Біля свого намету зустрічаю кількох старших віком таджиків: повертаються з вечірнього намазу. Щовечора після роботи, затиснувши під пахвами молитовні килимки, прямують вони вверх по долині, подалі від цікавих очей, щоб лишитись наодинці з аллахом. Тут на чотири кілометри ближче до бога, аніж на рівнині, тож немає жодного сумніву, що кожна молитва буде почута, вислуха‑на з належною увагою й без зайвих зволікань пройде небесну канцелярію.

Вдовольнити прохання Муси й послати йому десяток синів. А кожен баран Ахмета хай нагуляє пудовий курдюк... Очищені молитвами, вони йдуть, урочисті, як мусульманські апостоли, а попереду виступає мулла і, в молитву занурений, вдає, що не помічає моєї скромної особи.

Я ніскільки не ображаюсь, я навіть їм заздрю, адже на кожного з них чекає мусульманський рай, де вічно цвітуть троянди і лежать гори щербе‑

ту, де сім гурій – по числу днів у тижневі –

прекрасних, як мрія, чистих, як ранкова зоря, по черзі сидітимуть на їхніх правовірних колінах.

Чи не стати й собі правовірним? Та вимолити в щедрого мусульманського бога хоч одну‑однісіньку гурію: в аванс, не чекаючи далекого раю. Наскільки затишніше стало б у нашому парубоцькому наметі!

О аллах ібн аллах!..

Не встиг зайти до намету й розсупонитись, як вслід заскочив спечений минулого року геолог Коля. Захекався так, наче гнався за мною від самісінької гранатової гори.

– Анатолій Михайлович ще не прийшов?

– Як бачите... Він вам так потрібен?

– Та ні...– Оглянувсь, мов хотів пересвідчитись, чи ніхто не підслуховує, нахилив до мене втаємничене обличчя:– Таджики збираються додому.

– Як?!

– Всі до одного. Крім Абоса. Разом з Мухлою.

Оце так новина! Уявляю, що буде, як усі робітники покинуть табір. Тут не вивісиш оголошення: «Потрібні різноробочі». Збіжаться хіба що байбаки.

Коля все ще треться‑мнеться. На молоде обличчя його сплива нерішучість.

– Ще якась новина? Кажи – добивай!

– Хлопці смажать млинці... То запрошуємо.

Млинці! Це якраз те, чого мені бракує для заспокоєння.

– Зараз біжу. Тільки вмиюсь.

Проблема з робітниками враз відійшла на задній план. Та й не мені її вирішувати. Від того, що я не піду їсти млинці, нічого не зміниться.

Отак заспокоївши податливу совість, швиденько вмиваюсь і йду в сусідній намет.

Тут живуть чотири геологи: Коля, Ахмат, Рафік і Женя. Всі ровесники, разом захистили дипломи і прийшли разом у партію. Щонеділі, хай і гори заваляться, в них традиційні млинці. З пшеничного борошна, на маслі яків. Масло жовтюще, тверде і солодке на смак. І таке калорійне, що більше ложки не з'їсти. Дістають його хлопці в пастухів, які ганяють величезні табуни по сусідніх долинах.

Женя, або Євген, упав мені в око своїми пшеничними вусиками: завів їх, мабуть, одразу ж після захисту диплома – для солідності. Він їх носить, як носять щойно надіту обйову – не забуває й на хвилину. Погладжує, посмикує, пощипує то лівою, то правою рукою. Обличчя його від цього не стало доросліше, юність цвіте на ньому всіма своїми принадними барвами, і я вже вкотре дивуюсь, чому ми так охоче, не оглянувшись навіть, поспішаємо розстатися з цією найсвітлішою порою життя.

Женю, Женю, коли б ти знав, що тебе чекає попереду, то поголив би свої недозрілі вусики і не супився б так серйозно та строго.

Млинці, як завжди, пече Рафік: він у цій справі неперевершений майстер. Красиве татарське обличчя його зосереджене та заклопотане, піт дрібним бісером всіяв смагляве чоло. Рафік маніпулює величезною сковородою, як акробат: помах руки – і на сковороду виливається ложка тіста, ще один помах – і тісто розтікається тоненькою плівкою, тепер на пічку, по якій іскри так і скачуть, потім ще один помах – і рум'яний, пахучий млинець, не товщий од цигаркового паперу, лягає на тарілку, поверх інших млинців. Ахмат розбовтує у великій каструлі рідке тісто, а Женя пильнує за відровим чайником. При столі, що стоїть посередині, ще одна гостя: їхня однокурсниця Соня. Заради такої події вона, звільнившись од своєї щоденної роби й важких черевиків, нарядилася в легку кольорову сукенку й модельні туфельки на високих шпильках. Я дивлюсь на ті туфельки, як на сьоме чудо світу, такі вони несподівані в нашому геологічному побуті. Соня ж, вдаючи, що не помічає, яке враження справило її модельне взуття, кінчиками пальців бере черговий млинець, обережно вмочає його в розтоплене масло. їсть вона акуратно, як кицька. І дуже схожа на строгу вчительку, яка прийшла перевіряти знання своїх учнів.

