Анатолій підійшов мовчки, обв'язав шнуром себе, потім – Сергія: давай, не відставай! Тримайся за шнур! На найважчих ділянках, на підйомах‑крутизнах витягав майже на собі. Врубувався в кригу, вгризався у скелі: спина тріщала – тягнув.

Оце й називалось: іти в одній зв'язці. Коли сильніший веде за собою слабшого, менш тренованого.

Давай, Серьожо, давай! Не боги брали цю гірку– візьмемо й ми!

Потім зупинився Дахін. Першорозрядник, м'язи мов сталь, та от височінь і його доконала.

Анатолій, помітивши постать, що застрягла в снігу, пошукав очима Якубенка.

Але той уже сам швидко спускався донизу. По кригою взятій поверхні, гальмуючи льодорубом, як на ковзанах.

Під'їхав, загальмував, щось, видно, сказав, бо Дахін подався до нього, і ось уже друга зв'язка вперто подерлася вгору.

Все вище й вище. Через каміння, завали, стінки, лоби, власну втому і власне «не можу»...

– Все, мужики!

Анатолій з силою ввігнав льодоруб у спресований сніг.

Як не жаль, а треба розставатися з думкою вже сьогодні побувати на вершині. Вийти на конус, до кратера, де сніг не тримається і в найлютіші морози, бо поруч вогонь, що йде з глибини, і лава клекоче на дні. Припасти б до неостуджених скель, ввібрати глибинне тепло усім тілом, бо зараз всі п'ятдесят, якщо не нижче: хоч вітер і пересівся неначе, мороз – аж очі холонуть. І змерзаються застиглі повіки.

Чотири тисячі метрів: сьогодні пройдено тисяча триста. Тринадцять хвилин нормальної ходи, там, унизу, на рівнині, по добре втоптаній дорозі. А вони долали весь день, вже не метрами рахуючи відстань – сантиметрами.

– Хлопці, а вітер наче стихає!

– Погодка завтра буде – на замовлення!

– Глядіть не наврочте!.. Де ставить намет?

Бо шоста година. І треба впоратись, щоб не

застигла ніч.

Скинули рюкзаки, стали розчищати майданчик. Четверо, що ночуватимуть у наметі,– майданчик, інші заходилися рити глибоку печеру. В сніговому заметі. Під гострим, як бритва, застругом. Жаль, що знайшовся лише один: в печері значно тепліше, аніж в наметі. Та спасибі й за цей: чим вище, тим менше трапляється снігу. Лише каміння і лід, лід і каміння, а сніг весь змітає донизу.

В печері розмістили найслабших: хай хоч зігріються хлопці, по‑людському переночують. А решта – знову в намет.

– Ух, жарко! Фінської бані не треба!

Володя Берсеньєв. За що його любить Анатолій– ніколи не поскаржиться!

– Спимо, пацани, до дванадцятої. Потім міняємось.

Ну, звісно ж, хто, крім Якубенка, може цим перейматись. Любить порядок у всьому. Погрівся півночі між друзями – паняй на кра'й, грій тепер іншого!

– Добре, Вітю, розбуджу – не просплю,– відповіда Анатолій: він впирається спиною в холодну тканину.– Давайте вже спати.

Та Володі не спиться:

– Оце, хлопці, житуха! Відчуваєш, що ти не просто молекула. Зробимо Ключевську, подамся під час канікул на Памір. На семитисячник.

– А на Джомолунгму не хочеш?

– На Джомолунгму? – перепитує Володя. Так перепитує, наче від одного нього залежить побувати на найвищій вершині світу.– На Джомолунгму ще, мабуть, ранувато. От зроблю семитисячник, тоді подумаю про Джомолунгму.

– Ти спершу зроби Ключевську.

– А ми хіба де? Не на Ключевській? Ні, завтра я на край кратера обов'язково ступлю! Камінець кину у лаву. Лава, де ти, агов!..

– Ну, пропали дівчата! І так по тобі помирали, а тепер як повернешся, то зовсім подуріють! Альпініст, покоритель вершин!..

^:– Груди колесом, гузиця – ящиком!–додає хуліганистий Володя Пахомов, четвертий у наметі.

Найбільше сміється Берсеньєв. Лише Якубенко хмика несхвально: не терпить, як він висловлюється, словоблудства.

І цю розмову, на висоті чотирьох тисяч метрів, в продутому наскрізь наметі, запам'ята на все життя Анатолій.

Цього разу мерзли ще дужче, ніж минулої ночі. Тому й піднялися о п'ятій. Розтопили сніг, заварили чайок, поналивали в термоси кави з молоком: обідатимуть уже там, на вершині, поспускавши ноги в кратер, що дихає жаром,– в цьому ніхто не мав сумніву. Тому й відчували себе, як перед святом.

