А до хребта, за яким зник Якубенко, відстань наче й не зменшується. Бо не йдеш по прямій, прямих у горах немає, а звертаєш праворуч‑ліворуч, минаючи особливо небезпечні місця.

Сонце досягло вже свого зеніту зимового, лід горить так, що боляче дивитись на нього. Все сяє, вилискує, ріже зір застиглим на морозі вогнем.

Котра зараз година?

Глянути б на годинник, але для цього треба зняти рукавиці: брезентову, вовняну, а потім ще й відгорнути рукав. Мороз так і вчепиться в руку, він свого не прогавить.

Ось нарешті й хребет. А за ним у кригу вдягнений лобисько, якраз на дорозі до кратера.

Якубенка знову не видно, а з‑за хребта, що тепер уже внизу, повільно виповзяють три постаті.

Берсеньєв, Пашка, Пахомов.

– Ось тут Віктор Дахін впустив льодоруб.

Анатолій помічає це місце жирним хрестом

на схемі, що він її власноруч накреслив у моєму блокноті.

– Ви не уявляєте, як я тоді розсердився! – Очі його й зараз зблискують гнівом.– Для альпініста більшої ганьби, ніж загубить льодоруб, немає. Це все одно, що загубити під час атаки гвинтівку. Або автомат. Без льодоруба альпініст просто перестає існувати!

Від цього місця, поміченого чорним хрестом, до вершини лишалось метрів сто п'ятдесят, не більше.

– Якубенко був уже там. А Віктор впустив льодоруб.

– А якби Дахін впустив льодоруб на годину раніше? Коли ви ще були ось тут,– показую я нижче. Звідси приблизно Анатолій помітив, що зв'язка Берсеньєва рухається не так швидко, як можна було сподіватись. І в ньому вперше ворухнулась тривога.– Чи не розгорнулися б тоді події зовсім по‑іншому?

– Що про це говорити! – відповідає Анатолій сердито.– Всі ми заднім розумом багаті! Якби та коли б... Життя, шановний Анатолію Андрійо‑вичу, цих словечок не знає. Життя ставить перед нами лише одну задачку і – вирішуй негайно!

– Що ж ви вирішили?

– Вирішив те, що й повинен був вирішити: спускатись донизу. За льодорубом.

– І далеко він залетів?

– Я тоді ще не знав. Може, метрів за п'ятдесят. А може, й за всі чотириста.

– Це по прямій? А сюди‑туди?.. А до кратера лишалося ж всього сто п'ятдесят! І там уже чекав Якубенко. Невже не ворухнулася думка махнути рукою на льодоруб Дахіна й спробувати піднятися з одним?

– Не ворухнулась,– відповідає Анатолій жорстоко.– Ми повинні були знайти льодоруб. Куди б він не залетів.

Хоч він тоді вже подумав, що через оцей незапланований спуск вони можуть не добратись до вершини. Не побувають на ній взагалі.

Адже невідомо було, як далеко залетів льодоруб!

Він, звісно, про це ні слова не сказав Дахіну. Лише сказав:

– Тільки вдвох!

Бо Дахін став говорити, що він спуститься сам. Дахін розумів, що значить для Анатолія, як і для кожного з них, в останню хвилину відмовитися від можливості взяти вершину.

Льодоруб пролетів метрів сорок, не більше. Анатолій побачив його ще здалеку, під скельним виступом, і,пам'ятає, тоді ще подумав полегшено, що вони таки встигнуть взяти вершину; але тут з‑за хребта виткнувся Володя Берсеньєв, і все пішло шкереберть, і думка про сходження, яка досі володіла ним неподільно і була для нього єдино важливою, такою важливою, що він, не вагаючись, поступився б заради неї всім,– ця думка одразу ж щезла безслідно, розтала, мов дим.

Володя Берсеньєв не мав на одній руці рукавиці. І йшов, наче п'яний...

«Ніколи не зможу простити тим обом, що вони не завернули вчасно Володю,– скаже мені Анатолій.– Не стали одразу ж спускати донизу. Особливо Пашці... Він же не вперше підіймався у гори».

Може, тому Пашка оте пізніше й сказав... Сказав батькам Берсеньєва, що Анатолій силоміць погнав Володю в гору. Вже важко хворого...

Чужа душа – темний ліс. І кожен власну совість присипляє по‑своєму...

Отже, Володя загубив рукавицю. І йшов, наче п'яний. І не тримав льодоруб: не впустив лише тому, що ремінець льодоруба був окручений довкола зап'ястя.

Льодоруб волікся за ним, лишаючи тонкий, як ниточка, слід.

Що Анатолій сказав у ту першу мить, він так і не зміг пригадати.

