Кінець кінцем з ханом і головними мурзами було осягнене таке-сяке порозуміннє, союз відновлено і скріплено обосторонньою присягою. Про се маємо оповіданнє Виговського московським послам: “Коли нинішнього літа прийшов кримський хан до гетьмана в поміч, і гетьман зійшовся з ним на ріці Богу, хан гетьманові говорив: (нераз) приходив він з у сею Ордою гетьманові в поміч, і безнастанно обороняє його від неприятелів, а гетьман йому ніякої присяги не зложив. Нехай гетьман йому присягне, що буде під його, хановою рукою. Коли ж гетьман присяги йому не вчинить, хан йому і тепер не поможе і надалі помогати не буде. Гетьман на се сказав: Коли хан йому шертує (присягне), що він козацьких городів і сіл не руйнуватиме і православних християн, їx жінок і дітей в полон брати заборонить, а боронитиме його, гетьмана, і все військо Запорізьке,-він ханові присягне. Хан на се дав свою шерть (присягу), і гетьман ханові присягнув, щоб їм бути в братській приязни і любови, другові бути другом, а неприятелеві неприятелем; козацьких городів і сіл ханові не руйнувати і православних християн, їx жінок і дітей в полон не брати; коли ж Орда почне городи руйнувати і християн, їх жінок і дітей брати в полон, то ханові їx карати, а взятий полон відсилати гетьманові” ²²).

Сим мало бути ліквідоване болюче питаннє про право на ясир. В міру того як краї за козацькою лінією, що були театром війни, з року на рік страшенно пустіли, так що Татарам трудно було поживитись, їх брала все більше охота на ясир з козацької території. Але по прикрих досвідах 1649 р., відсвіжених останньою кампанією,- того обурення і тих прокльонів, що спали тоді за сей ясир, на голову гетьмана, і того страшенного впливу, який татарські пустошення мали на розвій еміґрації з Правобічної України, гетьман і старшина видимо не вважали можливим нічого попускати в тім ханові, і рішучо застерегалися против яких небудь екскурсів Орди на козацькій території. Але питаннє-що приємне натомісць міг сказати чи пообіцяти гетьман ханові-крім невірної перспективи Лупулових скарбів!

В оповіданню Виговського звертає увагу фраза не розвинена і загублена в його дальшім викладі-що хан домагався від гетьмана присяги не просто союзної, а васальної-щоб гетьманові “бути під його хановою рукою”. Чи зложив гетьман таку присягу чи викрутився від такої форми, се не ясно. Але мені ся фраза приводить на память остороги-наведені вже вище, щоб гетьман не схотів піддатися під руку московского царя, і думається мені, що згадана фраза стоїть в звязку з отсею осторогою хана: не піддаватись Москві, а триматися Орди, і в останній біді-переходити на кримську територію (вище с. 558). Хмельницький мусів дати ханові під присягою якісь обіцянки в бажаному для хана напрямкові. Тим між иншим поясняється рішучий наказ Хмельницького, щоб московські посли не приїздили до нього до обозу-щоб не задати брехні всім його запевненням; се далі побачимо.

Так чи инак-союз відновлено і потверджено, і в звязку з сим начеркнено плян сеї кампанії. Похід під Сучаву на виручку Тимофієві в першу чергу, потім похід під Камінець-на короля.

В оповіданнях про се ми маємо два варіянти. Один говорить, що козацьке військо піде на Сучаву, инші-що виславши під Сучаву частину війська гетьман з головними силами піде під Кмінець на короля. Хронольоґічно вони походять з ріжних, хоч і близьких до себе моментів, і се можливо, що вони відбивають в собі ріжні варіянти пляну, що складався й мінявся, в залежности від відомостей, які приходили до гетьманської і ханської кватири над Богом ²³). Про смерть Тимофія тоді ще не було певних вістей. Московським послам оповідали (11 (21) жовтня), що се неправду кажуть, ніби то Тимоша вбито (такі чутки вже ходили, але їх заперечувано): направду б то “гетьманич писав до батька, що його ранили, і він просить батька пожалувати його й прийти на поміч як скорше” ²⁴) Се сходиться з наведеним вище оповіданнєм Коховского, що смерть Тимоша була затаєна на цілий тиждень, бо боялися, що довідавшися про смерть сина, старий гетьман не буде вже так журитися визволеннєм Сучави (с. 186). З оповідання галицького козака Степана Радивилова, що їздив до гетьмана з вістю про прихід московських послів, і привіз з обозу вже вповні офіціяльну відомість про смерть Тимоша ²⁵), виходить що сю відомість гетьман одержав коло 20 н.с. жовтня, в переході з-під Богу над Дністер. Очевидно ще з-над Богу коло 15 жовтня гетьман вислав частину свого війська-20 тисяч козаків (як оповідав послам чигиринський козак Харко Сивий) разом с 50-ма тисячами Татар ²⁶) під Сучаву по Лупулові скарби ²⁷). Сам з ханом рушив над Дністер на короля, і тут став коло Степанівки-як оповідав той же Степан Радивилів, і тоді ж при нім-чи в переході, чи вже під Степанівкою-одержав відомість про смерть сина, коло 20 жовтня, як можна міркувати ²⁸).

