102

тім на впливи на Україні царгородського патріарха Кирила Лукаріса, що мав здавна звязки на Україні, ще перше ніж став її церковним зверхником (на берестейськім соборі він був відпоручником патріаршим і потім брав діяльну участь в боротьбі з католиками), а при тім був прихильником, євангеликів, особливо кальвинів та їх боротьби з католицькою реакцією, так що вороги його самого проголосили за кальвина (пізнійший собор 1672 р. в Єрусалимі спеціяльно розглядав сю справу і признав православність Лукаріса). Близьким приятелем його був Корнелій Паза, голяндський посол в Царгороді, дуже зручний політик, що належав до визначних діячів в против-католицькім союзі, і вони собі навзаєм помагали, особливо від того часу, як Лукаріс з патріарха александрійського став царгородським (від року 1621 до 1638).

З другого боку підтримував з ним зносини і старавсь через нього також впливати і на козаків володар семиго- родський Бетлен Набор, також евангелик і діяльний участник анти-католицької акції, що вважавсь претендентом на польську корону (за прикладом його попередника Баторія). Він пробував завязати зносини з козаками через польських кальвинів: в 1629 р. мав від Бетлена таке поручение Самійло Святополк-Болестрашицький, доволі звісний місцевий діяч, з старинної української, галицької фамілії, в сучаснім українськім життю не записаний, зате звісний як діяльний член кальвинських організацій. Про вислід його місії досі нічого не звісно. Натомість досить відома инша місія, вислана Бетленом через Царгород, де знов таки від Лукаріса прошено для неї рекомендацій до українських владиків: а той замість рекомендацій придав їй свого чоловіка архимандрита Фільотея. З ним ся місія через Крим дісталась до Москви, і відти лист Лукаріса до козаків, очивидно — привезений сим Фільотеєм, переданий був через вірні руки до Київа, мабуть на адресу митрополита Борецького, але той в сім часі вмер, лист діставсь до рук Могили, і той його дальше не пустив, а коли брат покійного Борецького за ним

103

допитувався, відтяв йому Могила коротко, що за сей лист варт він колеса (тяжкої кари смертю як зрадник). Так розбилась іще одна проба навязання зносин з козаками

Одначе слідом одному з учасників сеї місії таки вдалось добитись до козаків. Був се французький кальвин Жак Русель, що з Москви виїхав до Рустава-Адольфа і вступив у службу до нього (Бетлен Рабор за той час уже вмер). Від нього Русель дістав дорученнє вести акцію в Польщі й між козаками, і від нього то два післанці Французи в осени 1630 р. передістались таки до Запорозького війська і доручили йому листи Руселя. В сім листі, обсипуючи козаків компліментами їх хоробрости і подвиги в боротьбі за віру, Русель подавав до їх відомости, що шведський король, взявши на себе протекторат над «греками (православними) і евангеликами» Польщі, рад би мати козаків помічниками в обороні сих двох реліг'ій, пригнетених єзуітами: порадили се королеви патріархи і спеціяльно зверхник української церкви царгородський патріарх Кирил. Теперішня хвиля, по гадці Руселя, як найкраще надається для росправи козацького війська з своїми ворогами, отже добре було б козакам завести правильні зносини з шведським королем і порозумітись з ним що до спільної акції, і для того післати до нього своїх послів.

Та се посольство трапило під нещасливу хвилю, коли на чолі козацького війська стояли прихильники угоди з урядом. Замість відповіди відіслано лист і послів до польських властей. Але перше ніж вість про се дійшла до Рустава- Адольфа, він вислав уже нове посольство, сим разом через Царгород, щоб сею дорогою шукати союзників, і між иншим просити Лукаріса, аби впливав на козаків і Москву, щоб вони підтримали справу євангеликів против католиків. А хоч він слідом потім погиб, то заходи в сім напрямі безсумнівно

¹ Про сі заходи Бетлена і Рустава-Адольфа зібрав відомости Др. Крипякевич в Записках Наук. Тов. ім. Шевченка т. 117.

104

продовжувались, хоч поки що ми не маємо про се документів, аж до часів Хмельницького, коли нарешті сі пляни спільної акції «греків і євангеликів» против католицької реакції виплили на ширшу воду. Але між патріархами тоді не було вже таких щирих прихильників сеї акції, як Лукаріс, і могилянське духівництво зовсім здалека трималось від неї.

Ідея спільности інтересів євангелицьких і православних не переставала тим часом дебатуватись також і на науковім г'рунті. Одним з огнищ сього був університет в Кеніг'сберг'у, заснований в 1544 р. згаданим вище Альбрехтом пруським. Він дуже інтересувавсь поширеннєм євангелицтва на сході і звязками з «греками» (в 1520-х рр. у нього пробував і Скорина), і сей університет мав служити сим завданням. В звязку з сим виробилась тут традиція: спеціяльну увагу присвячувати студіям східнього християнства, а паралельно й живі сучасні інтереси викликали від часу до часу заінтересованнє українськими справами і боротьбою тутешньою з католицтвом. Маємо кілька інтересних прикладів, як освічені Прусаки з релігійно-наукових інтересів приставали до українського руху, переїздили на Україну і ставали в рядах українських культурних діячів.

