Отакої, – аби не розсміятися, закашлявся вдава- но Тимошенко.

Ось тому я вирішив, – підозріло глипнувши на співрозмовника, вів далі Чеботарів, – зачати органі- зацію молодих активних сил. Утворилась Централя, куди входять активні борці як в Україні, так і в емі- грації: ще вона діє поки конспіративно. Вам би на- лежало також до неї ввійти...

«Боже єдиний, – напливала Сергію Прокоповичу гіркота на душу, – за яку провину наслав на наш люд бацилу гордині, що під’юджує честолюбне та падке на марнославство «его» і змушує зачинати нову якусь справу, не владнавши ще до пуття попередню?..»

Ні, – тільки й відкинув було Тимошенко на про- позицію Чеботаріва.

А підозри щодо дивного інтересу до стану справ у Чехословаччині через низку років розвіють зна- йомі, коли оберуть Сергія Прокоповича парламен- тарем. Постане навіть питання про притягнення полковника Миколи Чеботаріва до «чинного суду Армії УНР». Чеботарів, як виявилося, дозволяв собі використовувати агентуру спецслужб УНР для потреб польського Генштабу, обходячи повністю український уряд. Пляцувка, в якій Чеботарів був гетьманом, навіть власний бюджет тоді мала – 8350

злотих на місяць. Тож обізнані не подивувалися, коли Андрій Лівицький клопотати почав перед Пілсудським про вислання  колишнього  керівника ІІ секції Генштабу Військового міністерства уряду УНР  геть  за  кордони Польщі.

----- 16

С тепан Прокопович, двічі перечитавши, кру- тив  у  руках  дрібно  списаний  аркуш   паперу,

мов була там хтозна-яка дивина. «Ти ба, який чоло- вік економний, – всміхнувся він сперш, – маленькі букви щільно тіснилися на папері і нагадували йому мурашник. Лист з Америки колишнього його студен- та з Петербурзької політехніки Зелова, що емігрував подавно за океан, і потішив його, бо ж не забувають спудеї свою професуру, і спантеличив водночас.

Зелов писав, що власник компанії, де він зараз працює, ознайомившись із працями Степана Про- коповича, хоче запросити його до себе – коло на- укових інтересів Тимошенка, на його погляд, збіга- ється з проблематикою компанії.

Через кілька днів, ще відписати не встиг, тільки думки гули розтривоженим вуликом, у пошті лежав уже лист від самого власника, що мав російські коре- ні, Акімова. Він прислав офіційне запрошення, гото- вий був переказати кошти на переїзд і повідомляв про майбутню плату в сімдесят п’ять доларів на тиждень, що неспівмірно більше за його загребську платню.

Власне, не було в Тимошенка сверблячки зрива- тися з місця, намандрувався за останні роки нівроку, ситий по зав’язку переїздами. Тим паче, і з профе- сурою, і з юнню студентською Політехніки Загреба налагодилися прекрасні стосунки. Місто подобало- ся, клімат помірний. Хоча житло нормальне в най- ближчому часі не світить, діти досі на табуретках сплять: добре, що нарікань не чути, про розкішні ті ложа одні підсмішки. Професорської його платні на

харч цілком вистачає, а от на одяг, чи, тим більше, на меблі, вже зеро.

А ще, чи є на світі ворожка, яка гарантійну бомагу випише, як на новому місці йому поведеться, завше зманливо крилами лопотить журавель у високому небі, тільки синиця в руках часто мисливський тро- фей куди надійніший…

На сімейній раді лист Акімова по колу кілька ра- зів ходив, та так і не склалося якесь певне рішення, зате всі подивилися в його бік: він батько, і батькові його ухвалювати.

Ще якийсь час шкребли, точили і гризли душу сумніви, мов шашіль деревину, з якої вицідили ко- лись, наче кров, живицю, врешті прийняв Степан Прокопович соломонове рішення: він не покине Політехніку. Але в Америку таки поїде. Просто ві- зьме відпустку до початку семестру осіннього, по- працює в Сполучених Штатах кілька місяців, отоді й розвидниться, як далі жити.

