Червневої ночі дев’ятсот п’ятого року з борту броненосця знесли на берег труп матроса Вакулен- чука, на грудях якого прикололи записку, що вби- то його лиш за те, що посмів начальству сказати:

«Борщ не годиться». А ще клич там був: «Смерть гнобителям, нехай живе свобода!»

Повстання очолив сперш Панас Матюшенко. Один-єдиний офіцер приєднався до повстанців – Олександр Коваленко.

Високі пресові хвилі в усьому світі зніматимуться про подію, згодом фільм знаменитий обійде світи, і в цьому дев’ятому валі правди, напівправди й брехні загубиться (точніше, зумисне потоплять та з кала- муттю змішають) вельми істотну деталь.

Команда броненосця складалася переважно з українців і, за висловом Івана Багряного, було то

«повстання української стихії». Що ж до лукавства червоного і червоних, то згодом про нього доволі точно скаже Геббельс: «Це чудовий фільм. З кіне- матографічної точки зору фільм особливий. Той, хто не твердий у переконаннях, після перегляду міг стати навіть більшовиком. Це ще раз доводить, що в шедеврі може бути закладена певна тенденція. На- віть найгірші ідеї можуть пропагуватися художніми засобами».

Матюшенко фактично передає командування броненосця Олександрові Коваленкові. І вже не в кіно, наяву вже рушила, ріжучи хвилі, на бунтівний корабель ескадра цілісінька: дванадцять бойових кораблів зі 150 гарматами, майже півсотнею міно- носних апаратів. Командувач ескадри наказує: аре- штувати екіпаж ослушників  або  потопити разом із судном. Але над «Потьомкіним» злітає бойовий прапор і з націленими гарматами йде він один-од- нісінький супроти всієї ескадри. Раптом стається ніким не сподіване: гармаші на всіх дванадцяти ко- раблях покидають свої гармати.

Двічі проходить «Потьомкін» поміж рядами ес- кадри, і командувач її адмірал Вишневецький без- силий  щось вдіяти.

То вже потім Коваленко очолюватиме департа- мент у Міністерстві морських справ УНР, то вже потім його запросять у Подєбради, де викладатиме вищу математику і опір матеріалів. Один за одним виходитимуть його підручники українською мо- вою з аналітичної геометрії, теоретичної та при- кладної механіки. На виставці в Празі російський професор біля стенда з книгами цими тільки руками

сплесне: «Так це ж їм наша книжка вже більш не потрібна!»

Славетне професорське гроно зібралося в По- дєбрадах. Тут викладали не лише імениті вчені, се- ред них було багато і тих, що лишиться назавше  і в історії як один з будівників Української держави. За професорською кафедрою тут  стоять  колиш- ні прем’єри УНР Ісаак Мазепа і Борис Мартос, прем’єр Кубанського уряду Василь Іванис, посол УНР в Греції і непересічний письменник Модест Левицький, міністр земельних справ Микита Ша- повал… Володимир Прокопович бачив Олександра Коваленка в одному ряду з цими знаковими імена- ми – і зовсім не через щемливі спогади таких дале- ких літ…

----- 15

Т o радістю, тихою й світлою, щоразу було, як вдавалося  Сергію  Прокоповичу   зустрітися

з колишніми побратимами. Зустрічі з відомими ді- ячами УНР не ставали такою вже рідкістю, бо мав рацію Дмитро Дорошенко, коли Прагу порівнював з Ноєвим ковчегом, де докупи чимало збіглося різ- ного звіра, «чистого» і  «нечистого».

Доволі несподівана зустріч з Миколою Чеботарі- вим, колишнім начальником контррозвідки УНР та начальником охорони Симона Петлюри, була ви- нятком – і, здається, для обох.

До Тимошенка не раз упродовж років доходило криве слово Чеботаріва щодо його персони, доволі криве й несправедливе.

Я з Тимошенком знайомий ще з Харкова, – в гурті спільних знайомих балакав якось Чеботарів. – Належав до партії, але його заховання по партійній лінії більше ніж дивне. Ніколи не бував на партійних зборах, тож я його називав аристократом. А ще він не любив, щоб його відвідували партійні товариші, ясно, з робітництва.

Щодо зборів, то, може, й правда, вельми хоробрих на зборах багато, а от чи цурався він люду… Не бо- їться ж гріха чоловік.