Коля підставляє вільний стілець, запрошує до столу. Його ясне обличчя світиться гостинною запопадливістю.

– Скуштуйте наших млинців,– каже він скромно.– Женю, давай сюди чай!

І ось перед і мною літровий кухоль чаю і миска млинців.

З чим зрівняти цей ароматний солодкий напій, що його не куштували й олімпійські боги? Та й то: старогрецькі небожителі мешкали значно нижче і не ходили щодня в довжелезні маршрути.

А млинці! Кожен млинець, вмочений у масло, тане в роті, запивається чаєм. «Це останній»,– кажу собі щоразу, а рука сама тягнеться за черговим млинцем. «Та май же совість, не об'їдай цих дітей!» – і нічого не можу з собою подіяти.

Потім, уночі, прийде розплата. Переповнений шлунок підіпре діафрагму, і я почну задихатись. Але коли ще та ніч, а зараз переді мною запашна гора млинців...

Пересичений, налитий чаєм по вінця, покидаю гостинних господарів. Там уже деренчать струни гітари, лунає приємний тенор Ахмата: він виконує свою улюблену пісеньку про таку ж юну, як сам, маркітантку:

Пулею пробита кришка котелка, Маркитантка юная убита...

Годилося б посумувати під цю зворушливу мелодію, але млинці й меланхолія – речі несумні. Світ прекрасний, навіть на висоті чотири тисячі двісті, навіть з вітром, що починає завивати все дужче.

Сонце вже сіло за гори, фіолетові тіні вкрили долину. Вони гуснуть, стають все холоднішими – швидше в намет, поки зовсім не видуло рештки денного тепла. Негайно розтоплюй пічку, млинце‑їде нещасний, об’їдайло та обпивайло довірливих аборигенів геологічного племені!

Мертва щойно пічка ожива, потріскує затишно, почина все дужче струмувати теплом. Лягаю на дачку, поверх спальних мішків і, напівсонний, спостерігаю, як по рухливих стінках‑намету весело бігають вогняні зайчики. А тут іще чайник починає наспівувати свою муркітливу пісеньку, тихенько подзвонюючи кришкою,– музика, яку я не проміняв би на жодну в світі,– і я незчувсь, як заснув.

Проснувся од холоду. Зірвавсь, кинувсь до пічки. Дрова перегоріли, жевріє тільки жалюгідна купка вугілля. Швиденько вкидаю березову кору, вона чорніє на очах, згортаючись, спалахує яскраво й гаряче, лижучи чорні стінки смоляним густим димом. Кладу зверху дрова. За якийсь час тепло знову наповнює брезентове житло, й озивається муркітливо чайник, але я вже не лягаю: досі нема Анатолія. Десята година, а його все немає. Тривожні думки забираються в голову: мало що може статись на маршруті! Зірвався зі скелі, зламав ногу... Не витримую, вдягаю штормівку, виходжу надвір.

В лице б'є чорний вітер, в чорному небі стигнуть зірки. Все потонуло в чорному морокові, вузька долина ще більше мовби стислась, і мені починає здаватися, що до хребтів можна дістати рукою. Незатишно, моторошно, наче на якійсь ворожій планеті, за тисячі парсеків від рідного Сонця; а як же йому, самотньому, загубленому серед урвищ і скель! Тривога все дужче стиска моє серце, я вже ладен підняти весь табір, лише думка, що це ж не хто‑небудь – Анатолій, що це вже не вперше, примушує мене повернутись у намет.

Сиджу й прислухаюся до найменшого шурхоту: все здається, що йде Анатолій.

– Не заважатиму?

Чорт! Сатанисько невмиваний!

– Де це ви пропадали?

Ладен його зараз побити.

Він мовчки йде до постелі, важко скидає рюкзак. Втома осідає на ньому, як курява, навіть обличчя вкрилося сірою плівкою, а запечені губи стягнулись у шнурочок. Одмахав, мабуть, не один десяток кілометрів, а кожен памірський кілометр не зрівняти з тими, що на рівнині.