Як допустило се наше громадянство?
Очивидно, воно було настільки ослаблене довгим занепадом і бездіяльністю, що не спромагалось на якусь енергійну, ініціятивну акцію і*в церковній справі: на сотворение нової церкви на нових громадських євангелицьких підвалинах. Тож і пішла найлекшою дорогою — без ріску і з найменшою втратою енерг'ії й засобів уздоровляти стару національну церкву: поправляти старі міхи замість спромагатись на нові.
Треба рахуватися й з тим, що за останні століття ся стара церква стала майже єдиним гаслом національним — єдиною установою, яка ще обєднувала розбиті останки старої Руси. Кидати її на те, щоб поставити поруч неї нову церкву, мусіло здаватись небезпечною пробою, яка спричинила б роздвоєннє і розпорошеннє і так убогих останків тої старої Руси.
Стара церква володіла ще значними матеріяльними за-
86
собами в формі манастирських і катедральних, владичих маєтків: уздоровивши єрархію думалось — можна було б їх ужити на релігійні, культурні й освітні завдання (як то марив Тяпинський), замість збирати на сі ціли нові засоби — до чого підупала суспільність не чула в собі сили.
Українська і білоруська суспільність Литви-Польщі привикла жити в приємнім почуттю своєї релігійної солідар- ности з православними народами й державами: Москвою, Волощиною, Греками й балканськими Словянами. Ся спільність не бо-зна-що давала реального, але морально підтримувала, і упустити сю звязь, відійшовши від старої церкви, могло здаватись небезпечним.
Консервативна політика — уздоровлення церкви через реставрацію старого могла здаватись певнійшою ще з таких міркувань: з нею лекше буде, могло думатись, відборонитись від вміщань уряду до внутрішних церковних справ, обстояти права і автономію свого релігійного життя, посилаючись на старі привилеї і практики* ніж будуючи щось нове і базправне.
Влада і вплив патріарха здавалась користним засобом нового церковного будівництва. Здавалось, що й упадок церкви наступив через те, що єрархічний звязок з Царгоро- дом фактично був зведений на ніщо. Відновлюючи його, думали добути цінний, бо загально признаний авторитет для упорядковання і уздоровлення сього релігійного життя.
Се могло здаватись особливо важним супроти доволі невтішних відносин в євангелицьких кругах Польщі-Литви: неустанної боротьби ріжних євангелицьких доктрин. Коли ще лютеране з кальвінами, хоч з бідою, якось трималися купи, то з унітарськими й перехрещенськими доктринами йшла у них ворожнеча непримирена, і вона мусіла досить знеохочувати до нововірства взагалі.
В результаті сих обставин і міркувань, як бачимо, наше відродженнє властиво від початку доволі рішучо повертає на дороги старі, консервативні, навіть реакційні. Перша боротьба була зведена за старий календар, против нового, котрий
87
заводив польський уряд. Наші православні обстоювали при- нціп, що уряд не може накидати їм без їх згоди нічого, що мало б якусь звязь з церковними справами. Принціпіяльно се було правильно, і на заході богато протестантських країв теж не приймало нового календаря, тому що його диктувала їм папська курія. Але таки се було доволі зловіще віщуваннє, що наш рух почавсь такою реакційною справою.
Ідею відновлення патріарших впливів і тіснійшого звяз- ку з патріархатом висували й підтримували особливо наші міщанські брацтва, що в тодішнім руху були елементом найбільш поступовим. В патріархах вони шукали союзників против своїх розпаношених владиків. Але відродженнє сього принціпу, що все мусить робитись не инакше, як за волею і згодою патріархів, спаралізувало всі пляни реформи і дало православним консерватистам і реакціонерам убійчу зброю против усяких поступових течій і слідкувань за західним реформаційним рухом.
Кінець кінцем, викликані примари старого блеску княжої Руси, святости старої церкви, найвищого авторитету патріархів убили поступові демократичні, громадські течії, викресані з українського громадянства євангелицьким рухом в XVI в. Потяг до західнього відродження, реформації, письменства, що пробиваються в провідних ідеях нашого відродження при кінці XVI і на початку XVII в., впав під натиском старовірства. Відновлена православна церква потягла не з західньою реформою, а з католицькою реакцією, не з кальвінами, а з єзуітами, і не стільки принціпи «Апокрі- зіса» й «Перестороги», як ідеї Вишенського потягли за собою маси.
