Але найбільш відоме яскраве оповідання жовнинського козака Леська. Був він у війську, як гетьман стояв під Борком, і з-під Борка пішов з військом до Волоської землі, під город Сучаву в поміч синові Тимофієві,-тому три тижні (оповідалося 11 с. с. жовтня, так що виходило б, коли рахунок докладний-на кінець н. с. вересня). Була з ним Орда, а самого хана нема, тільки салтан-царевич. Приходили до гетьмана полковники і говорили: не годиться нам чужу землю обороняти, а свою без охорони кидати. А гетьман вийняв шаблю та й порубав черкаського полковника Єська в ліву руку. Бо у гетьмана під ту пору було підпито. А потім прийшов він до козаків, поклонився в землю тричі, велів їм дати бочку меду, і говорив: Дітки мої, напийтеся, а мене не подайте! А козаки йому сказали: “Пане гетьмане, в тім воля твоя, а ми всі з тобою готові” ⁵).

Так кінець кінцем на перекір всякій опозиції і всяким раціям був прийнятий плян нових операцій на Волощині, на виручку Сучаві. Так означується мета походу в козацьких кругах-хоча похід самого гетьмана під Сучаву ледви чи міг бути в пляні. “Пішов гетьман у Волоську землю, а з Волоської землі мабуть піде під Камінець против короля”, говорив послам жовнинський отаман ⁶). “Гетьман побіг нашвидку в Волоську землю, виручати людей, що лишилися після його сина в облозі” ⁷).

Треба було одначе переконати до сього Орду-в супереч забороні Дивана і опозиції, яка через се була против походу на Волощину серед мурз ⁸). В польськім таборі загальне переконаннє було, що хана до походу взагалі переконала перспектива сучавських скарбів Лупула, і так говорили й татарські бранці, як побачимо нижче ⁹). Пляни на Волощину були у хана справді ще в Криму-зараз побачимо про се відомости. Але їх оформленнє вимагало тепер часу.

Разом з тим, з огляду на королівські пляни наступу на Україну-що мусіли бути відомі під Борком, і се визначало тутешні тактичні ухвали,-рішено було на тутешній раді вислати нове посольство до Москви, з повідомленням про польський наступ і про пильну потребу московського війська на Україну. Післано з тим чигиринського отамана Лаврина Капусту-при кінці вересня н. с., як ми бачили, він був уже в Москві ¹⁰). Про зміст посольства знаємо тільки з протоколу московського собору 1 (11) жовтня. Ясно, що інструкція Капусті складалася під Борком, і се була оборотна сторона листів висланих до короля з Поліцким. В тім що оповідається про се посольство в соборнім протоколі особливо важне се домаганнє присилки воєводів з “ратными людьми” до Київа й инших міст ¹¹). Не маючи ориґінального тексту інструкції не можемо констатувати, наскільки ся стилізація посольства, дана соборним протоколом, відповідала ухвалам під Борком, а не була піддана Капусті московськими дипломатами на місці, або не була на власну руку постилізована для собору. Як відомо, ся висилка воєвод до українських міст послужила основою всеї пізнішої московської політики на Україні, і се дуже жалко, що ми не можемо означити, наскільки вона була власним московським винаходом, а скільки до того привід дала козацька старшина своїми бажаннями як найскорше показати Полякам московське військо на Україні. Думається мені, що гетьман і старшина наказали Капусті допевнятися негайної висилки на Україну московських воєводів з військом (т. зв. в московській урядовій термінольоґії полкових воєводів), а московські дяки спрепарували з сього прохання присилки воєвід “городових”-до головніших українських міст. Прохати присилки війська Капусті було доручено безсумнівно.

Коли рішено було, що першим ударним завданнєм кампанії буде визволеннє Сучави і розвязка волоської експедиції, і заручились для сього згодою хана, взялись переводити ґрупованнє військових сил. Досі головні сили концентровано під Білою Церквою, під командою Демка Лисовця, “наказного гетьмана” ¹²); тепер дано йому наказ вибрати з них і вислати до гетьманського війська “людей лутчих и конных”, а решті далі стояти під Білою Церквою,-так оповідали московським послам в середині жовтня н. с. ¹³).

Все се-і вичікуваннє мобілізованих сил, і переґрупування війська і зносини з ханом, очевидно, мусіло взяти досить часу.

Московські вістуни, що в першій половині жовтня н. с. побували за вістями в Лубнях, Миргороді й инших містах, чули там, що гетьман стояв 4 тижні на Сухім Тясмині, чекаючи хана, а як нарешті його людям тут стало “голодно”, перейшов на Ташлик, і там стоїть досі. Сюди 20 вересня (с. с.) прийшов хан-дальших відомостей люде не мали, хоча знали вже, що Тимофія вбито в Сучаві-“коли виїздячи з города бився з королівськими людьми, ті його вбили з гармати” ¹⁴).