Іншого разу нові докори позаочі лунали:

Як він, так і дружина з аристократичної та дуже багатої родини. Треба було мені уміло й тактовно, як з ніжною квіткою, з Тимошенком обходитися. Вельми прошеним був, аби згодився ввійти до Совє- та робочих, солдатських і крестьянських депутатів.

Коли ж уже ми, українці, набрали сили, то ми його зробили губерніальним комісаром. З Тимошенком ми об’їхали всі повітові міста Слобідської  України під час сесій повітових земств. На сесіях я виступав з великими промовами, а Тимошенко був ніби для репрезентації…

Бог з ним, махне було рукою Сергій Прокопович, хай там балакає. Хай розказує про аристократичну та багату родину, хоч насправді та родина кріпацька. Звісно, начальник контррозвідки мав би знати, де і з приводу чого язик розпускати. Зрештою, дивні від- гуки Чеботаріва були не лише про Тимошенка.

Я гадаю, що коли вмістити в один мішок Удо- виченка і Омеляновича, то вони навіки перегри- зуться за первенство, – казав якось Чеботарів серед колишніх вояків УНР.

Говорити про ад’ютанта Симона Петлюри Олек- сандра Доценка Чеботарів одного разу почав зі слів:

«Знаючи брехуна Доценка…» А професора Смаль- Стоцького він міг дозволити собі назвати «великої руки каналья».

Зрештою, заспокоював себе час від  часу  Сер- гій Прокопович, немає чоловіка на світі без якоїсь щербинки, гріха більшого чи меншенького – до лю- дей терпиміше ставитися вартує. От тільки навіщо Чеботарів збирає різні відомості про Господарську академію в Подєбрадах, у цілому з теренів Чехосло- ваччини, живучи здебільшого в Польщі? Використав він для цього давнє знайомство з колишнім сотни- ком Володимиром Шевченком, що навчався тепер в Академії. А коли в того, у свою чергу, виникли певні підозри і перестав відповідати на дивні запитання, Володимир одержав від Чеботаріва доволі сердито- го листа: «Що ж це Ви замовкли? Чи дістали    мого

до Вас останнього листа?.. А може… може, сичіння, провокації зробили своє діло, вплинули і на Вас?»

У Сергія Прокоповича були певні підозри, наві- що Чеботарів збирає інформацію, при тім числі, що стосується оборонної справи, але підтвердження своїм думкам куди пізніше отримає.

…Зараз же, зустрівши негадано Чеботаріва, Тимошенко почувався сковано і напружено, мов то не з товаришем грізних літ випало побачитися, а з чужим-чужаницею, в якого, до того ж, хтозна яка каменюка за пазухою. Більше, аніж на банальне: «Як життя?», Тимошенко не здатен був спромогтися.

А що мені тепер жити? – засміявся на всі трид- цять два у відповідь Чеботарів. – За собою аре- штантський вагон не треба возити.

Тепер мимоволі всміхнулись обоє: вони пригада- ли кумедну колізію літ минулих. Суди Директорії, не маючи нового законодавства, мусили користувати- ся нормативами судочинства старого, ухвалювали вироки на зразок: «заслання до Сибіру або на ка- торжні роботи». Але оскільки Україна не мала свого Сибіру і каторгу також ніде і ніяк злочинцям було відбувати, то мусив Чеботарів возити злісних аре- штантів в одному з вагонів свого поїзда.

Щоправда, не до сміху було, коли мова  зайшла про нинішні методи боротьби, про поєднання різ- них форм її, ширше використання дипломатії та культурницької роботи, розмаїття сучасних  методів.

Жадних уступок військових, фінансових чи яких других не може бути. Одна уступка – це зброя і кров… Шлях до Самостійної України через море крові.

Тимошенко тільки головою крутнув, мов то кут- ній зуб біль раптово схопив, – не вигадуймо мірки для крові людської…

А загалом, –  захоплювався власною  оповід- дю Чеботарів, і в очах його змайнув лихий блиск,  – я розчарувався в старому громадянстві... Хіба такі люди, як Прокопович, Саліковський, Чижевський, Ковальський, Юнаків та ще деякі, хіба можуть ста- ти провідниками сьогодні: хоч патріоти і чесні, але нездатні тримати державну керму?.. Безплідні вони творити нові форми боротьби, – хотіли б і «капітал пріобресті, і нєвінность соблюсті».