Досі військо ще трималось надією, що справа вимагає з його боку ще недовгої витрівалости: мовляв Хмельницький запевняє хана, що Ляхи не витримають непогоди і морозу, почнуть росходитись, і тут їx можна буде погромити ⁴); отже коли польське військо виявить рішучість триматись не вважаючи на зиму-Татари кинуть козаків: дальше св. Мартина (12 листопада н. с.) вони держатись не будуть.

Коли ся надія обманула, ланові полки почали хвилюватись, домагалися розпущення, і нарешті самовільно вирушили до дому нікого не питаючись, а кварцяні, особливо челядь кинулась силоміць їх спиняти, розбивати вози і т. д. Почалась огидна, оружна бійка, ледво припинена гетьманом. Тим не менше ланові все таки пішли, з невеликими виїмками, викликавши незвичайно прикре вражіннє в війську: не тільки воно змаліло чисельно, але й серед тої більш дисціплінованої частини його, що лишилась, упала до решти всяка охота сидіти і гинути в таборі. Угорські й волоські полки почали розходитися так само, і ясно було, що плян отсеї позиційної війни провалився, і далі утриматись під Жванцем неможливо: військо вимре, розпорошиться, переведеться до решти. Знову стало грізне питаннє-що ж зробити? чи з сим змалілим здеморалізованим військом рискувати наступати на неприятеля тепер-коли не відважилися сього зробити раніш, з далеко більшими силами-чи попробувати як небудь вимкнутися назад горі Дністром під Галич? По досвідах попереднього походу, так мальовничо описаних “Нарративою”, проробити таку ретираду на очах неприятеля, хоч би навіть волоською стороною Дністра, як деякі радили, було цілком безнадійно: се значило б справдити віщування Хмельницького, як їх оповідали Татари кілька день тому: почекати ще трохи, коли польське військо рушиться з окопів, і тоді його розгромити. Становище було безнадійне, розпучливе, і се мабуть і спонукало хана знову протягнути руку помочи королеві, як під Зборовим,- щоб не довести до повного розгрому польської сторони. Не дати розвязатися українсько-польській боротьбі, не допустити козацькому війську опанувати ситуацію і стати цілком о власних силах-не потрібуючи більше запобігати ханської ласки, як се своїм побожним стильом висловив “Самовидець”: “Старал ся король полскій усЂма силами, жебы от Хмелницкого Орду оторвати и приязнь их розорвати-а же тотъ непріятель вЂри християнской радъ бы усЂхъ християнъ в нЂвець обернути, почал ся схиляти до згоди з королем и Речу-посполитою”. Ханові треба було утримати в можливій рівновазі Польщу і Україну, тим більше що українсько-московське порозуміннє не лишалось для нього секретом. Сього одного було досить, але до того могли прилучитись і ріжні сторонні впливи. Так венецький резидент у Відні мав відомости, що диван бажав припинення татарської кампанії в Польщі, і сілістрійський баша страшив хана сими наказами і з свого боку вплинув на замиреннє ⁵).

Кінець кінцем ханський візир в саму критичну хвилю обізвався до канцлєра з пропозицією замирення-як оповідає се автор “Нарративи” (подаю се з деякими скороченнями). “Тим часом як з усякими такими проволоками вичікувано день за днем неприятеля, осіння непогода і зимові приморозки так сильно почали даватися в знаки війську, що чужоземська піхота гинула з голоду, біди і негоди. Король й. м. з деякими панами перейшов з літніх наметів до міста, а всі инші-як довго ще тут будемо бавитися-мусіли взятися до копання землянок та бурдеїв. Ланові ж, як звичайно бувало, почасти тому, що їм хліба не ставало, почасти що брала їх велика туга за домом, домагалися розпуску. Але то з дня на день відкладано і грозилося трубою ⁶), інфамією, карою смерти, коли б хто хотів від панського боку відступити. Вони ж не вірили, аби то була правда, що говорилося про зближеннє неприятеля на підставі язиків: вважали, що все се порожні вигадки для затримання-хоч уже від 24 листопада вони досить покірно просили звільнення і розпуску з воєнної служби, не вважаючи на те що повіти львівські, сяніцькі, галицькі й сєрадзькі вже добре перед тим-за тиждень чи за два відійшли, а 28 листопада богато ріжних земель і повітів ⁷)- по кільканадцять і по кількадесять коней, ганебно кидаючи місця, на котрих стояли возами, як хто тільки найскорше міг-вириватися почали, виїзжати з обозу. Тоді рядове військо, і кварцяна люзна челядь, побачивши, що ланові отак з великими галасами, оден перед другим вибігаючи і випереджуючи, без сорому виїзжають, та з власного своєвільства, чи за понукою панів своїх, напали наперед на вози п. хорунжого коронного (Конєцпольского)-що також виїздив з обозу, а далі почали й инших ланових гвалтом шарпати й вози їм рабувати-аби лишались при війську й королю.