Вперше судилося Тимошенкові океан долати, де- сяток діб  хилитатись  на  хвилях,  вперше  побачити з моря нічний Нью-Йорк, розмаїтими кольорами розцвічені хмарочоси, що наче наввипередки рва- лись у небо. Не захоплюватися цим творінням рук людських Степан Прокопович просто не міг: сам, будучи рвучким і діяльним, дивився з захопленням на ці будівлі, горді, величні і урочисті, видавалися вони символом невгамовного і заповзятого народу. І не- хай до цього десь спонукали амбіції, що свербіли і шилом під ребро підштовхували замовників, просто за висотою погоня скажена була, у височині творін- ня стрункі не були примітивно простими, а істинно благородними, чи навіть монументальними. Як фа- хівець з опору матеріалів Тимошенко бачив тут   нео-

зоре поле роботи для розрахунку стійких сталевих конструкцій.

А вже на березі таку  ж пильну  увагу приверну- ла надземна міська залізниця. Відзначивши в думці оригінальність ідеї, Степан Прокопович подивував- ся металічним конструкціям цих доріг – подивувався відсутністю елементарного дизайну, найбільше ж тех- нічною неграмотністю, інженерним виконанням «на око», що загрожувало навіть безпеці: вся конструкція, на його погляд, хиталася в недопустимій мірі.

Вражений велетами зі сталі і скла, що стрілами злітали до хмар, Тимошенко мав вельми поважну уяву про компанію, що його запросила. На подив, який щомоці приховувати довелося, вся компанія розмістилася в... невеликій п’ятикімнатній квартирі. Компанія виконувала важливе замовлення для морського відомства, тож Акімову потребувалося зайнятися обрахунками кручення колінвалів та тео-

рією згину.

– Я раніше займався коливанням циліндричних валів, – відказав Тимошенко, що остерігався якихось незнаних теренів. – Гадаю, розширити наробок тут складності особливої не буде.

Де сторона, там новина, там звичай свій і пове- дінка людська. Один з перших дослідів належало виконати в університетській лабораторії, завідувач якої, професор з поважним стажем, працював од- ночасно консультантом компанії. Потрібно  було їм зразок підвісити для розтягування – професор, ні хвилечки не вагаючись, на очах у Степана Про- коповича, в якого ті очі з видива негаданого вело- сипедними колесами округлилися, взяв чималий за- лізний костиль і, голосно хукаючи, став забивати в гарненько фарбовану та поліровану віконну раму.

Такого недбальства до «несвого» майна досі бачити ще не випадало.

Далі більше: потребувалася замашиста залізяка, і професор кудись раптом зник. Але повертається, весь упрілий, з чималою двотавровою балкою на плечі:

– Купив тут, недалечко від університету, – ски- нув з плеча вантаж, що був йому не по літах та не по статусу.

Мало того, виявляється, професорської платні в університеті величезного міста та підзаробітку в ком- панії йому для прожиття хронічно бракує, тож, аби звести кінці з кінцями, мусив курячу ферму на околи- ці ще завести. Тепер перестав Степан Прокопович дивуватися, чого ж то нервово і нетерпляче позирав на годинника професор наприкінці дня, то не поба- чення з якоюсь студенткою йому кортіло, то боявся, аби кури його з голоду не починали кудкудакати.

Шокувало на перших порах Тимошенка таке різ- не ставлення в Європі і тут до розумової праці та фізичної, – знайомий інженер, тямущий та пер- спективний, раптом покинув фах та подався у цех молотобійцем – там щедріше платили…

----- 17

Є на світі прудкі ріки, та однак все ж прудкіша за всіх одна: ріка часу. Зовсім недавно, здається, колядники, дітлашня професури подєбрадської, на Різдво приходили, співали щемливо пам’ятних ще з літ далеких колядок, крутячи саморобну, змайстро- вану зі старого решета звізду; аж дивись, вже й весна на пташиних крилах з вирію прилетіла, літо й осінь не зогледілися, як прошуміли, і знову колядники на порозі, крутять звізду поволечки, в якій свічка  вос-