК100

між істинним православ’ям та цими відламками провінційними,

але не встоїть, бо як того човна, у невідь

може понести більша й дужча хвиля; не відступлять

від свого і такі, як Пащевський.

Смарагд мав підстави за багато гріхів дорікнути Пащевському,

от тільки у настирності відмовити він не

міг. Ще тоді, за вечерею в Києві, різко і сухо сказав архімандрит:

– Швидше небо й земля минуться, аніж ви сягнете

свого…

– Нащо ж ви себе до Христа рівняєте, – якимось сором’

язливим тоном, неспівмірним зі своєю огрядною

постаттю відповів отець Павло. – Але якщо вжили ви