“Гетьман дуже засмутився, а при тім і радів, що його син не попався живим в руки неприятеля” ²⁹). Вислав свого свояка Павла Яненка-“велів йому їхати до Тимофієвого тіла, де він його здибає, і відвезти просто до Чигирина-не завозячи до нього, гетьмана ³⁰), а в Чигрині не велів без себе ховати”. І при тім, мовляв, заявив свій твердий намір, не вважаючи на сей страшний удар, довести війну до кінця і знищити сим разом короля: “Король і пани-говорив гетьман-богато разів йому присягали, але все брехали, і тепер брешуть: церкви божі руйнують, православних християн гублять, а чого Бог не попустить Ляхам зруйнувати, руйнуються православні християни від війська Запоріжського і від Татар: куди прийдуть забирають без останку збіже і всяку худобу, а як нема дерева-палять двори, хати, і від того (край) пустів. А коли б король не приходив, не було б такого знищення. Тому гетьман і постановив іти на нього просто з усім військом, з кримським царем і з Ордою, і коли Бог поможе на них-тепер він їх ні трохи жалувати не буде: не пускатиме живо, як попереду, ані не віритиме їм в нічім. Хіба що (король) втече, або десь у кріпкому місці засяде; коли ж буде якась змога, то він, гетьман, не побачивши його ані розправившися, назад не піде-аби вже війні дати спокій” (с. 53).

Операцій на Волощині вість про смерть Тимоша сама собою також не перебила: вони лишались потрібними для того, щоб виручити Сучавську залогу, родину Лупула і його скарби-поки не прийшли відомости про капітуляцію. Але про сю експедицію виправлену з-над Богу під Сучаву, не маємо ніяких ближчих відомостей. Татарські бранці оповідали на допитах в польськім таборі, що против яких будь операцій на Волощині була сильна опозиція серед мурз-щоб не стягти гніву Порти, бо вона вже остерігала хана, щоб не мішався до волоських справ і не посилав туди свого війська ³¹). Відомий нам Тохтамиш-аґа, що попав потім до рук польського роз'їзду, їхавши з листами до Ракоція, оповідав на допитах, що коли хан прийшов з Криму на “волость”, мурзи намовляли його спішити під Сучаву, але взяла гору гадка Сефер-казі візиря, і Субан-казі скарбника, що не можна туди йти, “бо то земля цісарська” (Отаманської Порти). Та мабуть се пізніше, офіціозне представленнє річи, коли вже довідалися, що Сучава скапітулювала. Татарські бранці, що вийшли з коша перед тим, поки прийшли вісти про капітуляцію Сучави, виразно говорили про сучавські скарби як мету ханського походу ³²). Лупул приїхавши з Рашкова відвідував то хана то гетьмана, заохочуючи їx до походу на Волощину. Кінець кінцем вислано Камамет-мурзу, що й привів з-за Дністра язиків-але здається вони ще не знали про капітуляцію Сучави ³³). Можливого після його розвідки вислано властиву експедицію-козаків і частину Орди, і вона стрілася з вістунами капітуляції-що Лупулова родина і все добро, яке ще лишалось, впала в руки Стефанового і Ракоцієвого війська. “Ті козаки й Татари, що гетьман і хан виправили до Тимофія під Сучаву в поміч, не дійшли до Сочави днів за два, як довідалися, що гетьманича не стало, а козаки помирилися й пішли з Сочави з Тинофієвим тілом” ³⁴).