“Так під боком короля й гетьмана сталося велике замішаннє-невидане і нечуване в порядних військах і обозах, а далі взялися до шабель і списів, до зброї й стрільби, гірше як против неприятеля вітчини. На очах гетьмана вбито кільканадцять, і між лановими й кварцяними були втрати, а далі ся бійка поширилася б ще більше, коли б гетьман, побачивши, що не жарт, не кинувся на коня та не велів своїй піхоті дати огня на винного і невинного. Ланові ж тим не менше вийшли з обозу і зараз привівши свій табор до порядку, пішли до дому, не слухаючи більше ніяких намов щоб лишатись. Тільки деякі повіти, як випадало добрим синам вітчини, лишились не оглядаючись на які будь уконтентування; всі инші одійшли, і тим не тільки додали духу тим воєводствам, що нічого не хотіли ухваляти (для війни), але й Угрів, Волохів і чужоземне вояцтво-що свято дотримувало обовязку, знеохотили таким своїм учинком; коли вони побачили як наші відступають короля і вітчини-хоч голод їм ще не докучав-ледве-ледве можна було їx затримати і намовити до дальшого затримання. Додали також відваги і неприятелеві нашому, що ставав все сміливішим, і як тільки довідався від перехоплених пахоликів та ріжного обозового люду, що одійшли ланові-на його поняття більша частина нашого війська,-так зараз наше змаліле військо почав собі легковажити, коли перед тим гадка про велику нашу силу стримувала його натиск і розмах, так що він вагався між перспективою затяжної війни і відходом.

“Перед тим Хмельницький, як здавалось, всяке щастє у нас передбачав: говорив, що се рік королівський, а тому і замислам його у всім противний. А тепер з ханом і козаками незмірно набрав собі пихи, і для кращого переведення свого пляну з усею силою рушив під Снятин, щоб зайти нам у тил. Підніс серце неприятелеві саме під той час ще й ротмистр Суловский, що вибрався до Гусятина на привітаннє п. обозного коронного (Каліновского), почувши про поворот його з Орди, і попав нещасливо в лика неприятелеві. Підніс, зараз по тім, і другий такий ротмистр Хлєбовский: захоплений тугою за домом, він виїхав в кільканадцять коней з обозу і теж попавши в руки ординцям, мусів їм розповісти, як розбіглися наші ланові і яка сила вимирає чужоземного війська, і так підкріпив неприятеля в його завзяттю. Отже за таким неладом (нашим) хан і Хмельницький де далі все більше віщували собі щастє, і щоб нам перервати дороги до Польщі і довіз поживи, і нас збідованих таким чином витягнути з жванецьких шанців на свої фортелі Хмельницький з козаками в останніх днях листопада став під Гусятином, в семи милях від нашого обозу, зайшовши йому в тил. Але сусідні містечка-Борщів, Теребовля, Снятин і Язловець-що їх Хмельницький пообіцяв Татарам в нагороду їх трудів і клопотів, були несогірше обсаджені нашими залогами. І Гусятин теж сім разів штурмували козаки, але нічого не добились; бо шляхта, що там зібралася задля безпечности, взяла в свою оборону замок під зарядом п. Сокольніцкого, віддавши місто міщанам і підданим утікачам, а для більшої певности, за її же згодою і проханнєм, забрали до себе їx дітей і добро-як поруку їх вірности і щирости, і так рівно самі і міщане давали відправу і відсіч неприятельським штурмам.

“Коли отся відомість до нас прийшла, що нам уже тил забрано, так що приходилось об'їздити величезними кругами, а соймову експедицію (акти що до скликання сойму) треба було післати через волоську землю, з великою небезпекою, що її можуть перехопити,-тоді тільки взялися до пізнього роздумування, що робити в такій біді: чи чекати під Жванцем, чи як найсміливіше рушити против неприятеля табором. Тоді тільки прийшла на память всім дорога вітчина, й найдорогші родини і доми тою злою радою відкриті (неприятелеві). Хто зна, чи неприятель займаючи нас тут на Покуттю під'їздами і потичками, не задумує спустошення Львівської землі і дальшого походу над Вислу? І от поки більші й менші люде ведуть між собою такі мелянхолічні розмови, і стрівожений монарх збирає в сій справі сенат, і кожен подає свої ради, саме під той час Ясько Ясноґурский, незадовго перед тим висланий по язика, натрапив на хлопа, що на те щастє йшов до обозу з листом ханського візира до п. канцлєра, з таким наказом, щоб вертав як найпильніше до обозу, і саме тому віддав того листа, кому належало. Взявши того хлопа, привів він його 3 грудня до обозу. Не було в тім листі нічого иншого, тільки перша зачіпка неприятеля до замирення і переговорів. Досить нам було того, що ми з того виводили своє першенство-пригадуючи, що під Зборовим колись ми перші до них писали, бажаючи трактатів, а тепер вони нас перші почастували сим несогіршим презентом.