– А вітер знов розгулявся.

– Даремно раділи.

– Нічого, вже недалеко. Толь, може, я піду перший? За півгодини збіжу. Поки ви тут начухаєтесь, я й дошку прилаштую.

Берсеньєв сьогодні, як ніколи, веселий. Навіть пісню мугика. Виліз надвір, зробив такий рух, наче хотів обійняти весь простір:

– Ех, красота! – Хоч довкола ще не видно майже нічого. Лише зорі в чорному небі та далеко‑далеко на сході рожевіє вузесенька смужка.

Підійшов до нори, що чорніла в снігу, копнув ногою:

– Гей, борсуки, виповзайте! Сонце, глядіть, проспите!

«Борсуки» вилазили один по одному – опухлі од сну.

– Не мерзли вночі?

– Ні. Було навіть жарко.

Ну, що ж, відпочили як слід – і в дорогу. Анатолієві все здається, що їм не вистачить часу: зійти на вершину, а потім спуститись до табору. До отих двох наметів.

І знову підйом, безконечний підйом. Йдуть у трьох зв'язках, першу, як не просився Берсеньєв, повів Якубенко. Він найдосвідченіший, йому й вибирати найоптимальніший шлях в оцьому закрижанілому хаосі. У нього й пам'ятна дошка: вже коли Якубенко не дійде, то не дійде ніхто.

Віктор Якубенко, рудопер Лобачов і Коробков.

Анатолій – у другій, з Віктором Дахіним. Віктор спотикається сліпо, зупиняється, протираючи окуляри, що весь час пітніють, Анатолій вже розкаюється, що взяли його, але як було не взяти, коли Віктор теж однокурсник, та ще й запеклий спортсмен, та ще й сусід по гуртожитку, поряд ліжка стоять, і ніколи не бувало випадку, щоб Віктор у чомусь підвів. Розіб'ється, але зробить! То як такого не взяти?

Лиш тепер починає розуміть Анатолій, що в гори можна брати не кожного. Навіть якщо ти майстер із самбо чи рекордсмен із стрибків. В горах важить і така дрібниця, як окуляри. Розбив, загубив і звалився в прірву. «Відлетів», як заведено казати в альпіністів. Відлетів у смерть, в небуття, спалахнувши миттєвою іскрою, упертим земним метеором. Лаконічна, скупа й сувора мова тих, що рвуться на неприступні вершини, вибирають найскладніші маршрути, часто‑густо на грані смерті й життя.

– Де подівся Олег?

– Відлетів на Памірі.

– А чого замовк Женя?

– Відлетів на Жуковському.

Тобто: штурмуючи схил піка маршала Жукова.

Відлітають, спалахують, штурмуючи вперто вершини, і коли б ожили, то знову рушили б у гори, по останньому своєму маршруту, до тієї полиці, за якою обірвалося все.

І пісенька мудрих та ще й обачливих: «Умный в горы не пойдет, умный горы обойдет» – пісенька ця не для них!

Трійка Якубенка йде дружно й напористо, Віктор будь‑якою ціною вирішив взяти до обіду вершину. Анатолієві вже починає здаватись, що вони з Дахіним ледь повзуть, і це його все більше дратує.

Під час чергової зупинки (відхекатись, зібратися з силами) глянув донизу. Там, на яскраво освітленій сніговій скатертині з чорними кам'яними проривами темніли три постаті. «Чого вони так відстали? – тривожно ворухнулася думка.– Чи не сталось чого?»

Ту, третю, зв'язку веде Володя Берсеньєв. Останньому завжди найважче, на останнього – все каміння згори, й Анатолій поставив Володю. Як найсильнішого. «Все одно ми будемо першими!» – грозився Володя, незадоволений тим, що першу зв'язку повів Якубенко.

«Чого вони так відстали? Невже щось з Пахо‑мовим?» Про третього, Пашку‑лейтенанта, навіть не подумав: для Пашки такі підйоми не новина, має перший розряд по альпінізму, а от Пахомов... Володя Пахомов на п'ятитисячнику вперше, та й до того ж узимку. Коли до повітря розрідженого додається ще й лютий мороз.

Оглядався все частіше.

Ні, таки йдуть. Затримує їх, певно ж, Пахомов. Тягнуть, як він Дахіна.

Якубенко вже зник: завернув за невисокий хребет, що заступив їм дорогу. Цікаво, скільки від нього до кратера?

Тільки так, зупинившись, можна глянути вгору‑донизу. Коли ж ідеш, вся увага прикута до ніг. Кожен крок треба виважить, оцінити кожен сантиметр, якщо не хочеш покотитись донизу. Заганяєш в твердий фірн льодоруб, одриваєш пудову стопу, мов і справді налиту свинцем, переносиш на крок уперед.