Сам образ Вишенського та його творчости дуже харак1 теристичні для сеї боротьби ріжних течій, і тому на них мусимо спинитись.
Він був представником крайних аскетичних візантійських поглядів, схарактеризованих вище. Початки нашого відродження, 1580-і й 1590-і роки, не менше двадцяти літ мабуть, він прожив на Афоні, відзиваючись відти тільки
88
своїми посланіями на події, що стрясали тодішню Україну: змову владиків і підданнє їх Римови, проголошенне унії з Римом в 1596 р., боротьбу православної суспільности против владичого самовольства, підтриманого урядом. Даремно православна Україна і безпосередно і через патріархів силкувалася викликати його до дому: александрійський патріарх Мелетій, що брав діяльну участь в українських справах, від себе намовляв Вишенського, але тільки в 1605 р. той зваживсь нарешті приїхати. Новий рух і його провідники справді показались йому такими далекими, що не пробувши й двох літ, він знеохотивсь і вернувсь назад на Святу Гору. Не вважаючи на всі пізнійші поклики, більш не повертав і навіть письмом все рідше відзивався на українські події.
Коли брати його особу і творчість відокремлено, вони захоплюють нас своєю щирістю чуття, високим настроєм, гуманними гадками, які вибиваються з-під його аскетичної ризи і змушують забувати негативні наслідки, що випливали з його аскетичного реакціонерства. Своїми позитивними сторонами він являється предтечею Сковороди і Шевченка. В усій нашій старій літературі не знайдемо нічого рівного його огненним докорам епископам-уніятам, що покинули стару церкву, не зносячи демократичного, громадського духу, що на хвилю вдарив був, під євангелицькими впливами, з нашого руху. В оригінальних і сильних виразах, на- тхнених святим гнівом на насильників і сердечним спочут- тєм до зневажених і пригноблених, змалював він, як ніхто инший, сучасне українське життє: «закукуріченість» єрархів з їх претензіями на виключне учительство і абсолютну власть у церкві: пасожитство, порожність і марність шляхетської верстви, глибоке понижение і визиск трудящих.
Що, справді, можна поставити поруч з його убійчим посміхом з єрархічної пихи владиків, що устами львівського єпископа відмовляли місцевим міщанам, «хлопам простим, кожемякам і сідельникам», як він їх згорда називає, якого будь голосу в церковних справах: «Ті хлопи прості в своїх кучках і домках сидять, а ми преці на столах єпископських
89
лежимо! Ті хлопи з одної мисочки поливку або борщик хлепчуть, а ми преці по кількадесать полумисків розмаітими смаками уфарбованих пожираємо! Ті хлопи бецьким або моравським гермачком (свитиною) покриваються, а ми преці в атласі, адамашку і соболіх шубах ходимо! Ті хлопи самі собі й панове і слуги суть, а ми преці предстоящих барвяноходців (слуг що в ліберіях ідуть перед своїм паном) по кількадесяти маємо». І він кличе до них: сих пишних слуг Христових:
«Чи не ваші милости алчних голодними і жаждними чините бідних підданих, що тойже образ божий носите, як і ви? надане на сиріт церковних лупите, з гумна стоги й обороги волочите? Самі з своїми слуговинами прокормлюєте (споживаєте) їх труд і піт крівавий, лежучи й сидячи, сміючись і граючи пожираєте — горівки перепущені курите, пиво трояке превиборне варите і в пропасть неситого черева вливаєте! Самі з гістьми своїми пресищаєтесь, а бідні піддані через свою неволю (панщину) річного обходу (прогодо- вання) вдоволити не можуть: з дітьми стискаються, оброку (страви) собі уймаючи — боячись, чи їм до пришлого врожаю дотягне!»
«Чи не ваші милости самі (їх) обнажаєте, у бідних • підданих з обори коней, волів, овець волочите, дани пеняжні (грошеві), дани поту і труду їх витягаєте, з них живцем лупите, обнажаєте, мучите, томите, до комяг і шкут 1 не зважаючи на час, зимою й літом в неповідний час гоните? Ви їх потом повні мішки грішми золотими, талярами, півта- лярками, ортами, четвертаками і потрійниками 2 напихаєте, суми докладаєте в шкатулах, а ті бідаки шеляга за що собі соли купити не мають!»