зо

– Я вже думав, що ви й не прийдете!

– Та ну?.. Цього бути не може!

Ще й вистачає сили жартувати! Я на його місці замертво впав би на койку.

– Як наш чайок?

Господи, що я собі думаю! Людина помирає од спраги, а я лізу з докорами.

Вихопив кухоль, наповнив, лишаючи місце для цукру, дістав з важкої коробки тверде, як камінь, печиво. Печиво те купували в Мургабі: завезли ще, мабуть, до війни, то воно й лежало, чекаючи на геологів. Ці все потрощать.

Жадібно спорожнив кухоль, уже сам налив другий. Обличчя потроху відтавало, позбувалось сіризни. І вже після другого кухля звичний Анатолій сидів переді мною: їжакуватий, насмішкуватий. Чорнюща чуприна стирчить на всі боки, мов намагнічена, ріденька борідка, як щітка.

– Так, кажете, міг заблукати?.. За це варт випить по третьому.

Наповнив ще раз, налив і мені. І вже після третього зітхнув задоволено:

– Порядок!.. Отепер можна й почаювати по‑людському.

І ми чаювали до півночі.

– Обстежив одну надзвичайно цікаву гірку,– розповідав після енного кухля.– Давно вона мені муляла око, та все не доходили руки.

– Щось знайшли?

– Якби щодня щось знаходили, вельмишановний Анатолію Андрійовичу, то давно б уже прикрили нашу контору. За один сезон на сто років навідкривали б.

– А все ж?

– А все ж – багатообіцяюча гірка. Варт по ній як слід потоптатись. Пошлю туди на якийсь тиж‑день хлоп'ят, хай походять, обнюхають. Чує моє серце, що вона не порожня. Там така пігматитова жилка – цілувати хочеться! Ви коли іменинник?

– Вже відбув.

– Жаль. Ну, гаразд, будемо вважати, що у вас сьогодні ще одні іменини.– Він уже риється в рюкзаку.– Тримайте для своєї колекції!

Те, що він мені подає,– чорне, мов смола. І важке, як чавун. Кілограмовий шматок, завбільшки з два кулаки.

– Мумійо?!

Жадібно нюхаю: пахне прополісом, живицею, хвоєю. І ще чимось, таємниче‑хвилюючим. Я давно мріяв побачити природне мумійо – цей могутній регулятор обміну речовин в організмі, чудодійний засіб від запалювальних процесів (користуюсь ним п'ятий рік і забув, що таке ангіни. А до того ж хворів мало не щомісяця).

– Де знайшли?

– Ще на одній гірці,– таємниче всміхається Анатолій.– В симпатичній печері: слава богу, туди не так легко добратись. А то давно уже вибрали б. Стінка метрів на шістдесят, а в ній отвір. І отака вузенька поличка. Якраз для лунатиків.

Я не лунатик, тому одразу ж прощаюся з думкою навідатись до тієї печери. Вже знаю, як уміє лазити Анатолій: мурахи поза спиною бігають, коли дивишся, як він, чіпляючись за невидимі виступи, піднімається на прямовисну скелю. Спробував раз і собі, та одразу ж і завис: ні туди ні сюди.

«Приземлився» – руки‑ноги тремтіли.

– Все забрали? – допитуюсь.

– Все неможливо за один раз забрати. Там його кілька десятків кілограмів. Суцільна стінка. Вистачить не на одну аптеку.

– Майже чисте,– милуюсь, піднісши до світла. Гасова лампа кладе на дорогоцінну знахідку масляне світло. Мумійо здається живою субстанцією, здобутою з прадавніх глибин. Не випадково ж древні перси молились на нього, вважаючи згусклою кров'ю богів.

Що ж, пора уже й на бік,– зводиться Анатолій з‑за столу.

І тут я згадую про таджиків.

–‑ Що ж ви не сказали одразу? – сердито запитує він. Вдягає грубий светр, простоволосий виходить з намету.

Я ж наповнюю на всяк випадок водою чайник, ставлю на пічку. Підкладаю дрова, вибираючи товщі, щоб довше горіло, роздягаюсь, залажу в спальний мішок, кладу біля обличчя мумійо: мені вже здається, що коли воно поруч, то й дихати легше. Лежу, чекаючи на Анатолія, і в мене таке відчуття, наче я в цьому наметі провів не два тижні, а багато років. Той світ, який я нещодавно покинув, з його машинами, вулицями, будинками, магазинами, з постійною метушнею й товкотнечею, з вічним посгґіхом і вічним браком часу, звідси, з відстані багатьох тисяч кілометрів, здається таким неприродним і викривлен им, що я іноді запитую, чи він існує насправді Та ось випливають рідні обличчя, і я вже починаю нудьгувати по ньому, і мені вже здається, що там лишилось найсуттєвіше, без чого неможливе киття.

