В історичних дослідах останних десятиліть головна увага зверталась на висвітленнє в тім руху XVI—XVII в. елементів культурних і національних, котрі дають йому право на назву «першого українського відродження». В сім напрямі зроблено чимало. Але для нашої теми навпаки важнійше оцінити, що виявив сей рух у сфері релігійної мисли? Наскільки релігія не виступала в нім тільки в заступ- стві національних і політичних гасл (бо таки дійсно гасло реліг'ійне нераз виступало замість кличів національних і політичних— менш усвідомлених і менш популярних)? Наскільки була сама дійсним чинником сього руху, його метою і самоцілею? І в які конкретні форми прибиралась ся релі- г'ійна мета в очах її прихильників?

Очивидно, на се, само по собі просте питаннє, не так легко й відповісти саме через се, що відродженнє старої православної церкви виступало в тодішних політичних плинах таким універсальним ліком на найріжнійші недуги сучасні: являється через те в найріжнійших політичних і куль-

82

турних комбінаціях і висувається як найблизша передумова для дуже далеких від себе ідеольог'ічних прямувань.

Такий напр. характеристичний речник сього руху, як згаданий Тяпинський — дуже цікавий незалежно від того, ким він в дійсности був: чи православним глибоко захопленим тільки новими ідеями, чи нововірцем, який одначе не хотів відриватись від національного тіла і бажав служити відродженню своєї суспільности на її національних основах. Своїм пляном видання євангелія на народній мові, жертвуючи для того своєю убогою маєтністю, «аби згинути з своєю вітчиною, коли вона має до решти згинути, або побрести разом з нею — коли вона буде вирятована (спільним заходом громадянства)», він досить сильно задокументував свою приналежність до людей нової ідеольог'ії. А про те — останнім засобом ратунку і для нього являється таки не що инше, як реставрація старої церкви для відродження освіти і науки, що колись цвіла в тій старій церкві. Він уболіває над «глибоким культурним і національним занепадом руського народу» — що в такім славнім і то найважній- ше — в такім давнійше здібнім, ученім народі руськім таке занедбаннє свого славного язика, просто зневага до нього, за котрою ясна мудрість, що була (в руськім народі) просто прирожденною, відійшла від них, а на її місце зараз прийшла така оплакана невченість, що вже декотрі сти- даються й письма свого (руського) — особливо в слові божім. Пригадує для сильнійшого вражіння колишню славу його — в уяві автора стара Русь була найблискучійшою представницею всеї Східньої Європи, візантійство в його очах нероздільно зливалося з словянством, «а яке ж більш прирожденне словянство може бути, як не Русь». Отже з горячим накликом звертається він до сучасної української й білоруської аристократії, «що зістались немов батьками сеї (культурно-національної) справи по таких достохваль- них предках своїх»,— аби вступили в їх сліди. І що ж? Конкретне бажаннє, яке він ставить до них, полягає в тім, щоб вони вплинули на митрополита, владиків й инших

83

достойників, аби ті не дбали виключно про свої еґ'оістичні інтереси, «а вчилися слова божого самі й инших учили», з маетностей церковних закладали школи для науки більшої, ніж просте читаннє, та подвигнул и науку слова божого, занедбану від стількох літ.

Автор «Перестороги» (здогадуються, що то був Юрко Рогатинець, оден з провідників львівського міщанського руху, а в кождім разі мусів то бути оден з найщирійших прихильників нового освітнього руху) виступаючи проповідником освіти і школи, як першої умови національного відродження, висловлює повне вдоволеннє з тої дороги, котрою пішла культурна справа в 1580—1590-х роках, головно заходам патріархів (далі повернемо до сього важного пункту) .— «Православіє наше почало просіявати як сонце», пише він,— «учені люде почали показуватися в церкві божій — учителі і строїтелі (організатори) церкви божої, і друковані книги почали розмножатись». Біда прийшла тільки з відступлення владиків і з унії, що схибила спасенний розвиток культурної й національної справи на сій дорозі визначеній патріархами...