Московським же послам оповідав чигиринський козак Харько Сивий, що гетьман стоїть на Богу, в містечку Соболеві (тепер Соболівка), і коло нього, з милю або більше, стоїть хан з Ордою, і з ним Орди тисяч з 40, а тисяч 20 пішло з козаками на Волощину ¹⁵).

Сі відомости приблизно орієнтують нас в розвою походу. Приблизно місяць гетьман з своїм табором простояв на дніпровсько-бозькім вододілі (може саме так, як оповідали вістунові-з початку над Тясмином, потім над Сухим Ташликом), очевидно- міняючи місце для паші і провіянтування, і дійсно-при кінці вересня або на початку жовтня міг зійтися остаточно з ханським кошем. Хан рушив з Криму в 20-х днях вересня. Московські післанці Хомяков і Клочков у своїм звідомленню про свою місію в Криму оповідали, що поїхали вони з Криму вересня 14 (24), а хан пішов “на Литву” перед тим днів за три-“з ним нуреддін-царевич, Буйнак-царевич, ширинський князь і инші ближні люде з усіми кримськими людьми і з Ногаями-що давніш кочували на Молошних Водах, а тепер кочують за Дніпром під Чорним Лісом”. В Криму лишився калґа і мало хто з ним. “Казали їм, що цар (хан) пішов в поміч Хмельницькому на короля, а чули вони, що цар велів пустити в війську чутку, мовляв іде він на короля “нарочно”,-а від Татар вони чули, що цар пішов за порозуміннєм з Хмельницьким у Волоську землю, до Сучави-виручати його сина Тимофія, а виручивши-воювати Польську і Мультанську землю”. Татари кажуть, що на Польську землю йти їм не можна, бо дуже вона спустошена-“богато місць повойовано і спустошено, так що до жилих місць пустими місцями їм не дійти”. Але як король наступить на Хмельницького ближче, то цар поможе йому на короля. І він при послах вийшов уже з Перекопу й перейшов Дніпро, а посли виїхали з Перекопу 23 с. с. вересня ¹⁶).

В сих татарських оповіданнях в Криму, і в польських вістях про те що хан не мав охоти йти на Польщу, і тільки по сучавські скарби кінець кінцем був пустився,-очевидно було чимало правди. Як ми бачили вже з попередніх відомостей (с. 557), Татари були дуже знеохочені попередньою, літньою кампанією, вернувшися без здобичі і з ріжними обидами на козаків, що боронили їм брати ясир по козацьких містах, відбирали полонеників і т. и.,-а поза козацькою територією також мало чим можна було поживитися: настільки сі краї спустіли від війн, козацьких і жовнірських реквізицій; людність вивтікала, а та що ще лишилась, жила настільки “обережно”, що трудно було щось у неї взяти. Хан і його двір уже давно прийшли до переконання, що треба перенести свій промисел з польських земель на московські-але гетьман все викручувався від сих плянів, і хан все більше знеохочувався до свого союзника, підозріваючи, що він тримає московську руку, і серйозно остерігав його розривом союзу, якби гетьман справді хотів звязатися з Москвою ¹⁷). З другого боку, до ріжних непорозумінь за ясир, що дуже дражнили мурзів, прибули нові жалі на Тимоша і козаків з волоської експедиції. Ми вже бачили сі-на жаль невиразні звістки про непорозуміння з Татарами, їx переходи на бік Стефана господаря і т. д. (с. 558). Тепер зачуваємо, що рідня мурзи, котрого козаки тоді стяли-за зраду очевидно-далі ворогувала на козаків, аґітувала против гетьмана, і хан даремно силкувавсь їx погодити ¹⁸).

Тимоша взагалі недобре згадували в Криму-“ні хан ні мурзи не жалували за ним”, коли довідалися про його смерть-“хотів до чорта, нехай іде”, і та ж неохота переносилась на гетьмана. На нього відказували за такий нефортунний похід і старались робити все наперекір ¹⁹). Далі-неприємне враження робило на Татар мале проти попереднього козацьке військо. “Козацьке військо мале”; “татарське велике”, “Татар сила, козаків мало”,-говорили татарські бранці. “Козаків більша половина дома, а й ті що в війську бояться приступити” ²⁰). Нарешті бентежив брак обопільного довіря. Татари мали таке вражіннє, що Хмельницький не зважається приступити з Татарами до королівського війська, боячись щоб Татари не кинули його, як будо під Берестечком і т. д. ²¹).