Таким був автор згаданого «Синопсиса» Інокентій Гі- зель, довголітній архимандрит печерський, оден з виднійших українських церковних діячів другої пол. XVII в. Він походив з пруської кальвинської родини, де вчивсь — не знати, але стояв, очивидно, під впливами вище схарактеризованих ідей. Приїхавши на Україну, звернув на себе увагу Могили; пройшовши богословські студії в його колєг'ії був посиланий на дальші студії за кордон, сповняв ріжні церковні і політичні поручения, був ректором колєг'ії і нарешті доступив високої посади печерського архимандрита. Як релігійний мислитель не блискучий, оцінюється прихильно за свої гуманні настрої, толерантні гадки, перевагу моралізму над догматизмом (головна праця: «Миръ съ Богомъ человеку» 1669, в 1690-х рр. заборонена московською цензурою).

Молодший його земляк Адам de Zernikow, себто «з Чер-

105

нигова», був кені^сберг'ським студентом; під впливами проф. фільософії Дрейєра віддався студіям східнього християнства.

Студіюючи виданий 1661 р. в латинськім перекладі виклад грецької доктрини Митрофана Крітопула, набрав охоти перейти на грецьку віру; продовжував студії в сім напрямі на ріжних закордонних університетах (в Оксфорді і Льондоні, як пишуть), потім рішив переїхати кудись до православного краю і спинивсь на Україні. Вступив до служби гетьманови Самойловичеви як інженер, потім вій- шовши в ласку архіепископови чернигівському Барановиче- ви, осівсь у Чернигові і віддавсь богословській праці. 1682 р. виладив трактат «Про походженнє св. Духа від свого Отця» (на латинській мові) і подав до академії. Не вважаючи на високі теольог'ічні прикмети сеї праці (вона вважається найкращим викладом сього суперечного між східньою і західньою церквою питання) видано її тільки сто літ пізнійше (видрукував її київський митрополит Миславсь- кий в Кенігсберзі ж таки), і до академічної діяльности Адам чомусь не був припущений, не вважаючи на виявлений талант і ерудіцію.

Між місцевими вихованцями могилянської школи сильних богословських мислителів і взагалі визначних талантів не стрічаємо довго. Виходили добре підготовлені проповідники, каноністи, педагоги, компілятори, але не глибокі самостійні дослідники. Підпорядкованнє католицьким теольо- ґЧчним авторитетам, уставлене Могилою, накладало важкі кайдани на всяку самостійну думку, а далі прийшлось рахуватися ще і з московською цензурою: з початку з огляду на те, що в Москві приходилось шукати грошевих підмог на видавництва, а з тим як київська митрополія перейшла під владу московського патріарха, сей став накладати заборони на книги вже випущені, спиняти друк їх, або відмовляти дозволу — коли помічав якісь відміни від поглядів прийнятих в Москві.

Се був оден з найприкрійших наслідків тої програми,

106

котру московський уряд поставив супроти української церкви від самого сполучення України з Москвою за Б. Хмельницького. Як перед тим польський уряд прикладав усі старання до розірвання звязків української церкви з Москвою й Царгородом, так тепер таку ж політику повела й Москва, і їй се було лекше тому, що з догматичного погляду між московським патріархатом і київською митрополією не було нібито ніяких ріжниць. Царський уряд хотів, щоб київський митрополит перейшов «під благословенне» московського патріарха. Українське духівництво і гетьманський уряд довго відбивали сі замахи, аж поки гетьман Самойло- вич, запобігаючи московської ласки, не згодивсь приложити до сього своїх рук: перевів вибір на митрополію свого свояка Гедеона з князів Святополк-Четвертинських, що згодивсь прийняти «благословенне» (затвердженнє) від московського патріярха. Треба одначе було до сього згоди і дотеперішнього зверхника київської митрополії — патріарха царго- родського, а той згоди не давав. Тоді московський уряд, що величав себе за найбільшого протектора православної віри, вжив на царгородського патріарха султанського терору. Туреччина шукала тоді порозуміння з Москвою, і візир з приємністю зробив московському урядови сю маленьку прислугу: видушив у царгородського патріарха згоду на піддонне київської митрополії московському патріархови. Се сталось 1687 р., але вже від 1685 р. українська церква в межах земель злучених з Московщиною фактично перейшла в московську залежність. Виявлялася вона з початку у формах лекших: митрополити вибиралися старим звичаєм собором духовної й світської старшини, тільки потверджувались московським патріархом, і у своїй внутрішній адміністрації зіставались ніби то незалежними; до справ освітних і видавничих Москва ніби то не втручалась. Але рік за роком українське церковне і з ним — культурне життє затіснялось московською контролею. Єрархія була стероризована безоглядними московськими роспорядженнями: митрополитів і владиків за що будь заберали до Московщини, засилали,