Се була та спільна точка, на котрій стрічались і перехрещувались і ті поступові течії українського громадянства, для котрого головне була освіта, культура, оживление громадського українського життя, а церква — тільки підойма,— і ті течії консервативні, вповні правовірні, для котрих єдино цінним було відродженнє православія най чистій шої форми без усяких уступок «духови часу». Між сими двома течіями розгубивсь і занидів рух зі становища нашого розсліду особливо інтересний — котрий на місце тої формалістичної, консервативної церковности, яка витворилась за попередні віки і вище була нами схарактеризована, хотів поставити українське євангельське християнство, оперте безпосередно на науці Святого Письма.

Ясні завязки такого українського євангелицтва виступають в брацькій реформі, піднятій львівськими міщанами в 1590-х рр. і про се варто сказати тут кілька слів.

84

На жаль, не маємо докладнійших відомостей про переговори, з котрих вийшли ті статути брацтва, котрі тепер лежать перед нами; тому не можемо докладно відділити, що сюди прийшло від братчиків, а що від патріарха, що ті статути затверджував. Але нема сумніву, що згадана євангельська течія йшла не від патріарха (котрий де инде в своїх роспорядженнях зовсім її не виявив), тільки від львівської православної громади, що стояла тут, очивидно, під впливами західнього євангелицтва. Нові брацькі статути замість старих брацьких пирів на храмові свята, що були головним змістом брацького життя, вказували братчикам зовсім инші завдання й зайняття. Братчики мали сходитись «не во піянственний дім» і не для піячення, а для релігійного й морального поучения; залагодивши біжучі справи повинні були займатись читаннєм Святого Письма, або співаннєм духовних пісень, та поважними, будуючими розмовами. Мали по силі помагати убогим, слідити за моральністю пожиття своїх товаришів, упоминати їх за недобрі вчинки, за тяжші провини замикати до дзвіниці, а в крайности й виключати з брацтва. Все се ідеї, котрих джерело і взірець треба, безсумнівно, шукати не де инде, як в сучасних єванге- лицьких громадах. Відти ж, очивидно, йшли ті гадки про потребу контролі брацької громади не тільки над громадянами, але й над духовенством, і навіть самими владиками, що знаходимо в тихже брацьких статутах. Довідавшись про кого небудь у своїм місці, чи поза містом, чи з світських, чи з духовних, що він живе не по закону, братчики мають упоминати його словом або письмом, коли ж він покаже себе непослушним,— оповіщати про нього епископови. Коли б побачили в коршмі пяного священика, або коли б доведено було на священика, що він ворожбит, або дає гроші в лихву, або що він звінчав ухоплену дівчину, або що він двоженець або роспустник, такого свідками обжалувати перед єпископом, щоб він його судив по законам святих отців. Коли ж би й єпископ став противитися законови правди, правив цер-

85

квою не по апостольським канонам, то й епископови противитися як ворогови правди».

Але ся течія, кажу, не вдержалася. Замість розвою громадської діяльности і поширення прав громадян у церковних справах, як перше і загальне завданнє прийнялось — уздоровленнє православної єрархії. Для сього вважали першим кроком — вирвати її з тої тяжкої залежности від королівської влади, в котру вона впала за останні століття, а на моральну направу духовенства й відновленнє послуху й порядку найкращим способом приймали авторитет і владу патріархів — аби тільки її відновити. Ряд міркувань піддавав таку тактику в інтересах українського народу і церкви, але за ними упускали з уваги животворну силу громадської іні- ціятиви, суспільну силу самооновлення, котру розвинув був реформаційний рух. З тими ж міркуваннями справу завертано на старі дороги, де вона неминуче мусіла загинути — як се й показали пізнійші події, а з загиреннєм церковної реформи пропало й наше перше культурно-національне відродженнє майже з усіми своїми цінними сторонами.