Дивовижне створіння – людина!

Анатолій повернувся далеко за північ. Я вже встиг заснути й прокинутись кілька разів, а його все не було; та ось голосно рипнула койка.

– Ну, як?

Довго не відповідало – шурхотіло спальником.

– Порядок,– відповіло неохоче.

Хотів ще спитати про Мухлу, та не наважився.

Гаразд, вранці довідаюсь, вже не довго.

А тепер – спати, спати...

Тісне гніздечко моє тепле й затишне, і так солодко спалося б, коли б вистачало повітря. Чи настане той час, коли я надихаюсь?..

– Ви, здається, шановний, заспали?

Анатолій! Коли він встиг підхопитись?

В пічці весело потріскують дрова, гарячі хвилі пливуть по нашій парусиновій хатині.

– Чай готовий, маестро.

Анатолій уже вдягнений‑узутий. Пригадую, що сьогодні ж у нього радіозв'язок. Перед сніданком.

– Готуйтесь штурмувать Тау‑Міку,– каже, йдучи до виходу.

Тау‑Міку? Сьогодні?

Обпалений радісним збудженням, вилітаю з постелі.

Тау‑Міка! Вінець моїх турмалінових мрій!

– Не сьогодні,– охолоджує мене Анатолій.– Сьогодні підніметесь на скаполітову гірку.

Що ж, спасибі й за це. Скаполітова гірка височіє прямо над табором. Вгорі, вінчаючи перевал, стирчать плескаті скелі. Як вуха у гігантського динозавра. Під тим гребенем рівно о дванадцятій здіймаються бурі султани. Здригається земля, серія вибухів колише долину: робота Абоса. Щодня він піднімається в гори з мотком бікфордового шнура на шиї – досить небезпечна прикраса, якщо до неї приєднать вибухівку. Тим більше, що ліву нагрудну кишеню віддимають капсулі‑детонатори. Не хочеться й думати, що може статися, коли Абос спіткнеться і впаде тими капсулями на каміння. Але нічого не вдієш: як його не вичитує Анатолій, Абос уперто набиває кишені детонаторами.

– Е‑е... На те воля аллаха.– І любовно погладжує віддуту кишеню.

За Абосом тягнеться ціла процесія з вибухівкою в червоних пакетах. І трохи незвично бачити й муллу з пекельним начинням за святими плечима. Що ж поробиш, хліб не дається даром навіть муллі.

Соня піднімається вгору трохи пізніше. Йде легко й вільно, мов пританцьовує. Тільки в природжених горянок отака горда й граційна хода.

Я ж повзу слимаком. Шістсот сорок метрів... Усього шістсот сорок... Дитині пробігти – раз плюнути! Якби ж вони, оці кляті метри, та не стояли сторчма!

Ноги – мов гирі пудові, легені набиті гарячою ватою. На ній моментально згорає той мізерний кисень, що його жадібно розтулений рот вбирає з розрідженим повітрям. Кожна клітина мого немічного тіла волає за киснем... задихається без кисню... і я, ступивши десяток‑другий кроків, лягаю безсило на щебінь. З відчаєм дивлюся на гребінь, що все віддаляється: мені вже не віриться, що зможу до нього доповзти.

На мить появляється думка: а навіщо? Нащо оці муки? Що примушує мене дертись на цю прокляту гору? Я не геолог, не робітник, я вільна людина, хочу – йду, хочу – не йду, то чи не краще повернути, поки не пізно, назад? Але якась сила штовхає мене все вище й вище, примушує переставляти ватяні ноги, чіплятися за виступи скель. Щось сильніше за втому, за біль, за відчай.

І я поступово наповнююсь злістю на себе. На своє таке незграбне, ненатреноване тіло. «Брешеш, дійдеш!.. Здохнеш – дійдеш!.. Ану, піднімайся, ледащо нещасне!»

Гребінь появився так несподівано, що я спершу

не повірив: невже доповз? А коли повірив, коли притулився спиною до кам'яної стіни, коли глянув донизу в долину, на цяцькові звідси наметики і тонку нитку сухого річища, коли ввібрав зором ближчі й дальші хребти, що купались у неправдоподібно густій синяві, і вітер, зовсім інший, аніж внизу, без пилюки й піску, чистий гірський вітер дихнув у обличчя, остудив розпарені груди, і біла‑пребіла хмаринка несподівано вигулькнула поруч та й застигла здивовано, м'яко торкнувшись очей,– коли подумав, що на оцій горі вже ніщо не стоїть вище од мене – я найвище, я над усім, вгорі – тільки небо, захочу – і до нього дістану,– коли все це відчув, то всі мої муки, вся моя втома стали нічого не варті супроти цієї урочистої миті!