– А ви все ж пригадайте! – допитувася слідчий пізніше.– Для вас це дуже важливо.

Чому важливо, Анатолій ніяк не міг зрозуміти. Хоча чесно намагавсь пригадати. Й не міг.

Здається, спитав у Володі, що з ним. Хоч, можливо, й не питав: знав і без цього, що це таке.

«Ото, коли альпініст починає йти, наче п'яний, і губить рукавиці, й зриває шарф з обличчя, тоді йому не довго лишилося жити. Хіба що спустити його якомога швидше донизу».

Висотна стеля. Існує для гір такий термін підступний. Біологічна пружина, закладена в кожному з нас, яка дрімає до пори до часу, поки ми не сягнемо визначеної природою для кожного з нас висотної стелі. Не порушимо фатальне табу, недотримання якого карається смертю.

Де вона: на чотирьох‑, на п'яти‑, на шеститисячній позначці – цього кожному з нас наперед знать не дано. Жоден підручник, жодна інструкція, жоден лікар чи фахівець‑альпініст, який стоптав не одну пару треконів, долаючи найтяжчі маршрути, не підкаже мені, йому, вам, на якій височині лежить ота міна, що спрацює несхибно, лише піді мною, під вами, під ним. Всі пройдуть, не помітивши навіть, наступаючи на неї, по ній топчучись, і вона терпляче лежатиме: вона чекає на вас.

І дочекається.

Крок ваш останній, вибух‑пружина неминуче спрацьовує.

І вам уже нема порятунку.

Хіба що донизу. Миттю донизу!

З‑під закрижанілої маски (маску він зірвати не встиг, хоч весь час хапався за неї білою, як кістка, рукою)... з‑під маски пролунало безтямне якесь бурмотіння. Володя, здається, вже марив. Марив на ходу, з широко розплющеними очима.

І тут Анатолій згадав про аптечку.

– Аптечку!

Вона мала бути в Пашки. Він, пам'ятаєте, сам дав її Пашці. Раптом здалося, що не Пашці дав – Якубенкові. Відчув, як піт обпік скроні.

Пашка став перелякано зривати рюкзак. Чіплявся за лямки плечима, рукавицями, ліктями. Скинув нарешті, поклав до ніг, заходився розв'язувати.

«Чого він копається!» – мало не застогнав Анатолій. Відіпхнув, ухопив рюкзак, витрусив усе додолу.

Зірвав рукавиці, став розкривати коробку. Ті невідомі аптекарі подбали, мабуть, лише про одне: щоб коробка одкривалась якнайважче.

Ч‑чорт!

Нарешті!.. Камфора, камфору й треба в першу чергу вводити... Всю оцю ампулу... Шприц... Де шприц?..

Шприц ніяк не попадався на очі. Все ще надіючись, все ще не вірячи, все ще не допускаючи думки, що шприца немає, що оті партачі, злочинці, вбивці забули його вкласти між ліками, Анатолій рився і рився в коробці, потім, не витримавши, вивернув усе на рюкзак.

Шприца не було. Було все: пачечки, слоїки, вата, бинти – не було тільки шприца.

Як у страхітливім сні.

Тепер лишалось одне: негайно спускати донизу.

Згадав ще про каву, що в термосі. Налив повен кухоль гарячої рідини, спробував напоїти, але Володя, стискаючи зуби, випльовував так, наче то не кава була – отрута.

Донизу! Швидше донизу!

Знайшли, натягли рукавиці, поправили шарф на лиці (шкіра вже була біла), взяли попід руки: з одного боку Анатолій, з другого – Пашка.

Володя знов забурмотів щось нерозбірливе, і маячливе оте бурмотіння різало серце.

Коли Якубенко змінив Пашку, Анатолій теж не може згадати. Потім уже Якубенко сказав, що, стривожений їхньою відсутністю, вирішив спуститись назустріч. Побачив їх здалеку: три постаті, в обнімку, мов п'яні, а дві трохи позаду, й зрозумів, що сталося нещастя. Одв'язався, крикнув хлопцям спускатися слідом, помчав донизу. Дивувався згодом, як уцілів.

– Укол! – видихнув до Анатолія.– Зробили укол?

Лише тоді зрозумів Анатолій, що по той бік не Пашка – Якубенко.

Завдавши Володині руки на плечі, вони спускали його все нижче й нижче, пильнуючи, щоб не зірватись, не полетіти з скелі, не ступить в кулуар, де дорога одна: прямо в прірву. Вони спускали Володю, як матерів би своїх не спускали, готові під його ноги й лягти, коли б йому стало легше од цього, а він ступав усе важче, а він з кожним кроком все більше на них обвисав. І ватяно підги‑нав ноги.